За екологічними показниками Україна позаторік опинилася на 109-му місці в світі зі 180. Багато в чому це заслуга Донбасу, де сконцентровано величезну кількість небезпечних об’єктів. Тоді фахівці провели їх ревізію і виявили, що в Донецькій області таких більш як 130 — пів сотні на підконтрольній території, решта — по той бік. Це заводи, шахти, відстійники, енергетичні споруди. Серед них п’ять найвідоміших і найнебезпечніших, які, на наш погляд, найбільше загрожують довкіллю.

«Кліваж» — єнакіївська Фукусіма

У 2011 році в Японії сталася катастрофа — вибухнула ядерна станція Фукусіма. Радіоактивні речовини потрапили в атмосферу. А ще відбулося скидання радіоактивної води в океан — ізотопів йоду-131 і цезію-137. Внаслідок цього через два роки радіоактивний цезій-137 (йод-131 розпадається за тиждень, тому небезпечний тільки в перші дні) фукусімського походження виявили біля берегів Канади, щоправда, в абсолютно безпечних концентраціях — в океані ізотоп розчинився, як ложка цукру в танкері чаю.

У Донецькій області, на жаль, нема океану. А ось своя «підземна Фукусіма» є. Як відомо, понад 40 років тому на шахті «Юнком» в Єнакієвому на кілометровій глибині провели експериментальний ядерний вибух «в мирних цілях». Так з’явився «об’єкт «Кліваж» — 100-тонна скляна капсула з радіоактивною начинкою. Проблема в тому, що в 2018 році так звана влада «ДНР», на території якої розташована шахта, вирішила затопити горизонт із капсулою, назвавши це «мокрою консервацією».

Це спричинило неабиякий резонанс, хвиля якого докотилася до Держдепартаменту США. Затоплення місця вибуху може «загрожувати питній воді тисяч українців» у Східній Україні, заявила тоді представник Держдепартаменту Гезер Ноєрт. Деякі українські політики застерігали про ризик «екологічного апокаліпсису» на Донбасі.

Істина, як завжди, посередині. Ядерний армагеддон Донецькій області, можливо, і не загрожує, але те, що єнакіївська ядерна капсула — один з найнебезпечніших об’єктів у регіоні, — факт. Особливо якщо врахувати дві обставини. По-перше, небезпеку «мавпи з гранатою» ніхто не скасовував. По-друге, повна непрозорість ситуації в найгірших радянських, точніше, сучасних російських традиціях.

Вхід на об’єкт нині відкрито тільки для російських фахівців. А це означає, що в разі екологічної НП інформацію про неї майже напевно цензуруватимуть. Досить згадати, як розвивалася ситуація після ядерної аварії під Сєверодвінськом, де РФ невдало випробувала нову ракету.

Тож уся надія лише на те, що консерва не розгерметизується.

За три обстріли від катастрофи

Є в Донецькій області селище Луганське. Воно відоме тим, що тут зареєстровано Бахмутський аграрний союз — один з найбільших українських виробників свинини. Поряд із селищем — найнебезпечніший з погляду довкілля об’єкт компанії — очисні споруди, які обслуговують свинокомплекс на 93 тисячі голів. А саме селище — поблизу лінії розмежування. І селище, й очисні споруди вже п’ять років лежать на перехресті бойових дій. Досить згадати, що в Луганському зруйновано кожен четвертий будинок.

Очисні споруди компанії — об’єкт унікальний і небезпечний. Це гігантська споруда, руйнування якої може призвести до екологічної катастрофи — забруднення басейну Сіверського Дінця. Судіть самі. Ємність мегавідстійника відходів свинарства — 2 мільйони кубометрів. Стінки його утворює 12-метрова гребля-дамба. Через обстріли вона поступово руйнується і потребує відновлення.

Система утилізації відходів у компанії проста, але і вона руйнується через бойові дії. Стоки розбавляють водою, відстоюють у накопичувачі, а потім використовують для зрошення полів. Обстріли цю схему ламають. Крім того, територію навколо відстійника заміновано. Нині накопичувач заповнений майже повністю.

