Про що співає зелене море тайги

50-РІЧЧЯ ПРИЗОВУ МОЛОДІ НА БУДОВИ КОМУНІЗМУ

ПАМ’ЯТЬ. На відміну від примітивних ручних домниць, за допомогою яких у Московії ще у XVII ст. виплавляли залізо, на численних українських руднях, увічнених нині в назвах населених пунктів, у ті часи вже масово користувались силою річок. Тому наших фахівців московіти намагалися переманити до себе, що красномовно засвідчує розпорядження боярина Морозова про матеріальне забезпечення українських знавців рудної справи: «Пить и кормить, чтоб ничем скудны не были, а вина им давать на день по две чарки».

За Петра І і Сталіна робочу силу з України гнали на освоєння російських просторів уже силоміць, а за правління Брежнєва оголосили призов молоді на будови комунізму. Його наслідком стало обезлюднення українських сіл, звідки юнаки і юнки масово виїжджали, втікаючи від колгоспного рабства і злиднів. Причому, як у класичному прикладі про поганого і доброго слідчого, колгоспникам перед цим з ініціативи Хрущова пообрізали присадибні ділянки, а вирощування продукції на продаж у власних обійстях оголосили нетрудовими доходами.

Нині вже важко сказати, для скількох наших земляків «зелене море тайги» і неозора тундра, оспівані у радянських піснях, замінили рідну Україну. Зокрема лише в Тюмені, за найскромнішими підрахунками, проживає понад 600 тисяч громадян українського походження, яке в більшості з них засвідчують лише прізвища. У Ямало-Ненецькому окрузі третина працюючих — етнічні українці, силою і розумом яких приростала і приростає зокрема Сибір і Росія загалом, а до цілинного Казахстану свого часу виїхали чотири мільйони наших земляків. 

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНАТОЛІЯ БАЗИЛЕВИЧА

Істинно український художник

ТАЛАНТ. Безсмертна «Енеїда» Котляревського, написана у далеко не найкращі часи для України і її культури, нині міцно асоціюється з уже класичними ілюстраціями до неї, які створив геній книжкової графіки Анатолій Базилевич. Його малюнки, так само як і віршована першооснова, проникнуті іронічно-філософським духом, що віками допомагав українцям не здаватися під найлютішими ударами долі, чітко усвідомлюючи, що всі ми смертні, а наша Україна — вічна.

120 РОКІВ ВІДКРИТТЯ НИЖНЬОГОРОДСЬКОЇ ВИСТАВКИ

Нові «бабки» на старих речах

ПАРАЛЕЛІ. Так само як винахідливий житель Харківщини запатентував традиційні гранітні елементи надгробків, що дає йому змогу цілком «законно» грабувати каменярів усієї України, близько десяти років тому не менш підприємливий донеччанин закріпив за собою «авторське право» на пальму Мерцалова, виготовлену ще наприкінці 1895 року для експонування на Всеросійській промисловій виставці. Викуваний у Юзівці (нинішньому Донецьку) із звичайнісінької залізничної рейки художній виріб вагою 325 кілограмів так нагадує живу рослину, що, за свідченням тодішньої преси, чимало відвідувачів виставкового павільйону намагалися власноруч пересвідчитись у металевості її пружних листків.

Цілком закономірно, що «юзівську пальму», як за іменем власника заводу її тоді називали, із Нижнього Новгорода відправили представляти рівень промисловості Росії на всесвітню виставку до Парижа, а потім передали на зберігання до музею Гірничого інституту Санкт-Петербурга. У 1953 році експертиза підтвердила, що унікальний виріб справді викувано із цільного шматка металу та немає жодних з’єднань, а єдиними інструментами, якими користувалися майстри, були молоти і зубила. Того часу вдалося знайти ще живих свідків, які пам’ятали, що автором «юзівської пальми» насправді був майстер Олексій Мерцалов. Попри нібито російське прізвище, він із місцевих селян і народився у селі Курахівка нинішньої Донецької області, де серед землеробів традиційно переважали «малороси».

Навіть за даними Всесоюзного перепису 1926 року, 62% жителів Донеччини становили українці, і лише 25% — росіяни, що красномовно засвідчує брехливість тверджень про нібито «ісконно російську» приналежність цього краю. Задля утвердження цього міфу вже згадуваний «прихватизатор» авторських прав на пальму Мерцалова навіть приволік до Донецька копію московської Цар-гармати, яку вважають «подарунком Москви». Насправді її виготовлено в Іжевську коштом донецьких бізнесменів, примусово-добровільно залучених до оплати розмноження на українській землі символу російської величі. Та найцікавіше, що встановлена в Донецьку Цар-гармата юридично є власністю не тих, хто її оплатив, або міста чи області, а того самого підприємливого донеччанина, який навіть примудрився передати її у майнову заставу за отримані його фірмою кредити.

