Нині цю родину, що живе в селі Ганичі Тячівського району на Закарпатті, уособлюють три покоління. Представниця четвертої генерації — Гафія Візичканич, пам’ять про яку матеріалізована в сотнях барвистих килимів і яка прославила село далеко за межами рідного краю, залишається з ними у світлинах. Усі в цій родині живуть культурно-мистецькими цінностями, вкладаючи в цю загальнонародну ниву й особисті зернятка. Служіння високому, працелюбність, патріотизм — для усіх в родині не порожні слова.

До натхнення ще й визнання

Ганичі ще від початку минулого століття стали відомими завдяки килимарству. Тут діяла мануфактура з виготовлення килимів, тканих із вовни у народному стилі орнаментів. По закінченні Другої світової війни невелике кустарне підприємство розрослося, набувши промислових масштабів, та стало відомим і в Україні, і за кордоном. Вироби місцевих майстринь прямували вусібіч, бо мали шанувальників і на батьківщині, і в діаспорі.

Гафія Візичканич, яка була дев’ятою дитиною в сім’ї, прийшла в професію 14-річною. Фабрикант Рудольф Заградка направив її навчатися ремеслу до Чехії. А згодом її талант дав змогу стати майстром на великому підприємстві. Водночас вона творила як художник: розробляла ескізи килимів, ліжників, доріжок. За це отримала чимало високих звань і нагород.

Ткаля і художниця Гафія Петрівна Візичканич завжди була у центрі уваги. Фото надане автором

Останні 20 років цеху у Ганичах немає, проте чимало килимарниць не полишають звичної справи, творячи на кроснах пухнасте диво — килими, покривала, доріжки. Майже всі жінки навчалися професії у Гафії Петрівни. Нещодавно на всеукраїнському рівні відзначали 100-річчя від дня народження народної художниці, пам’ять про видатну майстриню залишилася в багатьох музеях.

На нащадках Гафії Петрівни природа не відпочиває. Ось, до прикладу, доля лише однієї з гілок, які зросли від дерева Гафії Візичканич.

Сім років тому її донька Мар’яна Цірик стала вдовою: після тяжкої хвороби пішов із життя її чоловік, залишивши трьох неповнолітніх доньок: Юліану, Тетяну і Владиславу.

Мар’яна змінювати роботу вчителя гри на фортепіано у дитячій школі мистецтв не захотіла, хоч її кликали на заробітки і до Чехії, і до Італії.

— Я намагалася бути біля доньок, не позбавляти їх радості дитинства, — розповідає Мар’яна Миколаївна. — А ще була впевнена в підтримці матері.

Очікування всіх справдилися: доньки отримали професії, поступово стають на власні крила. Двоє — Юліана і Тетяна — вже знайшли собі супутників у житті.

— Я продовжую займатися тим, що й раніше — навчаю юне покоління музики, — додає 48-річна Мар’яна Цірик. — У нашій дитячій школі мистецтв щодня звучить класика, діти отримують у ній розуміння культури і духовності, що супроводжуватимуть їх усе життя. Радію, що причетна до розвитку талантів, які часто народжуються саме в глибинці.

Трьом сестрам — спів, танці і баян

У просторому будинку сім’ї Цірик музичних інструментів — на всі випадки життя. Фортепіано і акордеон, скрипка і гітара, сопілка і флейта. Це відображає не лише інтереси матері — викладача музики, а й доньок. Кожна освоїла не менш ніж по два інструменти, а наймолодша Владислава — усі п’ять. Скрипкою ще не оволоділа, однак, каже, добереться і до неї.

Найстарша з доньок Юліана після дев’яти років навчання у загальноосвітній школі вступила до Ужгородського коледжу культури і мистецтв. Туди ж невдовзі подалася й середульша Тетяна. Перша обрала хореографію, друга — гру на баяні. Протоптаною сестрами доріжкою пішла і третя — Владислава, з тією відмінністю, що подалася на вокал.

Вона почала концертувати у три з половиною роки. На відкритому районному семінарі викладачів класу фортепіано крихітна музикантка впевнено пройшлася клавішами, розрядивши ділову атмосферу веселою дитячою мелодією. Через півтора року в ролі казкового персонажа Владка виступала на обласній сцені.

Владиславі аплодували на районних і обласних фестивалях, конкурсах, інших святкових подіях. На обласному конкурсі «Таланти багатодітної родини» в Ужгороді Владислава тричі поспіль була кращою. Бабуся Марія Василівна якось перелічила грамоти та дипломи Владислави: їх набралося 42.

Сім’я, яку складають три покоління — Владислава, Юліана та Тетяна Цірик, мама Мар’яна Миколаївна, бабуся Марія Василівна. Фото надане автором

«Голос країни» Владислава

Зовсім нещодавно студентка Ужгородського коледжу культури і мистецтв Владислава Цірик по-справжньому здивувала керівництво свого освітнього закладу. Не повідомляючи про свої наміри, дівчина поїхала в Київ на конкурс «Голос країни». І отримала там диплом лауреата ІІІ ступеня, а також дипломи для своєї викладачки вокалу Мар’яни Сухолової і для коледжу.

Повернулася до Ужгорода — і одразу до директора Наталі Ігорівни Шетелі: «Ось які маю нагороди!» Після такого успіху педагогічний колектив висунув студентку на присудження їй стипендії Президента України. Відтак дівчина отримуватиме не 900, а понад 1200 гривень.

Зайве говорити, що талант юної вокалістки формувався під впливом мистецьких настанов Мар’яни Миколаївни — музиканта за професією.

«Дякую державі за онуків»

— Ніщо не здатне пересилити потяг до творчості. Якщо по-справжньому чогось прагнути, то доб’єшся свого обов’язково, — це вже слова 76-річної Марії Візичканич, бабусі Юліани, Тетяни і Владислави. — Односельці знають нас як дружну родину, та й ми чим можемо готові допомогти і сусідові, і просто землякові.

Всі троє онучок грають на музичних інструментах, захоплюються танцями, малюванням, спортом, — продовжувала Марія Василівна. — Але врахуймо і гени: тяжіння до краси та гармонії могло передатися у спадок від художниці Гафії Візичканич — їхньої прабабусі, моєї свекрухи.

Жінка, яка багато років пропрацювала завідувачкою дитсадка у Ганичах, — навдивовижу діяльна натура, навіть пише тексти пісень для Владислави. Бачить майбутнє своїх онучок у служінні культурі. Роль держави у тому, що сестри здобули професії і впевнено крокують життям, каже, величезна. Всі троє навчалися за державним замовленням, отримували стипендію. Старша з сестер, Юліана, після коледжу встигла закінчити Київський національний університет культури і мистецтв, викладає хореографію школярам у високогірній Колочаві на Міжгірщині.

— Онуки вже на старті одержали стільки, про що в їхні роки я й не мріяла, — доповнює Марія Візичканич. — Низько схиляюся перед їхніми вчителями і складаю подяку Українській державі. Нехай хтось посміє стверджувати, начебто нинішня молодь позбавлена її опіки. Юліана, Тетяна і Владка — всі народилися в часи незалежності, і це говорить саме за себе.

Дівчата висловлюються більш приземлено. «Я знаю точно, що буду співати, а де саме, солісткою в ансамблі чи в хорі — не так уже й важливо, — каже наймолодша Владислава. — Важливо те, що я це люблю. І ще — що ні від кого не залежатиму в майбутньому».