Насильство в сім’ях учасників АТО: реальна проблема чи некоректне запитання? Центр інформації про права людини за підтримки Українського жіночого фонду, організувавши дискусію на цю тему, вирішив винести на широке обговорення досить делікатне, а почасти, як вважають у нашому суспільстві, приватне питання. Щоб розглянути його з різних боків, запросили до діалогу представників Національної поліції, юристів «гарячої лінії» Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», які надають юридичну допомогу особам, що опинилися в некомфортній ситуації, а також демобілізованих бійців. Воєнні дії стали чинником, який загострив проблему насилля в родині.
За словами Анни Саєнко, юриста Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», за півроку на Національну «гарячу лінію» із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації надійшло 16 685 дзвінків. З них 93,1% стосуються запобігання домашньому насильству. У базі даних виокремлено сегмент дзвінків, пов’язаних з поведінкою учасників АТО у мирному житті. Таких звернень зареєстровано менш як 1%. Здавалося б, цифра невелика. Але якщо подивитись розбивку за тематикою, з’ясуємо, що кожне п’яте з них — прохання про допомогу в подоланні насильства в сім’ях учасників АТО. Звертаються, до речі, жінки і чоловіки.
Міжстатевий шовінізм
Як правило, початок розмови по телефону починається з того, що все було добре в сім’ї, доки чоловік не побував на війні. А далі картина розгортається за індивідуальним сценарієм: спалах гніву, погрози привезеною зброєю, втрата зв’язку з реальністю.
Анна Саєнко каже, що аналіз звернень жінок на «гарячу лінію» показує, що найбільше вони потерпають від психологічного, або, як його ще називають, морального та фізичного тиску. Менше звертають увагу на економічне насильство. І невеликий відсоток — сексуальне. Утім, за словами юриста, в Україні сексуальне насильство має латентний характер. Не всі припускають навіть таку думку, що з∂валтування може бути у шлюбі. Його часто плутають із сімейними обов’язками. Також багато дзвінків стосується посттравматичного синдрому військовослужбовців.
А тепер щодо чоловіків. Хіба справжній мужчина має право на слабкість, на емоції, якщо якийсь нікчема образив, хіба може знепритомніти у спекотному вагоні метро? За всіма канонами виховання — ні. Досі за застарілим стереотипом хлопчиків виховують за алгоритмом: ти сильний, маєш терпіти, хлопці не плачуть. Тому не кожен чоловік, навіть коли несила терпіти, погоджується анонімно поговорити про проблему з фахівцем. Чи принаймні визнати, що вона існує.
Домашні агресори готові до змін
За словами Анни Саєнко, трапляється, що телефонують і самі чоловіки, просять допомогти змінитися, бо визнають себе агресорами у сім’ї. Вони готові до змін, готові шукати виходу, але не знають, як це зробити.
Інша ситуація, коли родина жила звичайним життям до війни, а після повернення глави сім’ї зі сходу все змінилося. Боєць ніби компенсує вдома те, що пережив на передовій. Чимало й прикрих прикладів, коли й до того агресивні чоловіки поверталися із зони АТО ще більш некерованими. Однак є й зовсім інші історії, коли чоловіки після повернення з «гарячих точок» змінювалися на краще, бо побачили там стільки агресії, що вже в мирному житті не хотіли стикатися з цим, принаймні у власній родині.
Комбат теж допоможе
Учасники дискусії, бійці АТО не криючись розповіли про проблему. Вони визнають, що дружинам несолодко після їхнього повернення. І дякують їм за розуміння. До речі, для багатьох солдатів навіть по поверненні в мирне життя важелем впливу залишається комбат. Дружини, шукаючи шляхи впливу на чоловіків, звертаються по допомогу і до командирів. Авторитет — сильна штука.
Ось який вигляд має динаміка змін звернень на «гарячу лінію», пов’язаних із насильством у сім’ях: 2014 рік — понад 7 тисяч дзвінків; 2015 — понад 9 тисяч; за шість місяців цього року — понад 16 тисяч.
— Позитивне тут лише те, що перестали боятися виносити на люди проблему, — зауважила Анна Саєнко. — Суспільство зуміло створити умови, щоб люди мали змогу обговорити проблему, отримати юридичну, психологічну, правову допомогу. Наші фахівці покроково пояснюють, що робити в певній ситуації.