Не відстає від Донецька місто-побратим Луганськ, де 2008 року біля будівлі міськради встановили семитонний пам’ятник ливарникові Федору Гаврилову, який разом із чотирма сотнями майстрів прибув у 1795 році «з-під Петербурга» вчити нетямущих українців ливарної справи. Та насправді основна група ливарників прибула сюди із Липецька, причому чимало приїжджих були етнічними українцями. Понад те, на Луганському чавуноливарному заводі за майже сто років його існування не спромоглися налагодити промислового виробництва власного металу. Тож заснований за ініціативи Потьомкіна завод став збитковим підприємством з відмивання і розкрадання казенних коштів. Ця традиція знову розцвіла пишним цвітом на Донбасі вже за часів української незалежності.

Отож увічнена на гербі Донеччини пальма Мерцалова — не лише символ професіоналізму і таланту майстровитих українців, які викували справжнє залізне диво. Це ще втілення суті так званої донецької еліти, здатної «робити бабки» на чому завгодно — як на старих речах і супердорогому дотаційному вугіллі, так і на крові та життях своїх земляків.

205 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІССАРІОНА БЄЛІНСЬКОГО

Відвертість несамовитого

ІДОЛ. Достоєвський украй негативно оцінював творчий доробок видатного критика і публіциста, іменем якого донині названо чимало вулиць в Україні і Росії: «Белинский есть самое смрадное, тупое и позорное явление русской жизни». Ще гірше характеризує «несамовитого Віссаріона» його власний відгук про великого Кобзаря: «Здравый смысл в Шевченко должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля: один на государя императора, другой — на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его суддею, я сделал бы не меньше».

               

Ці рядки мимоволі асоціюються із словами ще одного російського «ліберала» Горбачова, який заявив про підтримку російської анексії Криму і навіть визнав, що на місці Путіна зробив би так само. За великим рахунком, у колишнього президента СРСР руки теж у крові вбитих і покалічених на вулицях Вільнюса, Тбілісі, Баку, казахстанських міст, де під час розгону демонстрантів на додачу до «демократизаторів» (небачених до того гумових палиць) застосували саперні лопатки і бойові кулі.

Отож варто пам’ятати, що показовий «демократизм» більшості російських «лібералів» закінчується відразу, щойно «інородці» згадують про свою національність і право без диктату «старшого брата» вільно жити у власній хаті.

Утім, у Бєлінського не віднімеш його відвертості, якої годі віднайти у брехливих і підлих царських, комуністичних і путінських політиків, та прозорливості справді талановитого митця, який, навіть усупереч власній волі, напрочуд влучно і точно помічав та характеризував глибинну суть подій і явищ. Кожному з нас не зайве запам’ятати крилатий вислів російського критика, що «народ, не имеющий истории, есть ничто».

Бєлінський, на відміну від російських шарлатанів-істориків, чесно визнавав, що «русская история начинается с возвышения Москвы», тобто не має нічого спільного з Київською Руссю. Понад те, своєю величчю Московське царство завдячує… татарам, які «спаяли Россию ее же кровью. В этом состояла великая польза татарского двухвекового ига». Комусь ця думка видасться крамольною, хоч у ній не менше здорового сенсу, ніж у заявах, що Петро І і Катерина ІІ були «благодійниками» України, бо, мовляв, долучили її до «цивілізації». Втім, на відміну від української Одеси з монументом імператриці, в Росії пам’ятників Чингісхану не встановлюють.

Не менш відвертий Бєлінський в оцінюваннях Європи, бо, за словами несамовитого Віссаріона, «все человеческое есть европейское, и все европейское — человеческое». З цим давно погодилися російські власники нерухомості в Лондонграді, водночас підло і брехливо залякуючи пересічних співвітчизників розповідями про «гейропу» та інші жахи у стилі радянського агітпропу. Не менш цінною «дорожньою картою» для більшовицьких, а нині путінських вождів Росії став висновок «видатного демократа», що російські мужики «в своем естественном состоянии (тобто без царя чи Путіна. — В. Ш.), кроме утоления голода и других подобных нужд, ни о чем не умеют думать», а тому «так глупы, что их насильно надо вести к счастью», керуючись єдиним правилом «Будь полезен государству — или умирай».

Не менш точно Бєлінський відчув корінну різницю між «расейською» публікою, яку він охарактеризував як «баранье стадо, перемешанное с частью козлов, телят и свиней», та українцями. «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров — чистота и красивость неописанные. Дети очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя — хуже и гаже свиней», — описав Бєлінський у приватному листі враження від мандрівки Україною 1846 року.

«Малороссияне одарены неподражаемым юмором. Любовь составляет основную стихию жизни. Прибавьте к этому азиатское рыцарство, известное под именем казачества», — теж відгук Бєлінського про «азіатів»-українців. Натомість сучасні окупанти, яким заради збереження життів мирних жителів дозволили безперешкодно вийти із Слов’янська, підло розстріляли колони українців, які, повіривши у «чесне слово офіцерів російської армії», виходили з оточення під Іловайськом. Ще підступніше розправилися з героями-кіборгами, коли під прикриттям дозволу на евакуацію поранених і вбитих росіян бойовики підірвали термінал разом із його оборонцями.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)