Ректор Луцького біотехнічного інституту
Міжнародного науково-технічного
університету імені академіка Ю. Бугая
професор Григорій СТЕЦЕНКО

Жити у час реформ непросто, проте всі ми добре розуміємо, що настав час, коли наша країна без них уже не обійдеться. Одна з галузей, котра потребує кардинальних змін, — система охорони здоров’я. Й хоча потреба в її оновленні назріла давно, необхідні новації досі дискутуються. Якими мусять бути перші кроки, що саме слід зробити на загальнодержавному рівні, а що — на рівні поліклініки чи амбулаторії? Про це сьогодні розповідає ректор Луцького біотехнічного інституту Міжнародного науково-технічного університету імені академіка Ю. Бугая професор Григорій Стеценко.

— Григорію Семеновичу, у парламенті зареєстровано урядовий законопроект «Про внесення змін до основ законодавства про охорону здоров’я». Чи можна сподіватися, що рівень і доступність медичної допомоги населенню, нарешті, підвищаться?

— Цього чекають і пацієнти, й медики, та ось у тому, що цей закон буде впроваджений, є великі сумніви. Чому? Бо з 1991 року не виконуються 25 законів України, 30 указів глави держави й 180 постанов та розпоряджень Кабміну, які повинні регулювати нормативно-правову базу охорони здоров’я. Така ж доля може спіткати й цей документ, хоч у ньому закладені не просто важливі, а конче потрібні положення. Ми маємо таку ситуацію тому, що досі домінує принципово хибний підхід до управління охороною здоров’я. Йдеться про те, що відповідальність за охорону здоров’я покладена на медицину. Проте науковці довели, що від медицини залежить усього 10% здоров’я громадян. Решта 90% формуються умовами життя, насамперед соціальними й екологічними, які від медицини зовсім не залежать.

До того ж виконання нашого законодавства про охорону здоров’я майже нереальне. Річ у тім, що відповідальність за втілення його положень покладено на МОЗ України, але профільне міністерство не має ні юридичних, ні економічних важелів для впливу на інші міністерства й відомства. А насправді за виконання значної кількості статей відповідають інші відомства й організації. Приміром, Мінсоцполітики — за 19 статей, МОНмолодьспорту — за 14, Мінекології й природних ресурсів — за 4. Окрім того, до охорони здоров’я безпосередньо мають стосунок і закони про охорону праці, охорону здоров’я і сім’ї та інші. Сподіватися, що узгодженість між ними виникне автоматично чи на ∂рунті високої свідомості керівників цих структур, марно.

Життя переконує: без сімейного лікаря ні малюкові не обійтися, ні літній людині. Фото з архіву редакції

Безкоштовний сир у мишоловці

— Медицину, й часто справедливо, сьогодні критикують майже всі, а люди літні із сумом згадують колишню доступну й на перший погляд безкоштовну медичну допомогу…

— В тому й сіль, що безкоштовною вона була тільки на перший погляд. Населення розплачувалось за неї важкою працею на заводах, фабриках, шахтах, колгоспних полях — держава забирала до 80% ними заробленого, чим і оплачувала так звану безкоштовність. Безкоштовні, добре устатковані «ліксанупри» та спеціальну мережу санаторіїв мала тільки партійно-адміністративна верхівка. А основний мінус тодішньої охорони здоров’я — її економічна неефективність. Величезні кошти йшли на утримання надмірної кількості медичних працівників і лікарняних ліжок, а насправді половина цих посад була зайвою, понад 25% ліжок були порожніми.

— Теперішні труднощі зазвичай списують на недостатнє фінансування галузі…

— Це неправильно. Видатки на охорону здоров’я поступово збільшуються, проте особливого позитиву суспільство не отримує. Чому? Бо все відбувається безконтрольно. Уряд Великобританії, приміром, чітко контролює витрати на медичну галузь. У відносному обчисленні виділяється у 5 разів менше коштів, ніж у США, а показники здоров’я її громадян не те що не гірші — де в чому кращі за американські.

В Україні через брак наукового та економічного об∂рунтування використання коштів мільйони гривень витрачаються на підготовку тисяч медичних працівників, а потім на їхню злиденну заробітну плату. Багато молодих лікарів не їдуть туди, де вони потрібні, а поповнюють  лави безробітних чи намагаються прилаштуватися за кордоном. Необ∂рунтовано утримується ліжковий фонд, ведеться будівництво лікарень, діагностичних центрів, закупівля дорогої техніки, ліків тощо, а на основне — профілактику захворювань, забезпечення первинних ланок медичної допомоги — залишаються мізерні кошти.

Не враховуються наукові рекомендації соціальних медиків: коли країна в складному економічному становищі, то левова частка коштів на медичні потреби мусить іти не на діагностику і лікування, а на профілактику захворювань. Як наслідок, у нас немає позитивного впливу нинішньої неекономічної системи медичної допомоги на здоров’я людей. Про це свідчить прямий зв’язок між захворюваністю на важкі соціальні хвороби і смертністю від них, а також брак зв’язку між захворюваністю, тривалістю життя й смертністю та забезпеченням населення лікарями, лікарняними ліжками і сучасним діагностичним обладнанням.

Хто й за що відповідає

— З чого, по-вашому, слід починати реформу охорони здоров’я?

