Під час Другої світової війни в селі Половинкине Старобільського району базувався 5-й Гвардійський льотний полк. Його пізніше прославив у відомій кінострічці режисер Леонід Биков і назвав «Співочою ескадрильєю». Тож не дивно, що сьогодні у трьохсотрічному місті діє «Старобільський бабський батальйон». Його візитівка — домашня випічка. Пиріжками й млинцями, тортиками й пасочками, що виготовлені умілими місцевими патріотками, ласують бійці майже на всій лінії розмежування. Ось і на ці свята десятки кілограмів домашніх смаколиків доставлено на передову.
Солдати мають знати, кого захищають
Назву неформальному волонтерському об’єднанню запропонувала дружина керівника «Старобільського бабського батальйону» Володимира Бахтіна. Навесні 2014 року, ледь намітилося протистояння, коли до Краснодона увійшли перші чужі танки, а у Старобільську з’явився добровольчий батальйон «Айдар», Марія стала споряджати чоловіка в поїздки на передову — везти смаколики українським солдатам. На скутер вантажили коробки зі свіжими овочами. Потім до них додалися домашні пиріжки.
«Ми українці. Це наша, українська земля. Ми не хочемо, щоб її топтали чужинці, щоб вони тут командували, — пояснює свій благородний порив Володимир Бахтін. — У мене родичка в Краснодоні живе, вона на власні очі бачила, як через Ізварине заходила чужа техніка, щоб розпалювати війну. Ми вирішили допомагати військовим як вміємо, щоб вони тримали оборону, і хоча б сюди не пустили ворога».
«Пам’ятаю, як солдатики по-дитячому скрикнули:«Ой, огірочки!» Мене потішило б, щоб хлопці, які прийшли захищати нашу землю, побачили, що ми тут теж за Україну», — згадує перші поїздки на передову Марія Бахтіна.
Але довіру треба завоювати. Військові спочатку навіть боялися брати щось з рук у місцевих. Марія Бахтіна згадує, як на Масляну напекла млинців й вирушила із частуванням на блокпости.
«Солдатики брали, але з побоюванням. То я паспорт свій показувала. Пропонувала навіть з’їсти млинці в їхній присутності, — розповідає пані Марія. — І перші пиріжки, які чоловік повіз військовим, командир запропонував з’їсти самому».
Старобільськ — місто невелике, до війни тут жило трохи більш ніж 17 тисяч населення. Тож не треба «шести рукостискань» (як у відомий теорії), щоб провідати все про сусідів. Незабаром Володимир Бахтін дізнався, що домашню випічку, незалежно одна від одної, передають на передову старобільчанки Рая Петрова та Олена Черевата. Уже взимку патріоти об’єднали зусилля.
«Зазвичай печу пиріжки з картоплею, щоб ситніші були. Боєць один-два з’їсть — буде сила стояти на посту», — зізнається Марія Бахтіна.
На передовій Володимир Бахтін помітив, що бійцям не вистачало теплого одягу, поліетиленової плівки, аби попервах облаштувати бліндаж, а також пічки-буржуйки, щоб його обігріти. Врешті-решт, маскувальних сіток.
Тобто предметів, купівля яких не потребуватиме багатотисячних пожертв. Радше слід докласти щире бажання допомогти, час та наполегливу працю.
Бахтін кинув клич у місті. Відгукнувся волонтерський загін «Добродія» Старобільського професійно-технічного ліцею №93. Тепер дівчата майже щодня приходять у дім Бахтіних, що став штаб-квартирою «Старобільського бабського батальйону», аби плести маскувальну сітку. Є глибокий символізм навіть у тому, що браконьєрська сітка, яку передали на благородну справу співробітники Рибнагляду, перетворюється на засіб захисту. Волонтери навряд чи побачать свій «виріб» у справі. Але про подяки військових дівчата дізнаються. Із кожної поїздки Володимир Бахтін привозить новий напис на українському прапорі, який він бере щоразу із собою.
