У селі Ліпляве, що поблизу Канева, дедалі популярнішим стає ательє «Майстриня». Селяни можуть відремонтувати тут свій одяг, а модники пошити ексклюзивну обнову. Позаторік цей заклад відкрила колишня киянка Олена Цемінене — одна з переможниць конкурсу мікрогрантових проєктів для сільських підприємців-початківців «Село. Кроки до розвитку», організованого агроіндустріальним холдингом МХП. Як розповіла Олена Семенівна, її підтримали в Ліплявській ТГ, надавши відремонтоване приміщення. Нині майстриня планує розширювати справу, купувати нове обладнання, навчати охочих такої потрібної в усі часи професії. Перші кроки в підприємництві надихнули жінку, і вона мріє про опанування нових напрямів.

Олена Семенівна залюбки розкаже замовнику про модні тенденції та допоможе створити ексклюзивну річ. Фото Наталії КАУЗАК

Своя справа

Ліпляве зустріло її привітно. Придбала тут будинок і ділянку землі. Дуже сподобалася природа. Думала, що було б непогано знайти в селі якийсь заробіток, організувати свою справу. А тут якраз одна з місцевих активісток підказала створити майстерню одягу.

— Спочатку скептично поставилася до цієї пропозиції, хоч і маю неабиякі навички професійної швачки, — каже Олена Семенівна. — Адже не хотілося якогось клопоту. Дітей уже поставила на ноги й хотіла трохи відпочити. Та й техніки бракувало, щоб професійно виконувати замовлення, треба мати зокрема якісну машинку та оверлок, який би міг брати будь-яку тканину. Однак місцева депутатка Валентина Іванова мене переконала, і спільними зусиллями з працівником сільської ради Михайлом Савченком та головою громади Сергієм Геращенком ми створили проєкт, подали його на конкурс мікрогрантів і виграли 50 тисяч гривень на нову техніку, якої бракувало. А це дві згадані машини марки «Сіруба», парова праска, прес та манекен. Вийшов, на мою думку, абсолютно соціальний проєкт. Я розуміла, що людей у селі не так багато, як у столиці. Тому великої кількості клієнтів, а отже й прибутку, може не бути.

Знайшла й гарну помічницю. Тепер працюють дві майстрині високого рівня, які можуть шити все — від білизни до верхнього одягу. Спочатку місцеві селяни насторожено сприйняли ідею відкрити майстерню. А зараз усі задоволені, бо є де відремонтувати одяг, пошити й навіть просто поспілкуватися.

— Я додала на продаж трохи секонд-хенду, але такого, щоб конкретно під людину — в кожного свої особливості, і я знаю, які речі краще підійдуть, — пояснила Олена Семенівна. — Усе це вийшло дуже соціально. Потихеньку майстерня працює, а людей звертається все більше.

Більше плюсів чи мінусів?

Проблема, з якою зіткнулася, — брак кваліфікованих майстрів. Сьогодні вона вже може запропонувати найманому працівнику конкретний заробіток. Але скільки б охочі зайнятися цією справою не пробували, чомусь ніяк не мали задовільного результату. Декому з місцевих дівчат пропонувала свої послуги в навчанні. Але й тут справа поки не пішла. Колишня киянка вважає, що на брак бажання розвиватися в професії, можливо, впливає стиль сучасного сільського життя:

— Продукти в погребі дають можливість виживати, але не більше. У містах інший ритм — заплати за квартиру, світло, опалення, бензин... Це підштовхує до активності. Я впевнена, що будь-хто із селян багатший за містянина, адже навіть кілька соток землі це вже певний власний ресурс. Тут завжди є де виростити помідор і тримати курку. Та хоч селянин, як правило, не щодня має змогу поніжитися у ванні, однак живе на власній землі. Тому не завжди сільська людина готова йти в бізнес.

Поки майстерня працює, скажімо, у пів сили, і кадрова проблема не стоїть настільки гостро. З одного боку допомогла сільрада — тут немає величезної орендної плати. Людей ходить достатньо, але все пов’язано зі святами, карантином. На день дві-три людини в середньому приходять.

Найчастіше виконує прості замовлення — підкоротити брюки, вшити блискавку, підігнати по фігурі улюблене плаття... Такий набір послуг робила і в Києві. У столиці шалена цінова політика, але великий потік людей. Можна посадити два-три кваліфікованих майстри. Утім все одно людина за певний час може зробити лише певну кількість виробів і не більше. Аби майстерня розташовувалася в зручному для клієнтів місці, доведеться сплатити велику оренду.