Жителі довколишніх селищ у режимі екологічного лиха живуть уже чотири роки. 2016-го в річці Кодема, що протікає поряд з відстійником, після одного з обстрілів стався масовий мор риби. Дослідження проб води з річки показало, що концентрація аміаку в ній у 20 разів перевищує норму. Як наслідок, на використання води накладено гігієнічні обмеження.

На глобальному рівні ситуацію поки що вдається тримати під контролем. Відновлювальні роботи на дамбі періодично проводять. А за останні півтора року і обстріли, мабуть, зійшли нанівець — ЗМІ щодо цього мовчать.

Проте про будь-які гарантії екологічного благополуччя в цій ситуації говорити не доводиться. Куля не обирає. А дамба не залізна і не гумова. Залишається сподіватися, що до незворотних наслідків справа не дійде.

Царство «мертвої води»

Про що вам говорить назва НВО «Інкор і Ко»? Мабуть, ні про що. Це одна з тисяч компаній, зареєстрованих у Маріуполі. Щоправда, належить вона відомому «Метінвест холдингу», тобто Ринатові Ахметову і Вадимові Новинському. «Інкор і Ко» управляє одним з найнебезпечніших об’єктів регіону — фенольним заводом у селищі Новгородське. Це унікальний об’єкт — єдиний завод в Україні, який централізовано переробляє відходи коксохімічної промисловості. Сюди звозять сировину з Авдіївського коксохіму й інших підприємств. Одне слово, не Трускавець, бо на курортах залізничні станції не називають як одну з тутешніх — «Фенольна».

Проблема в тому, що до складу заводу входить два великих відстійники-шламонакопичувачі. Їх загальний обсяг — мільйон кубометрів. Станом на 2017 рік вони були заповнені приблизно наполовину. А суміш у шламовідстійниках така: водні розчини сірчаної кислоти, фенолу, піридину й інших малоприємних хімічних сполук.

І все б нічого, але відстійники розташовані недалеко від лінії розмежування, тому періодично їх обстрілюють. Глибина більшого відстійника — 15 метрів, а гігантська чаша, в яку завод заливає відходи, рукотворна. Одну з її стін утворює дамба. Через обстріли дамба поступово просідає і потребує постійного підсипання.

Остання серйозна надзвичайна подія сталася влітку 2018 року. Після обстрілів на дамбі відстійника №3, в якому близько 300 тисяч тонн отрутохімікатів, утворилася тріщина. На щастя, цим справа обмежилася. Проведено роботи, і дамбу відновлено. Але загалом шламонакопичувачі — міна уповільненої дії. У разі руйнування греблі в зоні ураження опиняться населені пункти із сумарною кількістю населення 300 тисяч: Торецьк, Горлівка і прилеглі. А це вже катастрофа не регіонального, а національного масштабу. Крім того, «мертва вода» може потрапити в Сіверський Донець.

Вихід з цієї ситуації один: не стріляти. Слід у цьому переконати тих, хто стріляє. Нині обстрілів немає. Однак гарантувати, що вони не поновляться в майбутньому, зі зрозумілих причин не може ніхто.

«Зелена смерть» у балонах

Хлор у перекладі з грецької означає «зелений». У нормальних умовах це газ жовто-зеленого кольору. Але на цьому приємне закінчується. По суті, хлор — отрута. Саме тому його раніше застосовували як бойову отруйну речовину, а тепер — для знезараження води: невеликої кількості хлору досить для оброблення великих об’ємів.

Проблема в тому, що на кожній фільтрувальній станції є сховище хлору. Саме тому нині один з найнебезпечніших об’єктів у регіоні — Донецька фільтрувальна станція. Вона частіше за інші піддається обстрілам. Хлор на станціях зберігають у герметичних ємностях під тиском. Викид рідкого хлору в атмосферу призводить до того, що з кілограма рідини утворюється 315 літрів отруйного газу. Тобто, по суті, вибухає хімічна бомба, площа ураження якої становить 2—30 квадратних кілометрів.

