Останніми роками в нашій країні набула поширення індустрія раннього розвитку дітей. І це, безперечно, позитивний чинник у реформуванні освіти та вихованні підростаючого покоління. Що більше альтернатив традиційним дитячим садкам, подекуди, до речі, з не викоріненими досі совковими  заведенціями, більша конкуренція, то ширший вибір батьків для влаштування своїх чад в оази світочі й знань. Реклама рясніє оголошеннями, сайтами, де малюкам 2—3 років пропонують найрізноманітніші заняття: і фітнес, й іноземна мова, й ази читання, лічби, малювання. Усе це, звісно, обіцяють проводити у формі гри, за інноваційними або авторськими методиками, а дітвора почуватиметься ніби вдома, під матусиною опікою. Ще істотна нині риса  — надання базових знань української мови та підготовка до школи.

Однак як зазначив мій сусід, дідусь чотирирічного хлопчака, рекламних пропозицій — хащі лісові, та гідне уваги дерево там важко розшукати. Перебрало сімейство, як розповів колега по дідівському цеху, безліч варіантів серед приватних дитсадків, шкіл, центрів розвитку, развивалок, як їх називають у Харкові. Шукали, щоб і добиратися було зручно, і щоб обов’язково там дали знання з української мови, і щоб адаптація та соціалізація в колі ровесників малюка пройшли по-домашньому.

Зупинилися на підходящій начебто пропозиції, де всі затребувані вимоги задовольняли навіть з горою. Понад те, запрошували на показове заняття, «всього за 300 гривень», а потім — щомісячна оплата «від 3500 гривень». Недешево, але у складчину з батьками можна здужати. А хто вже з дідів чи бабусь заради внуків не ладен відмовитися навіть від найнеобхіднішого? За словами мого співрозмовника, вже відвідали кілька закладів, але не знайшли очікуваного. Отож покладали великі надії на елітну школу раннього розвитку дітей.

Школа на території дитячого садка, розповів сусід, зустріла привітно. Щоправда, виникали сумніви, бо, з одного боку, дитсадок ніби й найкраще пристосований до таких занять, а з іншого — свого малюка вони не віддавали в садок, щоб убезпечити від контактів із дітьми, які часто хворіють. Затишний умебльований клас, де вже зібралися і новачки, і «старожили», вміщав 10 дітей. Новоприбулим батькам дозволяли бути на заняттях. Дітлахи до початку занять бігали, веселилися. Та ось одного з них няня перехопила на вході й потягла до туалету, незважаючи на крики та пручання малого. Це здивувало, але ще не насторожило.  Почався урок із того, що педагогиня суворим голосом всадила всіх на місця, наказавши: руки на коліна, не вертітися, не розмовляти, повторювати за мною. Після вступних слів про осінь монотонно почала: «Осень золотая за моим окном…» Діти повторювали, хтось правильно, хтось невлад.

«Так, поклали руки на коліна, дивитися просто на мене. Ти, що там вертишся, виходь сюди, стоятимеш біля мене. А ти хочеш пити? Потерпиш!» —«збадьорила» аудиторію і непосидючого та спраглого хлопчаків учителька через десяток повторювань одного й того самого рядка.

«Усе це російською мовою, української, крім двох-трьох фраз, ми протягом усіх занять так і не почули», — розповідає співрозмовник і додає, що хвилин через 15 таких безбарвних речитативів його внук не витримав і вигукнув: «Скільки ж можна!» Учителька гостро блиснула на нього очима, проте продов­жувала. Онук, побачивши таку реакцію, став виголошувати: «Осень злая». Педагогиня не стрималася і зробила кілька кроків до внука мого знайомого. Та тут їй на виручку прийшла директриса й особисто довела заняття до кінця,  відіславши колегу з аудиторії. Ось така історія. Як сказав сусід, онука вони, звісно, до такого «інкубатора вундеркіндів» не віддали. А вже вдома після пробних занять на запитання, чи сподобалася йому школа, коротко відповів теж російською мовою: «Школа гадости». Однак нині, за словами сусіда, малий не байдикує. Повернувся до своєї колишньої школи раннього розвитку дітей, а шукали альтернативи через об’єднання там груп із трирічною малечею.

«Таке злиття не зашкодило, а навіть навпаки, — каже дідусь. — Наша Лариса зуміла зберегти там доброзичливу й теплу атмосферу, а старші діти, спілкуючись із малечею, вчаться допомагати меншим. Бо, думаю, не методики тут головне, а педагогічні якості вчителя, його справжня, а не показна любов до дітей».

Із цим важко не погодитися, як і з тим, що починати треба не з розроблення інноваційних методик, а з ретельного добору педагогів, їхньої фахової підготовки. І в цьому питанні держава не має права пустити справу раннього виховання дітей на самоплив. Бо саме тут закладаються перші, нехай і крихітні цеглинки фундаменту світогляду громадянина України, відкриваються джерельця талантів дітей. Нині ж осередки раннього розвит­3ку дітей їх зачинателі розглядають як чергову нішу доволі прибуткового бізнесу. Ось і з’являється індустрія, яку не хотілося б (і не можна цього допустити) асоціювати з тими, що вже в самому терміні «індустрія» набули негативного  змісту. Це я про так звані нарко-порно- індустрії та до них подібні.