У переддень цього свята  і наступні дні Господь дає змогу насолодитися родинним теплом усім, хто  через  обставини не завжди його має. Він спонукає очиститися від  старих образ і перепросити тих, кого образили, подякувати всім, хто підтримав у скруті. Бо все це буде почуто — небеса відкриються нам. А ще це час спогадів, бо в більшості з нас є власна різдвяна історія. «УК» їх теж має.

Микола Шот: 
Заколядуймо всі разом: Вислухай молитву, Боже щедрий, Боже! Хай блаженна наша зброя ката переможе!  

Боротьба за державну  самостійність для українців завжди була справою святою. Тож народ оспівував героїв, фіксував визначні чи трагічні її сторінки не лише в думах, баладах, піснях, а й у музичних творах, що мають релігійне підгрунтя. Передусім ідеться про коляди. Веселого феєричного Різдва, прославляючи народження Ісуса Христа, колядники на Галичині в комуністичні десятиліття, одначе, не забували, нехай і з великим острахом, просити в Небесного Владаря, щоб дарував волю, вернув славу нашій неньці Україні.

Різдвяні пісні патріотичного змісту чи не найбільше почали з’являтися у воєнні та повоєнні сорокові роки минулого століття — в час національно-визвольних змагань. Радянська енкаведистська машина страшними тортурами, ув’язненням, насильницьким вивезенням до Сибіру нещадно ламала долі, забирала життя тих, для кого Україна була понад усе. Про «плач на кожнім кроці» повідала зокрема коляда «Настав сумний Святий вечір в сорок шостім році». Вона була мені (і не лише!) відома з дитинства. Звучала хіба в стінах рідної хати, стиха, інакше можна було накликати на себе біду.  В цій коляді, як і в багатьох інших, смуток історичної правди того періоду був співзвучним із твердою впевненістю у здобуття Україною державності.

Фото з сайту tyzhden.ua

1946 року Михайло Баканчук ще навіть не досяг повноліття, та вже активно поринув у повстанський рух, належав до служби безпеки ОУН. Каже, завданням було збирати інформацію про ворога, життя в окрузі, подавати розвідувальні дані.

Народився він у селі Горинка, що тепер у Кременецькому районі на Тернопільщині. Нині радіє 86-му рокові власного життя. Він заступник голови обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Різдво зустрічатиме в Тернополі разом із дружиною, внуком.

Розмовляючи з паном Михайлом напередодні великого християнського свята, закортіло дізнатися, як відзначали Різдво борці за волю України. Чому відома коляда розповіла про сумний Святий вечір саме сорок шостого року, хіба інші роки були веселіші?  За синами, стверджує ця різдвяна пісня, не одна мати плаче. До столу з кутею не сіли й три материні соколи-кровинки, адже один із них — у Сибіру, другий — у в’язниці, третій мусить вечеряти в лісі під ялицею.

Михайло Баканчук зазначає, що саме 1946 року радянський режим значно посилив у Західній Україні репресії. Істотно передусім збільшив кількість гарнізонів озброєних червонопогонників, які робили облави, засідки, створив розгалужену мережу сексотів.

Упродовж 1946—1947 років совітам вдалося вивезти, як тоді казали, «на білі ведмеді»  з рідних місць чи не найбільшу кількість галичан і волинян.

Сам пан Михайло Різдвяні свята 1946 року згадує через подію, що сталася на хуторі Завалля неподалік міста Кременця. У хаті місцевого господаря Володимира Романюка п’ятеро повстанців саме колядували. Звідкись узялися семеро гарнізонівців, оточили будівлю, почалася стрілянина. Патріоти прийняли бій. Запалала стодола. Поранення зазнав побратим на псевдо «Прометей». Супротивник зазнав більших утрат: один чекіст загинув, ще одного було поранено. Примітно, що із сімдесятирічної давності в пам’яті Михайла Баканчука виринає не лише свист куль, вогонь і дим, а й дерева, що вбралися у значний шар паморозі.

Радянська влада кидала дедалі більше сил і ресурсів на боротьбу з повстанським рухом, вдалася до інтенсивніших репресій. Борці за волю України змушені були переходити у глибоке підпілля, облаштовувати криївки. Категорично забороняли вживати спиртне, у схроні не слід було курити, користуватися одеколоном, аби не видати себе за специфічним запахом.

Конспірація, певна річ, не дозволяла й голосно розмовляти, співати,  колядувати. Узимку переховувалися у криївках, які обладнували у стайнях, стодолах, інших господарських будівлях і місцях. Господар, звісно, запрошував підпільників на кутю, тоді вони неодмінно виставляли когось на варті. У селах у ті часи вже було небезпечно співати повстанських пісень чи колядок. Тож їх хіба запам’ятовували, занотовували чи виконували впівголоса, до того ж, на самоті.