Подяка від «викрадача танка»
Так підписався боєць 128-ї бригади Іван Драга. Історія трапилася поблизу Дебальцевого. «Розповідав, як поверталися із завдання. А тут росіяни — сидять їдять. Наші вистрелили. Ті розбіглися. Наші сіли, завели, поїхали. Телефонують у свою бригаду: ми з танком Т-72 повертаємося. Машина нова — їх тоді тільки вручили сепаратистам, — коментує напис на прапорі Володимир Бахтін. — А в комбрига саме був день народження. Такий ось подарунок вийшов».
Є на прапорі, що побував з гуманітарними вантажами від «Старобільського бабського батальйону», і підпис хлопця, який майже щодня перебирався з Трьохізбенки на той бік від лінії розмежування і вивішував український прапор у сірій зоні. Так дражнив сепаратистів.
Узагалі «географія» написів — від Луганщини до Донеччини. Слова вдячних бійців, яким смаколики спочатку передавали через волонтерів учні 6 «Б» Старобільської середньої школи №2, потім до них доєдналися й хлопці та дівчатка з 4-ї місцевої школи.
«Тепер не лише цей клас, а й уся школа збирає ласощі для солдатів. Навіть дві школи нашого міста, — розповідає Володимир Бахтін. — Діти купують батончики та шоколадки, які самим смакують. Але солдати кажуть, що найцінніше — малюнки та листівки з дитячими підписами. Сам бачив, як солдат сидів читав листівку й плакав. Запитую: що таке? Він каже, дітки такі слова добрі написали. Тож це сльози радості. Дуже важливо усвідомлювати, кого тут захищаєш».
Португальський «відбиток»
Це вже другий український прапор, що помандрував по всій лінії розмежування разом з представниками СББ. Перший, на якому вже не лишалося місця для написів, вирушив до Португалії, де живе донька Бахтіних. «Наш прапор уже носили в школу, де навчається молодша онука. Чужі батьки та інші діти фотографуються з нашим прапором. Там дуже підтримують Україну в її боротьбі», — розповідає Володимир Бахтін.
Нині в «Старобільському бабському батальйоні» до двох десятків постійних «бійців». Майже рік пиріжки пекли, купуючи потрібні інгредієнти. Та минулої осені нарешті допомогли фермери з Новопсковського району — безоплатно передали 2 тонни зерна та тонну насіння соняшнику. Волонтери здали насіння на олійницю, а пшеницю — до млина. Тепер є олія та борошно для смаколиків. Адже на передовій люди дуже чекають на домашні ласощі.
Не можна чекати миру склавши руки
«Старобільський бабський батальйон» діє і приростає новими «бійцями». Оксана Очкурова влітку 2014 року перебралася до Старобільська з усією родиною з рідного Стаханова, який опинився під владою козаків-сепаратистів. Спочатку ходила в місцевий клуб «Надія», який для вимушених переселенців організувала голова громадської організації «Воля» Наталія Пономарьова.
«Пили чай, шили спідниці для себе, психолог до нас приходив. А потім ми як постійні учасниці вирішили, що треба якось себе реалізовувати в нових умовах. Нам уже не хочеться бути переселенцями, бажаємо стати активними учасниками життя нової громади, — каже Оксана Очкурова. — Тепер у нас своя згуртована організація. І ми підтримуємо одна одну, бо всім патріотам треба об’єднуватися».
Усі троє синів Оксани Очкурової так чи так допомагають мамі. А наймолодший, дворічний Мишко клаптики подає, коли мама плете маскувальну сітку з учасницями «Старобільського бабського батальйону».
«Ми не можемо бути в окопах. Але здатні воювати й наближати перемогу тим, що готуємо їжу та розвозимо військовим. Ми не змогли б сидіти склавши руки і чекати, коли настане мир».
Хто з волонтерів «Старобільського бабського батальйону» сказав ці слова? Не важливо. Головне, це їхня спільна думка.
Ми в Google+