— В першу чергу варто визначити гарантований обсяг медичної допомоги, який відповідатиме науково об∂рунтованій потребі, що грунтується на соціальній та економічній ефективності. Його мають отримувати насамперед малозабезпечені, бо саме вони визначають рівень нездоров’я суспільства. Багаті люди навряд чи скористаються цим гарантованим обсягом — для таких відкриті двері найдорожчих клінік світу. Якщо люди не отримуватимуть гарантованого державою мінімуму медичної допомоги, це призведе до неорганізованого хаотичного й завуальованого блоку решти програм.

Окрім того, давно слід чітко розділити відповідальність. Тобто населення повинне знати, що збільшення алергійних захворювань у районі хімічних підприємств, смерть дітей від отруєнь у закладах громадського харчування, забруднення міст і сіл, лісів, водоймищ, смерть унаслідок ДТП (за добу гине понад 20 чоловік) — це вина держави. Неправильно складені кістки при переломах, невідповідне дозування ліків й усе, що не відповідає стандартам якості лікування, — це вина медицини як галузі. Біль у шлунку й серці від паління цигарок і зловживання спиртними напоями, задишка при ходінні внаслідок ожиріння, народження кволої дитини у батьків-наркоманів — це вина самої людини.

— У законопроекті робиться ставка на сімейних лікарів-універсалів, хоч у суспільстві до цієї ідеї ставляться з пересторогою…

— Ідея насправді непогана, але може бути провалена. Перекваліфікація існуючих лікарів (терапевтів, акушер-гінекологів, педіатрів, хірургів тощо) користі не дасть, потрібна підготовка сімейного лікаря з першого курсу медвишу за спеціально розробленою програмою, це має бути так званий «спецназ» у практичній охороні здоров’я. Такі підготовлені сімейні лікарі повинні вміти займатися амбулаторною хірургією, накладати гіпс на неушкоджені переломи кісток, вміти робити пальцеве дослідження простати, лікувати хвороби внутрішніх органів, дати професійні поради й молодим сім’ям, і старшим людям, скажімо, як довше зберегти здоров’я у відносній нормі. Якщо такої підготовки не буде, сімейний лікар перетвориться на диспетчера, який направлятиме хворих на другий-третій рівень надання медичної допомоги.

Причому власний велосипед нам вигадувати не треба — у світі все вже десь відбулося. Якщо йдеться про організацію сімейної медицини, мені видається цікавим досвід Куби. Там, попри економічну блокаду, провели жорсткі державні реформи: на дві третини скоротили бюрократичний чиновницький апарат, вивели дільничну службу з поліклінік, підпорядкувавши місцевій владі, й передали в руки сімейних лікарів. А поліклініки залишилися консультативними центрами й осередками надання вторинної і третинної медико-санітарної допомоги. За кожним сімейним лікарем закріплено 250 сімей, облаштоване особисте житло, виділена міні-амбулаторія, медична й молодша сестра, санітарний транспорт, а найголовніше — заробітна плата сімейного лікаря порівняно зі звичайними лікарями зросла у 6 (!) разів. Чи не тому на Кубі вже давно немає запущених форм раку, ревматизму, туберкульозу? А в нас щодня гине хворий на туберкульоз.

Без координаційного органу не обійтися

— Розробити хороший закон — це сьогодні навіть не півсправи, набагато важче створити дієвий механізм його роботи. Що тут можна зробити?

— Як на мене, потрібна окрема державна структура, яка б взялася за координацію дій усіх існуючих господарських структур. МОЗу — з його правами, юридичними й економічними можливостями — така діяльність не під силу. Це мусить бути структура, за своєю будовою схожа на колишній ідеологічний відділ компартії, тобто йдеться про «надструктуру» на рівні управління.

Такий орган мусить стояти вище, ніж Кабінет Міністрів і мати дієвий вплив на діяльність усіх структур у державі, незалежно від форм власності, й підпорядковуватися напряму Президентові (в областях — голові облдержадміністрації), як, наприклад, Служба безпеки, Міноборони, РНБО. Цей «мозковий» центральний орган мусить орієнтувати політику держави насамперед в інтересах людини. Такі радикальні зміни, безумовно, потребують глибокого розуміння ситуації, рішучості й сміливості. А для початку можна апробувати його, скажімо, в масштабах якоїсь однієї області, наділивши усіма необхідними можливостями й повноваженнями.

— А що міг би запропонувати ваш навчальний заклад для розвитку медичної галузі?

— Нами розроблені деякі принципові юридичні й фінансові об∂рунтування реформи в медичній галузі. Цими, по суті, механізмами можна користуватися вже зараз.

Валерія КАЛИНОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Григорій СТЕЦЕНКО. Розпочав кар’єру як лікар-терапевт сільської дільничної лікарні, далі — керівник закладів охорони здоров’я в селі, районі, свого часу був наймолодшим (у 37 років) завідуючим обласним відділом охорони здоров’я; професор вищого навчального закладу, де готують фахівців з напрямів, причетних до медицини: здоров’я людини, екологія, біомедична інженерія, програмна інженерія, менеджмент. Автор понад 100 наукових праць, трьох патентів на винаходи з питань соціальної та клінічної медицини.