На Донецькій фільтрувальній станції зберігали небагато хлору — кілька тонн. Однак і цієї кількості достатньо для катастрофи. За оцінками експертів, у разі викиду хлору в області може постраждати майже 90 тисяч осіб. Тому 2018 року після обстрілів зі станції вивезли 4 тонни хлору. Однак це тимчасовий захід. Без хлору станція працювати не може, тож небезпека зберігається.

Але і це ще не все. Адже крім Донецької, є й інші фільтрувальні станції, на яких хлору набагато більше. Наприклад, на Верхньокальміуській станції, яка піддавалася обстрілу в 2014 році, зберігали до 300 тонн хлору. Обстрілювали і горлівську станцію.

Одне слово, найбільші фільтрувальні станції області потрібно берегти і плекати, бо їхнє пошкодження може призвести не тільки до хімічного отруєння населення, а й до припинення подачі води і тепла кільком мільйонам людей.

Заводу немає, а отрута залишилася

Горлівка заслуговує окремої розповіді. Тут, як відомо, розташовано гігант хімічної промисловості «Стирол», який уже понад п’ять років простоює і становить екологічну небезпеку. Однак є Горлівський хімічний завод. У радянські часи він виробляв вибухівку, паливо та інші хімічні речовини, відходи яких токсичні. Наприклад, мононітрохлорбензол, який належить до категорії кров’яних отрут, що блокують перенесення кисню кров’ю. Завод закрили ще в 1990-ті, однак на його території залишилося багато небезпечних відходів. У 2013 році з території підприємства тисячу тонн кров’яної отрути вивезли до Польщі.

На жаль, все вивезти неможливо. 30 років тому на підприємстві сталася аварія, й у виробки горлівської шахти «Олександр-Захід» потрапили 50 тонн мононітрохлорбензолу. Шахта розташована на непідконтрольній території, і представники організації «Донбас-SOS» ще кілька років тому повідомили, що з неї не відкачують води. А це прямий шлях до екологічної катастрофи. Шахтні води можуть підняти отрути на поверхню.

Підконтрольної території викид радянської хімічного спадщини, можливо, і не торкнеться, хоч до Торецька з Горлівки рукою подати. Але ж і непідконтрольна територія Донбасу — це Україна.

ДУМКА НАУКОВЦІВ

Безпечна вода — тільки на глибині 200 метрів

Науковці, в полі зору яких перебуває довкілля промислового краю, вважають, що Донбас потребує якісного моніторингу ґрунтових вод і не тільки. За словами гідрогеолога доктора технічних наук Євгена Яковлева, регіон був екологічною аномалією пів віку.

«Нині картина частково поліпшилася: місцями покращилась якість повітря і стали чистішими поверхневі води. Але ґрунтові води залишилися на попередньому забрудненому рівні», — зазначає науковець. Він розповів, що в 2016 році за підтримки Центру гуманітарного діалогу вдалося провести експедицію для оцінювання якості води резервних джерел водозабезпечення.

«Відібрали 60 проб, зокрема 30 — з непідконтрольних територій. Виявилося, що 90% води — не тієї якості. Поверхневі води в умовах нинішнього Донбасу не можна вживати», — каже Євген Яковлев.

На його думку, Сіверський Донець, який живить 90% території Донецької області і 30% Луганської, — нині небезпечне джерело питної води. Ще в Харківській області річка перетворилася на стихійне звалище.

«Треба максимально швидко перевести школи, дитсадки, лікарні та інші соціальні об’єкти на підземне водозабезпечення, тобто викопати свердловини на глибину майже 200 метрів. Це стратегічний вихід на безпечну воду. Проте це не означає, що треба відмовитися від наявної системи водопостачання, але використовувати цю воду тільки як технічну», — пропонує Євген Яковлев.

Проте є й інші, менш радикальні погляди на проблему. Але будь-які способи її розв’язання потребують значних коштів, яких нині не мають ні місцеві громади, ні центральна влада.