Юрист розповіла, що часом для підтримки буває достатньо однієї розмови. Інколи люди телефонують повторно з проблемою, а часом — щоб подякувати за підтримку. Майже ніколи після першого ж дзвінка жінці не вдається змінити щось радикально. У когось немає економічних умов рухатися далі, хтось боїться переслідування чи ще якогось негативу, абонентки розповідають про чоловічі маніпуляції дітьми. Мовляв, якщо зберешся мене покинути, то заберу в тебе дітей. Якщо питання з розлученням може виникнути, то жінці варто заручитися такими доказами, як довідка з поліції про звернення до них із приводу свого захисту. Згідно з рішеннями судів, які є у вільному доступі в єдиному реєстрі, дітей переважно залишають матерям.
Однак представники Національної поліції зауважують, що у статистиці не виокремлюється категорія «сім’ї учасників АТО». З одного боку, виокремлювати саме цю позицію неправильно. А з іншого — виникає запитання, як можна кваліфікувати, що надзвичайна ситуація сталася внаслідок психологічних травм у зоні АТО. Є нюанси, на які не можна не зважати.
Вивести проблему з тіні
— Півроку ми збирали інформацію про те, як держава реагує на насильство в сім’ях, зокрема учасників АТО, — розповіла координатор кампанії «Війна, яка не відпускає» Ірина Виртосу. — Під час роботи нам зауважували, що якщо ми цю проблему виведемо з тіні, то військових накриємо мокрим рядном. Як таке може бути, що герої-захисники по поверненні стають антигероями, агресорами в родині?
Та зі слів Ірини Виртосу, не завжди намальована кимось яскрава картинка в житті виявляється такою. Тож організували зустріч, на яку запросили демобілізованих військових та психотерапевта, фахівця з військової психології. Запропонували поговорити на тему насильства в сім’ї, як захисники почуваються після першої лінії фронту, що відчули на мирній території.
— Було дві спроби організувати таку зустріч, — каже Ірина Виртосу. — Перша не вдалася. Запрошували бійців з різних підрозділів, група була різноманітною. Солдати посміюючись казали, що проблеми не існує. І на зустріч не погоджувалися. Тоді ми запросили побратимів одного батальйону. За умови конфіденційності вони погодилися. Зустріч тривала чотири години. Та перші дві години розмови йшли про все і ні про що, на потрібну хвилю вдалося налаштуватися лише на третій.
Якщо боєць, повернувшись у мирне життя, не попрацює з фаховим психологом, буває, що його внутрішня енергія шукає виходу навіть у формі агресії до ближніх. Непорозуміння виникає в сім’ї, бо змінився чоловік, перебуваючи на війні, змінилася і дружина, чекаючи чоловіка з війни. Учасники зустрічі зауважили, що працювати слід не лише з бійцем, а й із сім’єю, бо стресу зазнають усі.
Учасники АТО зауважили, що не варто кожного, хто повертається з передової, вважати, умовно кажучи, враженим війною. Бійці зробили наголос на тому, що вони вразлива група.
Учасники зустрічі дійшли висновку, що необхідно організувати системну роботу з учасниками АТО. Зокрема налагодити системний психологічний супровід. Особливо в період карантину — переходу від поля бою до мирного життя.
А як жінці реагувати на насильство? Передовсім вона мала б розуміти, що якщо є погрози, побої, то кривдникові вчасно треба казати «стоп!», перестати почуватися жертвою. Має бути місце безпеки, куди в крайньому разі можна піти, обов’язково звертатися в поліцію. Якщо мовчати і терпіти — ситуація ніколи не зміниться. І від насильства може потерпати не тільки дружина, а й діти.
Насамкінець. В українському суспільстві насильство, на жаль, почасти вважається прийнятним. Так повелося, що проблеми сім’ї зазвичай розв’язує сім’я, не залучаючи суспільство навіть тоді, коли це справді необхідно. Лише тепер, коли війна сколихнула людей, ми так уважно стежимо за подіями, пов’язаними з насильством, яке вчиняють учорашні бійці. Такі випадки, хоч і прикрі, дають змогу і фаховим психологам, і суспільству загалом звернути пильну увагу на проблему. А відтак допомогти родині її подолати.
Ми в Google+