125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНА ОТАМАНОВСЬКОГО
Репресований краєзнавець
ПОДВИЖНИК. Олександр Довженко вважав, що «народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців». Не дивно, що і за царських, і за радянських часів історична наука була однією з найнебезпечніших для тих, хто оперував фактами, а не догмами політичної доцільності.
Красномовне підтвердження цього — трагічна доля видатного краєзнавця Валентина Отамановського, який 1924 року організував у Вінниці кабінет виучування Поділля. Цей науково-методичний центр об’єднав зусилля професійних науковців та сотень аматорів для вивчення минулого рідного краю. Причому на професійному рівні, бо дослідники залучили до співпраці мережу краєзнавців на всій території Поділля і налагодили тісні зв’язки із 180 науковими організаціями країни та зарубіжжя.
Реакцією радянських репресивних органів стало стандартне звинувачення в «українському націоналізмі». Отамановського засудили на 5 років таборів і подальше заслання в Казань, де знавець семи іноземних мов викладав латину студентам-медикам. Навіть за хрущовської відлиги вченого не реабілітували, а єдиним послабленням став дозвіл переїхати до Харкова, де доктор історичних наук змушений був навчати майбутніх лікарів мови давніх римлян.
75 РОКІВ ЗНИЩЕННЯ КОРЮКІВКИ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ
Забуття найбільшої трагедії Європи
ПОГЛЯД. На відміну від чеського селища Лідіце, французького Орадура чи білоруської Хатині, де в роки Другої світової війни окупанти знищили відповідно 320, 642 та 149 жителів, назва української Корюківки, де карателі у прямому значенні слова перетворили на дим і попіл понад 7 тисяч(!) людей, відома далеко не всім навіть в Україні. Про трагедію цього населеного пункту десятиліттями ні словом не згадували радянські підручники історії, хоч у матеріалах, підготовлених для Нюрнберзького трибуналу, цей злочин справедливо названо «найбільшим масовим знищенням місцевого мирного населення на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни».
В амнезії, що шокує, яку десятиліттями супроводжували традиційні ритуальні заклинання «ніщо не забуто, ніхто не забутий», аж кілька причин. Зокрема, у знищенні Корюківки брали участь, крім німців, ще й угорці із 105-ї легкої дивізії, яка входила до групи мадярських військ під командуванням генерала Золтана Йогана Алдя-Папа.
За розповідями тих, хто пережив окупацію, навіть німців боялися менше, ніж карателів з Угорщини. Однак ухвалений ще 19 квітня 1943 року указ президії Верховної Ради СРСР «Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винуватих у вбивствах радянського цивільного населення», як засвідчує навіть його назва, фактично применшував міру вини карателів із союзних Третьому рейху країн. Сталін заздалегідь зробив поступку для потенційних «братів по соціалістичному табору». Посіяна тоді амнезія призвела до того, що в Будапешті кілька років тому відкрили пам’ятник, де цю країну-союзника Гітлера представлено жертвою німецької окупації.
Доказ сталінської толерантності до майбутніх країн соцтабору — матеріали надзвичайної слідчої комісії, яка поклала провину за знищення Корюківки на війська СС, де існували не лише німецькі за національним складом підрозділи, і на… українських поліцаїв.
До масового знищення жителів Корюківки справді доклали рук представники поліції. Однак не української (навіть якщо мати на увазі не державну належність, як з угорцями), а з елітного підрозділу німецької польової поліції, сформованого із донських козаків-колабораціоністів, чиї шапки-кубанки стали фірмовим знаком росіян-карателів.
Ще один факт, через який комуністичні ідеологи старанно замовчували найбільший у роки Другої світової війни злочин проти місцевого цивільного населення, — причетність до трагедії радянських партизанів. Ідеться не про те, що каральна акція стала відплатою за вчинений ними успішний напад на Корюківку 27 лютого 1943 року, у якому загинуло 78 ворожих вояків і 8 потрапили у полон.
Навряд чи доречно звинувачувати партизанів у тому, що вони воювали проти окупантів. Тим більше, що винищення слов’янського населення було офіційною доктриною Гітлера, здійснюваною на захоплених територіях незалежно від того, чинить воно опір чи ні.
Найстрашніша таємниця Корюківки в тому, що коли 1—2 березня 1943 року не більш як півтисячі карателів планомірно зачищали селище від жителів, убиваючи і навіть спалюючи живцем жінок, дітей, старих, за цим без жодного реагування спостерігали партизани. Офіційні радянські дані свідчать, що за кілька кілометрів від палаючого селища дислокувалися 5,5 тисячі «народних месників» із партизанського з’єднання Федорова, які нічого не зробили для порятунку 7 тисяч безневинних жертв нацистського терору.
