Звідси ближче до Світлодарська Донецької області, ніж до Попасної, центру району, до якого належить селище Троїцьке. І тут ображаються на працівників загальноукраїнських «гарячих ліній», бо в Києві не знають, що на українській Луганщині два населених пункти з однаковою назвою: на півночі області й поблизу лінії розмежування. Із прифронтового Троїцького місцеві останнім часом дзвонять у столицю, бо в ньому вже кілька тижнів, ще до оголошення карантину, припинився зв’язок з великою Україною: не ходить маршрутка, якою можна виїхати звідси. Тож живуть як на острові. І вважають саме це, а не щоденні обстріли, головною проблемою.

«Поштовий день» — радісна подія

Представники Укрпошти приїжджають у Троїцьке раз на місяць. Основне завдання — видати пенсії та соціальні допомоги, а також прийняти комунальні платежі.

Цього разу їхали двома мікроавтобусами. Дорога розбита, тож на одному з поворотів перша машина втратила колесо. До таких ситуацій водії готові, але потрібен час на ремонт. А біля сільради вже зібралася юрба. Майже всі — люди поважного віку. Більшість у саморобних масках, бо карантин через коронавірус.

«Ось, бачите, сам зробив, — хвалиться Василь Діордиця. — У нашому аптечному кіоску медичних масок немає. А в Попасну тепер не доберешся. До районного центру 18 км, автобус скасували, і тепер хоч пробі кричи. Власник маршрутки сказав, що йому невигідно, мовляв, людей мало, тож ми нікуди виїхати не можемо».

У натовпі людей, які чекають біля будівлі колишньої сільської ради — нинішньої військово-цивільної адміністрації, гаряче підтримують слова дідуся.

«У Києві люди не вірять, як ми тут так живемо, — гарячкує жіночка у яскравій куртці. — Якось я дзвонила на «гарячу лінію», щоб повідомити про те, що нам автобус скасували. То там 20 хвилин шукали Троїцьке Попаснянського району. Кажуть, немає такого, і все. А воно існує з 1735 року!»

У сільській адміністрації пояснюють: «Був у нас автобус, у Попасну і назад проїхати коштувало 70 гривень. Ходив тричі на тиждень. Перевізник тендер виграв, а працювати не хоче. То ціни піднімає, то каже, що замало людей їздить. Хоч це неправда. Комусь в аптеку треба, комусь по продукти, інші товари, в лікарню до сімейного лікаря, адже амбулаторія в нас є, а лікаря немає. Люди для поїздки завжди є, бо більше до районного центру нам їздити нічим. Та вирішення цього питання перекреслив ще й карантин!»

Нині у прифронтовому селищі майже 5 сотень жителів, третина з яких пенсіонери. Понад 70 дітей, для яких уже втретє відремонтували будівлю школи. Споруда страждає через постійні обстріли, бо поряд горезвісна Світлодарська дуга.

Пошкоджень зазнає і старовинна церква, яка стоїть на одній лінії зі школою. Щоправда, тепер, в умовах карантину, на дверях культової споруди плакат: «Як уберегтися від коронавірусу». А двері зачинені.

Селище досить велике, тут чотири магазини. Але коли поштовики розкладають товар, то печиво й цукерки одразу привертають увагу отримувачів соціальної допомоги.

«Займаюся виплатою пенсій і приїжджаю сюди вже зо два роки. Знаю людей, їхні потреби. Привозимо продукти, те, що люди замовляють з нашого асортименту. Та особливо часто замовляють солоденьке», — підтверджує листоноша Сєверодонецького УПЗ №1 Олег Блохін.

Чому мої діти безхатьки?

Серед перших заходить отримувати соціальні виплати батько-одинак Микола Прокопчук. І одразу набирає кілька пачок печива і цукерок. Каже, щоб «малечу порадувати».

«Моя дружина Валя померла ще в 2015 році, залишилося троє дітей. Самому важко, то зійшовся з жінкою, вона народила ще дитину. Але життя з нею не склалося, та ще й шлюбу не реєстрували, тож розійшлися», — скупо розповідає про свою долю 52-річний чоловік.

Як справляється? Господарство тримає: свині, корова, барани, гуси, індики, кури, цесарки. Самих баранів сім штук. Свиня недавно 12 поросят привела. Та ще соток сорок городу. «Обробляю все сам, на зиму вистачає», — каже Микола.

Помічники поки ще не підросли: діти народжувалися одне за одним, тепер їм десять, дев’ять і вісім років. Наймолодшому Іллі від останнього невдалого шлюбу 3,5 рочку. Та малюк одного разу в гості до татка прийшов, так і залишився, живе тепер з батьком. Про рідну його маму в селі кажуть недобре. А про Миколу — що добрий господар та майстер.

Проте одягнути і прогодувати таку ватагу потрібні гроші. «Намагався подати документи на соціальну допомогу, — зізнається Микола. — Відмовили. Мовляв, треба офіційно працювати. А куди влаштуєшся в нас тут, у Троїцькому? Я свого часу трактористом був. Пропонували їхати в Полтаву на птахофабрику. А дітвору куди? Мовляв, бери із собою. Тобто кинь будинок, кинь хазяйство? Але це неможливо. Так і живемо. Сільрада допомагає. Торік улітку моя малеча їздила в Карпати, там відпочивали всі троє як діти із прифронтової території. Радію за них, бо сам усе життя тут, у Троїцькому, без виїзду, тож хоч вони Україну побачили».

Та мучить Миколу Прокопчука важлива проблема, пов’язана з дітьми: прописка. «Восени купив новий будинок. Тут усе є, навіть парове опалення. Але виникла проблема: не можу прописати тут дітвору, та й сам не можу прописатися. Кажуть, для цього потрібна довідка з військкомату. Мовляв, їдь у Лисичанськ, там треба знятися з військового обліку, а тоді оформиш собі прописку і дітей пропишеш. Але не можу поїхати: машини немає, тільки мотоблок. Маршрутка не ходить. Та й на таку поїздку довелося б витратити тисячі півтори гривень. А у мене таких грошей немає. Ось і виходить, що мої діти без прописки живуть, як безпритульні», — гарячкує Микола Прокопчук.

Невже йому не можна допомогти? Хоч би тим, що взяти в попутну машину, коли керівник місцевої ВЦА вирушить у справах. Питання до влади.

Із львівського Чертежу в луганське Троїцьке

На лавці біля сільської адміністрації тривало спілкування, адже приїзд поштовиків — це привід побачитися з односельцями. А тут ще й представники цивільно-військового співробітництва, в народі так звані циніки, газети підвезли й роздавали. Люди їх охоче розбирали.

Не вистачає газет, інформації? «А де ж ми їх візьмемо? — каже Василь Діордиця. — Пошта в селі не працює, приїжджає раз на місяць. Тож газети нам інколи в сільраді дають чи привозять поштовики, коли пенсію видають. Так про новини і дізнаємося».

Щоправда, дідусь трохи перебільшує, бо в Троїцькому є інтернет. Хоч ним ще треба вміти користуватися… Тож основним джерелом інформації залишаються зустрічі біля будівлі адміністрації чи в магазині.

На екскурсію до крамниці нас погодилася супроводжувати Анастасія Омельченко, яку на селі називають Надійкою.

«Ось і зустрічаємося, як по пенсію ходимо, або по хліб. А сьогодні до крамниці «анчоуси» привезли. Треба взяти для котів і для себе. Пухнастим — голови. Нам усім буде смачно», — жартує Анастасія Михайлівна про звичайну кільку. Котів у неї четверо.

Разом заходимо в магазин, що «у Наташі». Тут усього багато. Є навіть молода редиска і соєвий соус. Хліб возять з Донецької області. Він смачний і свіжий. 73-річна жінка купує «анчоуси» і веде показати свій дім.

У 2014-му, «як була евакуація», Анастасія Михайлівна виїхала до дітей під Київ. Тепер сама себе називає переселенкою. Щоправда, в дітей немає власного житла.

«Хто, де приземлився», — філософськи зауважує Анастасія Омельченко. Довелося повертатися у прифронтове Троїцьке, в хату, яка була частково розбита, — осколок снаряда влучив у дах.

Благодійні організації допомогли з будматеріалами і ремонтом. Загалом у селищі постраждали 142 будинки. Більшу частину з них (120) уже відремонтували за рахунок міжнародних організацій.

«І благодійники допомагають, і діти, — хвалиться Анастасія Михайлівна. — Діти посилки шлють, і навіть цукерки. За ці роки онук підріс, тепер уже на заробітках у Польщі. А я, коли отримувала допомогу від Червоного Хреста, теж їм відправляла. Усі їли!»

Доля її змусила багато подорожувати країною. Родом із Львівської області, із села Чертіж Жидачівського району. Навчалася у Сніжному на Донеччині. Тепер живе в батьковому будинку в селищі Троїцьке Попаснянського району Луганської області.

У будинку Омельченків ще не закінчили ремонту. У дверях дірка — це нагадування про нещодавнє влучання снаряда. Тут і нині часто стріляють.

«І сьогодні вранці бахкало. Тож страшно брати матеріали, якщо такі обстріли. На ремонт немає настрою», — зізнається літня жінка.

Вона не говорить про мир. Але й так зрозуміло, що тільки це поверне в селище життя, роботу, надійний зв’язок з великою Україною.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»