Михайло Баканчук роками збирав ці перлини народної патріотичної творчості. Каже, що має чимало колядок, які співзвучні із повстанськими піснями. Юнаком здебільшого колядував добре знані у краї «Нова радість стала», «Небо і земля нині торжествують», «Добрий вечір тобі, пане господарю» тощо.

Різдво 1948 року пан Михайло проводив уже в катівні НКВС. Заарештували  його ще у квітні 1947-го в тодішньому Почаївському районі, де він відвідував друга свого дядька — настоятеля тутешнього скиту. Майже через рік юнака-патріота, який ще навіть не досягнув повноліття, засудили на 25 років. Повезли його аж за Полярне коло, в табір «Кайєркан» неподалік Норильська. Виснажлива щоденна дванадцятигодинна праця у копальні, життя впроголодь довели його до дистрофії, в гострій формі розвинулася цинга. Врятував молодого в’язня лікар зі Львова Коцюба. Після цього Михайла Баканчука етапували «на зону» в Норильськ, де він зводив мідеплавильний завод, споруджував житлові будинки. Став активістом страйкового комітету Норильського повстання 1953 року. За це отримав ще п’ять років ув’язнення, які відбував у штрафному таборі.

За колючим дротом на Крайній Півночі про Різдво пан Михайло не забував. Зауважує, що чи не 75 відсотків ув’язнених виправно-трудової колонії становили українці, до того ж, переважно із західних областей. За раціоном щодня засудженим видавали 20 грамів цукру, тож перед Різдвяними святами старалися з цієї пайки трохи приховати, щоб на Святвечір посолодити перлову кашу, яка в такий спосіб ставала своєрідною кутею. Опісля збиралися у бараках і колядували. До них приєднувалися й росіяни, а особливо литовці.

1956 року Михайла Баканчука амністували. Додому він міг повернутися, але тут його не прописували. Тож знаходив прихисток на певний час хіба в Кривому Розі, на Київщині та Донбасі.                

У коляді про сумний Святий вечір 1946 року звучало й благання до Бога, щоб допоміг українцям перебути страшні комуністичні репресії, «нашу неньку Україну з кайданів розкути». Михайло Баканчук стверджує, що він та його побратими «не втрачали надії, що радянський лад розсиплеться, в цьому були фанатично переконані».

І пан Михайло, і Україна скинули тяжкі залізні ланцюги, якими тривалий час поневолювач позбавляв їх волі. Але нині російський агресор знову проливає українську кров, топче й розриває вибухами нашу землю.

Вислухай молитву,
Боже щедрий, Боже!
Хай блаженна наша зброя
Ката переможе!  

Заколядуємо й всі разом нині з вірою, що станеться саме так. 

Олена Івашко:
Кавомолка для ліків 

У році, що настав, здійснилося бажання 11-річного Вовчика з Миколаєва. Місяць тому хлопчик написав листівку Дідові Морозу, в якій попросив для себе гру «Монополія» і… кавомолку. Здавалося б, навіщо малому кавомолка? З’ясувалося, що хлопчикові, хворому на ДЦП, пристрій потрібен для подрібнення ліків. Йому слід вживати їх чи не жменями.

А ще Вова попросив Дідуся, щоб той «вплинув на владу і та надала б його родині приватний будинок чи квартиру». Бо нині вони змушені наймати житло: до їхньої рідної квартири доклали рук чорні ріелтори, тож повернути її законним господарям тепер складно.  Хлопець щиро вірить, що казковий персонаж виконає його побажання. Адже в минулі  роки на Новорічні свята він отримав омріяні флейту та гітару, цього року — гру та кавомолку. Тож інші побажання можуть здійснитися.

Вова та Аня стають зірками місцевого телебачення. Фото надані автором

Історія родини Рогатіних особлива, незвичайна, пронизана драматизмом і дивами. У родині три «дива»: мама Катерина, донька Аня та Вовчик. На їхню долю випало стільки іспитів, скільки не під силу витримати й здоровим людям, заможним родинам.

Диво-мама Катерина хвора на онконедугу, але відважно бореться з нею і  сама виховує двох діточок. У 18 років для неї як вирок прозвучав діагноз саркома Юінга, найбільш агресивна злоякісна пухлина. Лікарі розвели руками, мовляв, медицина безсила. Шансів вижити, навіть ампутувавши ногу, майже не було. Мама дівчини вмовила лікарів зберегти ніжку.

Згодом в одній із київських клінік була операція із вживлення в ногу металевого стрижня. В її успіх вірили тільки Катя та її мама. Що саме стало причиною одужання — віра чи нові терапевтичні заходи, тепер ніхто не скаже. Але диво таки сталося.

Коли Катруся прийшла до лікарів, вони здивовано вдивлялися і вчитувалися у стос довідок і діагнозів, аналізів і знімків. І не знаходили пояснення стрімкого поліпшення її стану. Так Катя Шпак (Рогатіна) увійшла в місцеву історію медицини як унікальний випадок, якого раніше не було описано.