160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ТУТКОВСЬКОГО
Знавець неорганічної природи України
ПОСТАТЬ. Видатний геолог, географ, гідролог і палеонтолог, один із фундаторів Української академії наук, засновник першого вітчизняного науково-дослідного інституту геології та Геологічного музею в Києві — так характеризують заслуги Павла Тутковського енциклопедії. Значно емоційніший відгук знаменитого природознавця Володимира Вернадського, який називав колегу «найкращим знавцем неорганічної природи України».
У цьому визначенні відповідь на цілком логічне запитання, чому мало кому знайоме прізвище Тутковського, тимчасом як не треба пояснювати, хто такі Вернадський, Ферсман, Обручев.
На відміну від більшості російських, а згодом радянських колег, уродженець Поділля присвятив життя вивченню рідного краю та розвитку вітчизняної науки, за що здобув небезпечне тавро «націоналіста». На карб вченому ставили навіть те, що він звертався до студентів «козаче», а не «товаришу» чи, тим більше, «таваріщ».
Незалежний характер Тутковський проявив ще під час навчання у Житомирській гімназії, яку він закінчив із срібною медаллю, але із четвіркою з улюбленої географії і негативною характеристикою. Після першого курсу Київського університету юнака на рік відсторонили від навчання за участь у студентських заворушеннях. Згодом талановитий випускник аж 11 років пропрацював на посаді консерватора (хранителя) мінералогічного і геологічного кабінетів рідного вишу, так і не зумівши добитися наукового ступеня. Однак не досвідчені колеги, а саме Тутковський у 1895 році розробив проект водопостачання Києва з артезіанських свердловин. Це дало змогу, крім основної мети, покінчити з періодичними спалахами інфекційних хвороб, що передавались із водою.
Не від доброго життя Тутковський змушений був покинути університет, щоб заробляти на утримання своєї вже багатодітної родини, викладаючи географію і природознавство у кадетському корпусі та міських гімназіях. Однак щоліта молодий науковець за дорученням Київського товариства дослідників природи проводив польові дослідження, об’їхавши з науковими експедиціями фактично всі українські губернії.
Посади інспектора народних училищ у повітовому Луцьку, а згодом начальника народних училищ Волині у губернському Житомирі стали не лише щаблями успішної педагогічної кар’єри, а й доказом вірності науці. Доки колеги-чиновники насолоджувалися заслуженими відпустками, Тутковський щоліта досліджував глухі закутки Полісся.
Відкриття корінного родовища яшми та опис родовищ облицювального і будівельного каменю, геологічні дослідження траси майбутньої залізниці Київ — Ковель та територій для одного з аркушів карти Південно-Західного краю, як називали тоді Україну, — це лише дещиця титанічної праці науковця, виконаної фактично у вільний від чиновницьких обов’язків час. Гідрографічний опис 470 річок і 278 озер разом зі Світязем і таємничими бездонними джерелами-вікнами поблизу села Оконськ вражає величчю аналітичних обґрунтувань. Саме Тутковський першим висунув теорію про карстове походження деяких із досліджених водних об’єктів, що нині вже доведено.
У 1911 році захищена аж у Москві докторська дисертація стала перепусткою для повернення до Київського університету, де вже добре знаний у наукових колах вчений, але юридично ще початківець здобув звання професора. Отож важко не погодитись із гірким визнанням Тутковського: «У всіх галузях моєї діяльності я зустрічав великі перешкоди з боку людей, які принципово були моїми ворогами».
Чимало колег вважали видатного геолога і географа дивакуватим, не прощаючи йому щирого захоплення рідним краєм. На відміну від них, Тутковський був патріотом. Саме він назвав унікальний Словечансько-Овруцький кряж мініатюрним Єллоустонським парком на українській землі, а виявлені дослідником давні каменярні, звідки пірофілітові сланці Полісся надходили на будівництво Софійського собору і Десятинної церви Києва, стали новим словом в історичній науці.
Розроблений вченим палеонтологічний (за останками давніх мікроорганізмів) метод датування морських осадових відкладень досі один з найточніших у геології. А запропонована Тутковським теорія давніх пустель, якими, на його думку, колись були нині заліснені піщані території Полісся, викликає затяті суперечки, однак не втрачає актуальності, як і вся його наукова спадщина.
200 РОКІВ ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА МІНІНУ І ПОЖАРСЬКОМУ
Символ Росії скульптора з Чернігівщини
ГОРДІСТЬ. Встановлений на Красній площі монумент Мініну і Пожарському — перший пам’ятник у Москві. Він давно вже став одним із символів Росії, хоч мало хто з її громадян знає, що автор геніального твору скульптор Іван Мартос — потомствений козак українець із Чернігівщини.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надав автор
Ми в Google+