Місто Золоте на Луганщині розташоване за 10 кілометрів від лінії розмежування. Тутешні жітелі й нині відчувають на собі руйнівну силу обстрілів. Але іноді по буднях, а частіше — у святкові дні тут можна почути співи народного хору «Надія». Артисти частіше за все виступають просто неба. І пісня скликає, збирає людей.

Хор «Надія» у Золотому часто співає просто неба. Фото автора

Народна пісня серця єднає, долю вінчає

Саме так назвали свій проєкт, який написали в надії отримати кошти на новий баян хористки у 2016 році. «Навіть коли наше Золоте стало прифронтовим, люди не кинули співати. Чому? Бо пісня лікує і допомагає вижити. Коли було дуже страшно, ми сиділи по домівках і підвалах, але тільки-но призвичаїлися, пристосувалися до ситуації, одразу відновили репетиції. Хор для нас всіх вже не просто колектив, скоріше, родина», — каже керівник народного хору «Надія» Лілія Кунченко.

Вони з чоловіком у найгарячіший період обстрілів вирішили переїжджати до Білорусі, той навіть вирушив у розвідку. Але дорослі доньки відмовляли, адже ми, українки, житимемо тільки тут. Так і залишилися батьки біля дітей. Щоправда, у Золотому так пощастило далеко не всім. За словами Лілії Кунченко, майже кожна зі співачок — самотня жінка, діти поїхали подалі від війни.

Художній керівник хору Лілія Кунченко (у центрі) дуже поважає кожну з артисток

Та й головна особливість учасників творчого колективу від самого заснування 2001 року — це люди поважного віку. Бабусі. «Я родом з Полтавської області, Пирятинського району, село Усівка. Сирота. На Донбас приїхала на роботу, і спочатку, як малолітка, була зарахована лічильницею на цегельний завод. Усе життя серед людей працювала. Два сини у мене. Один на Далекому Сході, другий у Луганську. Телефонують чи не щодня, спасибі, не забувають! — підтверджує артистка хору Ольга Конзюк. — Але дівчата з хору стали для мене більш ніж подругами. Усі свята й дні народження відзначаємо разом. Пригощаємо одна одну смачненьким, мене завжди просять вареників наварити, отих, що на пару, полтавських. Сини дуже радіють, що у мене стільки друзів. Ходи, кажуть, будь між людьми. І правда, коли співаю в хорі, мені здається, я все забуваю, усі негаразди і неприємності. Радію і живу повним життям, ніби й немає війни, немає горя. І люди, слухачі наші, кажуть: ви нам дух піднімаєте, що ми ще живемо і будемо жити!»

Лілія Кунченко допомагає вдягтися у новий сценічний костюм Ользі Конзюк (праворуч)

Їй вторить наймолодша з артисток «Надії», яка прийшла в хор уже в той час, коли Золоте стало прифронтовим селищем. «Війна почалася, родичі мої роз’їхалися. Подружка працювала в клубі, і я слідом за нею почала туди ходити. І в хорі мене відразу забрали до себе, — згадує Інна Чертоліс. — Добре пам’ятаю наш перший виступ. Люди просто збиралися біля клубу. У цій страшній ситуації як же не співати для них? Вибухи й обстріли дуже важко переносити».

Наймолодша співачка Інна Чертоліс прийшла в хор уже в той час, коли Золоте стало прифронтовим селищем

І у співачки Ніни Іллєнко два сини, і долі їхні поділила лінія розмежування. «У 2014 році тут снаряди літали, вибухи лунали. Таке «щеплення» тоді отримали, що тепер нічого не боїмося. Я вже вдова. А сини? Один у Первомайську, інший в Золотому. Так трапилося у багатьох, — розповідає Ніна Іллєнко. — Та ми радіємо пісні і людей тішимо своїми співами».