— Перевага роботи в селі — людський чинник. Тут завжди спілкуєшся, завжди ці розмови щирі й душевні. Крім того послуги, які надаю в майстерні, не потребують додаткового вкладання великих коштів. Вимагати якоїсь високої оплати, якщо у людей пенсії 1900 гривень, теж не можу. Але час показав, що рішення створити майстерню було правильним, — упевнена майстриня.

Усі в родині любили шити

— Я з родини військового, тому вже теж на пенсії, хоч виплати й мізерні. І додаток до пенсії буде не зайвим, — продовжила розповідь Олена Семенівна. — Мій дідусь був лікарем, мама — теж, бабуся — педагог. Але всі любили вдома шити. Дід якось придбав машинку «Зінгер» і дуже вправно на ній працював. Бабуся шила руками. Поки я підростала, порізала в шафах усе, що можна було, адже для ляльок потрібне було вбрання! Доходило й до сварок. У школі я вчилася добре. Коли закінчувала навчання, залишилася з хворою бабусею. Не могла нікуди вступити на навчання, бо доглядала за нею. У вересні, коли бабусі не стало, я, наслухавшись розповідей подруги, подала документи до чернігівського навчального закладу, аби опанувати професію швачки. Майстри вже набрали собі групи. Одна з них запропонувала мені вчитися шити чоловічий одяг. Вона пояснила, що якщо навчишся шити чоловічий одяг, зможеш шити плаття і блузки. Адже майстер чоловічого одягу має справу і з тонкою тканиною, і з грубою.

Пізніше вона пересвідчилася у справедливості такого підходу — рідко коли майстер жіночого одягу вміє якісно шити брюки, а той, хто вміє шити плаття, майже ніколи не візьметься за пальто. Наставниця мала рацію й передала юній Олені свій багатий досвід. Потім доля закинула дівчину в Житомир, де вона рік навчалася в майстра крою та конструювання одягу.

Потім вийшла заміж за військового. Шукати роботу, коли на рік чи півтора приїжджаєш у якесь містечко, досить складно. Але її завжди виручала здобута професія. У ті часи товару на ринках не було, і щойно люди дізнавалися, що є фахівець, який гарно шиє, відразу йшли із замовленнями. Потім клієнтів більшало, адже шила професійно.

— Я працювала вдома, в радянські часи це було досить вигідно, — згадує Олена Семенівна. — Пошити брюки коштувало 10 карбованців, а я вміла це робити досить швидко. Працюючи в цеху, теж можна було заробити. Якщо педагоги та інженери отримували в середньому 140 карбованців, то майстровита швачка могла заробити 300, бо платили за готові вироби.

Нові ідеї підказує молодь

— Люблю шити, отримую від цього задоволення, — зізналася жінка. — Сама й викройки малюю. В інтернеті можу з легкістю відрізнити гарні задумки дизайнерів від слабких. Багато ідей можна перейняти, мені в цьому допомагають знання. Моделювання справа непроста, але виручає досвід та журнал «Бурда».

На запитання, чи є щось, чого вона не осягнула в професії, відверто відповіла, що ніколи не працювала зі шкірою. Це складний для оброблення матеріал, він не такий пластичний, і якщо помилитися в крої, виріб можна зіпсувати.

Зараз донька майстрині створює сайт, планують шити речі та продавати їх онлайн. Розраховують саме на сучасну молодь. Олена Семенівна йде в іншу кімнату та приносить світшоти, над якими працює, і пояснює:

— Підлітки не бояться експериментувати з різними кольорами й стилями одягу. Головний принцип для них — підкреслити власну індивідуальність. Вони вкоренили моду на спортивно-комфортний стиль і універсальний розмір — оверсайз. Це коли ти одягнувся так, що можеш відсидіти в цьому пари, піти покататися на дошці, а потім вирушити в кіно. Створений образ додає відчуття затишку. Вдягнувши таку річ, ти почуваєшся наче прихопив з дому плед і, загорнувшись у нього, пішов робити справи. Шитиму такі речі я, а сайт просуватиме донька. Сидіти без діла не можу.

— Яку маєте мрію?

— Хотіла б установити в нашому селі чани для купання. Тут навкруги хвойні ліси, трави. Тож є всі можливості для загартування, оздоровлення. А ще поряд проходять туристичні маршрути. Тож цьогоріч спробую взяти участь у конкурсі й виграти грант, щоб утілити цю ідею. А коли зазвучить у туристичних путівниках слово «Ліпляве», то й мені буде радісно, і всім жителям села буде користь.