Колись у патріотичній пісні радянських часів співали: «Что-то с памятью моей стало, все, что было не со мной, помню». Скептики ж додавали: п’яний не пам’ятає, що було саме з ним. Про пияцьку забудькуватість співав і Володимир Висоцький.

Далі розмовлятимемо не про індивідуальну, а про національну пам’ять. Індивідуальна пам’ять тримається у голові чи в записах, наприклад, щоденниках. Де ж зберігається національна пам’ять? Поки що для цього в Україні використано не всі можливості.

Відомо, що навіть найдрібніший кораблик має вахтовий журнал. У ньому фіксують події, що відбулися на судні, з ним чи поблизу. На жаль, вахтових журналів не мають ні Україна, ні інші держави. Ведуть хіба що окремі хроніки тих чи інших питань чи за певні періоди. Якщо у світі таких хронік не вели, то це не означає, що вони вчиняли правильно. Просто ще не зрозуміли, що з такими хроніками життя стало б більш інформаційно насиченим і комфортнішим. Згадаймо, що у вітчизняній історії писати хроніки здогадався ще Нестор Літописець. Але його ідею згодом забули. Тримачами національної пам’яті стали книги з історії держав, у яких фіксують події й ставлення до них відповідних авторів. Носії ж національної пам’яті — газети, журнали та інші ЗМІ. Інформації чимало, але вона розпорошена.

Чому б не відродити ідею Нестора Літописця? Чому б не писати хроніки? Національна пам’ять в Україні могла б фіксуватися знизу й догори та ще й без особливих затрат.

На рівні сільради (громади) найзначніші сільські події міг би фіксувати секретар сільради. Можна залучати й інших небайдужих, наприклад місцевих учителів. Не біда, якби історію писали в кількох варіантах. Краще писати кілька, ніж не мати жодного.

Хроніки можна вести в електронній формі або на паперових носіях. Краще в обох варіантах, щоб у разі втрати можна було відновити.

У районі роботу з фіксації найважливіших подій міг би виконувати секретар райради. Знову ж таки із залученням місцевих активістів, а також із застосуванням усіх можливих засобів фіксації. На обласному рівні вже був би потрібен штатний хронікер. В обласному бюджеті платня на це знайшлася б. Записи слід вести без авторської думки. Можливо, не всі хронікери уміють це робити, але згодом навчаться.

Літопис на рівні держави хай би вів Інститут національної пам’яті.

Якби така ієрархічна структура запрацювала, то майбутнім поколінням вдалося б створювати історію міст і сіл зі значно меншими зусиллями порівняно з тими, яких докладали для створення 26-томної Історії міст і сіл УРСР за редакцією академіка Петра Тронька. У створеній автором цих рядків книжці «Країни світу. Енциклопедичний довідник» (у київському видавництві «Мапа» було чотири її видання) міститься рубрика № 21. Вона стисло зафіксувала історію 194 країн, які існували на початку ІІІ тисячоліття.

На думку спала ідея писати літопис ІІІ тисячоліття всіх країн, спираючись на інформацію ЗМІ й інших джерел, які потрапляють під руку. Це була (і досі залишається) ще більш пекельна робота, ніж та, в результаті якої з’явився довідник «Країни світу». 2007 р. було опубліковано у київському видавництві «Центр навчальної літератури» книжку автора цих рядків «Історія країн світу. Довідник». Вона охопила події впродовж 2001—2005 рр. У книжці немає жодного авторського коментаря — лише факти, події, прізвища, назви, явища тощо. Книжка на вічні часи, бо історія ніколи не старіє. З 816 сторінок понад третина припадає на Україну.

Нічого в цьому дивного немає: своя сорочка найближча до тіла. Книжка — доказ того, що ми, українці, знали про себе і навколишній світ. Мало знайдеться найосвіченіших і найпоінформованіших людей в Україні, яких не можна було б здивувати калейдоскопом описаних подій в Україні. Безліч разів на цьому ловив сам себе автор. Події були, але про них навіть не підозрював, доки вони не з’явилися на сторінках рукопису. Книжка «Історія країн світу» — це внесок автора в національну пам’ять України. Автор позапартійний, чим пишається. Нікого не забуто, ніщо не забуто, ніщо не приховано.

З часу початку складання 2004 р. «Історії країн світу» в автора немає вихідних, відпусток та інших невеликих радощів, винайдених людством. Він сподівається, що суспільство схаменеться і перебере на себе той тягар, який упродовж багатьох років ніс самотужки і безплатно. Отже, вже опубліковано хроніку України і світу за 2001—2005 роки. Чи зупинився літопис на 2005 році? Зрозуміло, що ні. Готовий до макетування рукопис книжки, яка охопила 2006—2007 роки. Надалі «Історія країн світу» стала щорічником.

Нехай Україні заздрять американці з європейцями — у них такого немає, як і в Росії. Нехай росіяни поглянуть на Україну і створюють для себе власне.

Я вів літопис країн світу й України з 2001-го до 2014 року. Довів, що один в полі воїн, але змушений був зійти з дистанції, бо без допомоги цей тягар нести одній людині неможливо. Це справа цілого наукового колективу, а не одинака-дивака. Відродімо почин Нестора Літописця і створюймо книжки з історії України та інших країн ІІІ тисячоліття. 

Іван ДАХНО
 для «Урядового кур’єра»