Рак хоч і відступив, серйозні навантаження руйнують судини. Повноцінно працювати жінка не може, а чоловік  покинув родину. А рік тому сталася ще одна трагедія в житті Катерини. Коханий Юрій, із яким збиралися побратися, загинув у зоні АТО.

Катерина не зламалася, працює у міру сил, підробляє копірайтером. Адже гроші на ліки родині потрібні щодня — за місяць до п’яти тисяч гривень.

Диво-помічниця 9-річна Аня вигадала спосіб, як заробляти гроші, щоб вилікувати маму і братика. Дівчинка малює картини і продає їх на аукціонах у соціальних мережах. Таку ідею підказала Ані друг родини волонтерка Тетяна Жаренова. Каже, навіть не вірила, що буде такий ажіотаж навколо картин.

«Вирішили, що виставлятимемо малюнки, і якщо їх купуватимуть по 50 гривень, то це буде велике досягнення, — розповідає Тетяна. — Виявилося, що мінімальна вартість малюнка становила 300 гривень, а максимальна — понад 3000».

Уже продано 23 картини. Тільки за минулий рік Аня заробила для сім’ї понад 20 тисяч гривень.

Лист Вови Рогатіна дійшов до адресата. Фото надані автором

Диво-хлопчик Вовчик — також талановита дитина. Він розкрився як обдарований кулінар. І навіть брав участь у міні-проекті ГотоВО! (готує Вова). Рецепти, за якими хлопець готував страви, розміщували в соцмережах, а люди перераховували символічні 20 гривень за найбільш вподобані. Вова мріє, коли виросте, стати кухарем.

Завдяки небайдужим людям, волонтерам і благодійникам мрії родини  здійснюються. Рогатіними опікуються та допомагають їм реальні, а не казкові «діди морози»: Тетяна Жаренова, Анастасія Євдокімова, В’ячеслав Сімченко, Олександр Сєнкевич, Олег Батищев, Анна Василенко, Федір Левченко і ще багато інших добрих людей.  А Катерина, Аня та Вова не відступають перед викликами долі й щодня доводять, що можливості для повноцінного сповненого добром життя необмежені. 

Євдокія Тютюнник:
Зерна над вінцями — буде добробут

Новорічна магія все-таки існує. Щойно чернігівці встановили в центрі міста різдвяний майданчик, як уперше за всю зиму випав глибокий сніг. На центральній Красній площі неподалік головної ялинки  засяяв золотавими барвами дідух, або, як його називають на Поліссі, зажин. Здалеку жмутки вусатих колосків нагадують Дерево життя. І повіяло чимось казковим… А тут ще й дві бабусі у квітчастих хустках у спогади поринули. Закрутилася снігова пороша з вітром, являючи світові різдвяні картинки із колоритними звичаями українського народу.

…Дядько Григорій пішов до сусідів із куркою. Скільки разів він виганяв цю зозулясту потороч із грядок і клумб, а вона ніби збиткувалася — у курник переселилася. А тут тобі святки на порозі, потрібно повернути все чуже і те, що самі іншим позичали, забрати. Така поліська традиція — з діда-прадіда.

Фото автора

Сусіди метушилися у передсвяткових клопотах. У світлиці вже були розвішані квітчасті рушники, на яких вишиті півні заходилися в чутному лише їм самим кукуріканні. Великий стіл для родинних частувань було заслано святковою скатертиною. Господар саме обкручував перевеслом збережений після жнив житній сніп із кількома віхтиками пшениці, ячменю та  вівса. Він стоятиме на покуті, ніби бравий парубок, як символ  достатку і добробуту в родині.

Господиня тримала, обмотавши фартушком, новенький горщик із кутею, яку в багатьох населених пунктах Чернігівщини традиційно готують із ячменю. Посудина має бути обов’язково новою, символізуючи новий рік і нове щастя. Перш ніж заправити цю першу страву різдвяної вечері узваром, сусідка покрутила горщиком навпроти вікна, придивляючись: піднялися зерна через вінця чи запали вниз. Піднялися! — зраділа. Отже, за прикметою, буде добра з надлишком — і в полі, і в коморі.

Передавши зозулясту перебіжчицю з рук у руки, дядько поспішив додому, оскільки побачив високу кумову постать. Кум приніс позичений кілька тижнів тому рубанок, з допомогою якого віддав данину ще одній традиції — полагодити до зимових свят віз і сани. Запросив кума до господи, але той, пообіцявши навідатися завтра, поспіхом попрошкував додому, щоб зустріти Святвечір у родинному колі.

У світлиці біля накритого столу діти з нетерпінням чекають моменту, коли можна буде кликати Мороза кутю їсти та не морозити жита-пшениці й усякої пашниці. Кинувши пильним оком по всіх закутках, мати де?монстративно винесла з хати віник. Тепер упродовж усіх свят в оселі не підмітатимуть.

На хвильку всі затихли, ніби пропускаючи крізь себе урочистість святкового надвечір’я. Незабаром, скуштувавши всі дванадцять страв, підуть змагатися із зимовим холодом колядники. