Люди намагаються видаватися кращими, ніж є насправді. Своїм іміджем переймаються не лише політики і чиновники, артисти й письменники. Деякі журналісти також занадто героїзують свою роботу. Звісно, чимало колег поплатилися життям, виконуючи професійні обов’язки, але є й ті, хто без особливих потрясінь заробляв на шмат хліба з маслом, небезкорисливо дружив із чиновниками і політиками. Нерідко такі люди б’ють себе кулаком у груди, говорячи ледь не про дисидентство та блискучі статті, які спричинили переполох у райкомах та обкомах. Щодо «блискучості» виникають сумніви, бо за десятиліття окремі так і не навчилися по-людськи писати — публікації нагадують недолугі прес-  релізи.

Небагатьом вистачає мужності визнати: їхня робота переповнена фальші на догоду дійсності. Проте є людина, яка дощенту розвінчала свій журналістський досвід, відверто описала вчинки у взаєминах із редактором, владою. Навіть видала про це книжку «Компроміс»: «Удома розгорнув свої газетні вирізки. Дещо перечитав. Замислився... Пожовтілі папери. Десять років брехні й прикидання. І все-таки якісь люди стоять за цим, якісь розмови, почуття, дійсність... Не в самих паперах, а там, на обрії... Важкий шлях від правди до істини».

Парадокс, але ця людина не викликає зневаги. Ідеться про письменника Сергія Довлатова, 75 років якому невдовзі виповнилося б. Літератор пішов із життя в еміграції, навіть де доживши до піввікового ювілею. У 1970-х роках він, втративши роботу в рідному Ленінграді, влаштувався в російськомовну газету «Советская Эстония». У Прибалтиці завжди зневажали окупаційну радянську владу, але і там партійні та кадебешні метастази глибоко проникли в усі сфери життя.

Чи опирався дійсності Довлатов? Очевидно, опір його був пасивним, пов’язаним з іронією і скептицизмом, а не з конкретними діями. Сам письменник і журналіст не вважав себе дисидентом, навіть уже мешкаючи у США, де міг безболісно позиціонувати себе борцем із радянським режимом.

Попри компроміси, Сергій Донатович був людиною порядною і самокритичною, не кар’єристом. Чи не найбільше вражає у його творчості відвертість, яка шкодить іміджу автора (проза переважно автобіографічна). Довлатов не соромився визнавати помилки і промахи навіть у стосунках із жінками.

Книжка складається з 12 новел («компромісів»). Кожна починається із короткої газетної публікації про захід, подію, людину. Нічого особливого, типові зразки радянської журналістики — стримано, виважено, передбачувано. Але далі автор детально описує, як він отримував редакційні завдання, збирав і обробляв інформацію, ходив на килим до редактора, переробляв написане, а то й відверто брехав, бо ж усе одно правду не надрукують з ідеологічних чи моральних міркувань. І виходило, що між «дистильованою» журналістикою і дійсністю — прірва, у яку пропонував зазирнути вже не журналіст, а письменник Довлатов.

Перший компроміс пов’язаний із короткою інформацією, начебто не вартою дірки з бублика: «Учені восьми держав прибули до Таллінна на 7-му Конференцію з вивчення Скандинавії й Фінляндії. Це фахівці з СРСР, Польщі, Угорщини, НДР, Фінляндії, Швеції, Данії й ФРН. На конференції працюють шість секцій. Понад 130 науковців: істориків, археологів, лінгвістів — виступлять з доповідями і повідомленнями. Конференція триватиме до 16 листопада».

Редактор Туронок вичитав журналіста за те, що той подав перелік країн в алфавітному порядку, а треба було спочатку поставити соціалістичні держави. Проте з переписаною заміткою журналіст знову нарвався на редакторське невдоволення, бо слід враховувати ще й показник політичної лояльності до СРСР — найбільш недружні країни слід відтіснити в кінець списку.

В іншій історії фігурує Алла із Двінська, яка приїхала до естонської столиці за пригодами, але залишилася без копійки. Щоб допомогти дівчині грошима, Довлатов придумав із нею інтерв’ю у рубриці «Гості Таллінна». Мовляв, студентка вивчає готичну архітектуру і не розлучається з томиком Блока.

Одне з редакційних завдань вимагало репортажу з пологового будинку про 400-тисячного жителя Таллінна. Подію підганяли під ювілейну дату. Новонароджених «забраковували» — немовля мало бути «соціально повноцінним» і «правильної» національності. Батька ж затвердженої дитини оповідач задобрив спиртним і грошима від редакції. Умову назвати хлопчика Лембітом (фольклорний богатир) тато відкинув, і Довлатов запропонував компроміс: ми в газеті напишемо, як треба, а ви, реєструючи, назвете дитину, як самі бажаєте.

Оповідач від імені передової доярки готував рапорт товаришу Брежнєву про «рекордні показники». Завдання було партійним, а лист — імпровізацією журналіста: обрана для високої місії перелякана мати трьох дітей, яку покинув чоловік, не розмовляла російською. В іншому «компромісі» йдеться про щорічний зліт у Тарту колишніх в’язнів фашистських концтаборів. На зустрічі журналісти пили горілку разом із людьми, які перебували не тільки за колючим дротом у нацистів, а й відсиділи в радянських таборах.

Закінчу словами Довлатова: «Про  журналістів чудово  висловився  Форд: «Чесний  газетяр продається один раз». Однак вважаю це висловлювання ідеалістичним. У журналістиці є скупні пункти, комісійні магазини і навіть барахолка. Тобто перепродаж триває щосили». 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ 
для «Урядового кур’єра»