Перше сценічне вбрання

«У хорі зараз 20 співачок. Скільки людей, стільки й доль, — розповідає про творчий колектив його керівник Лілія Кунченко. — Найстаршій з наших хористок Ганні Кирилівні Шовкопляс відзначатимемо восени 90-річчя. Але вона все ще співає! Улюблена пісня «Ой, там, на товчку, на базарі, жінки чоловіків продавали». І саме від неї в наш репертуар увійшла пісня «Закувала зозуленька», дуже старовинна».

Звідки в шахтарському Золотому такі українські пісні? «На Донбас приїжджали працювати зі всіх куточків України, Росії. В селищі живуть люди з різних регіонів, і в хорі теж — з Чернігівщини, Хмельниччини, Полтавщини. Кожна привезла з собою пісні рідного краю, — пояснює Лілія Кунченко. — І загалом пісні схожі: якщо дівчина плаче, то від кохання і на Чернігівщини, і на Полтавщині. Усім людям потрібна любов, щоб жити!»

Щоправда, після гарячого літа 2014 року порадувати хористок повідомленням про те, що репетиції поновлюються, Лілія Кунченко змогла тільки восени 2016-го. І збиратися спочатку довелося у старому та неопалюваному приміщенні будинку культури, який їм надала місцева влада.

Їм пощастило — якось їхню репетицію почула місцева активістка Ніна Преділя і не змогла утриматися, аби не заспівати разом з ними. Після того очільниця місцевої неурядової організації, що надає правову та соціальну підтримку жителям Золотого, запросила хористок проводити репетиції у своєму зручному та теплому офісі, а потім допомогла податися на грант від ПРООН та урядів Швеції і Швейцарії.

Так у народного хору «Надія» нарешті з’явився новий баян! «Баяніст я енергійний, не лише граю, а ще й пританцьовую під час виступів. За роки виступів хору вже порвала багато інструментів, — зізнається Лілія Кунченко. — Тож грантовий баян ми всі дуже чекали. Прислали його нам Новою поштою, а ми саме тоді їхали з виступу на форумі у Харкові. Найближче поштове відділення у нас тільки в Гірському, тож ми, не заїжджаючи додому, усім колективом вирушили отримувати інструмент. Там ще й заспівали, справили враження на поштовиків!»

Таке було торік. І тоді про народний хор із Золотого дізналися в усій Луганській області. Загалом за останні роки хор співав і в Харкові, на Східному форумі з питань інклюзії, і на Донеччині. Особливою, за словами багатьох учасниць, стала поїздка у межах творчого обміну до Сватівського району Луганщини. «Там, у селі Кармазівка, ми познайомилися з владикою Арсенієм, настоятелем Святогірської Лаври. І на його запрошення виступали навіть у самій Лаврі!» — хваляться пані поважного віку.

У лютому наступного року колективу виповниться 20 років. Але перші справжні сценічні костюми, пошиті на фабриці, а не вручну, як це було раніше, хористки отримали лише днями. Від представників Програми ООН з відновлення і розбудови миру.

Радник Програми ООН з відновлення та розбудови миру Ганна (ліворуч) та артистка хору Ніна Іллєнко (праворуч) щиро радіють новому сценічному вбранню для творчого колективу

Колектив «золотих бабусь» дуже активний та представляє Луганщину на різних заходах партнерів, які підтримують цих поважних жінок. «Тепер і на обласні змагання, зокрема Байбак-fest не соромно, і за межі регіону виїхати, — каже радник Програми ООН з відновлення та розбудови миру в Луганській області Ганна Борова. — Вони співають і коли бомби летять, кажуть, що це допомагає психологічно. Згуртованість і прагнення до кращого цих людей — двигун до розвитку та життя цієї маленької громади в теперішньому дуже непростому стані».

Про що ж мріють хористки тепер? «Зробити творчу зустріч з подібним колективом з Львівської області!» — говорить від імені всього колективу його творчий керівник Лілія Кунченко. Невже це така нездійсненна мрія в Луганській області, де реалізується проєкт обміну творчими колективами з Львівщиною під девізом «Змінимо країну разом»

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»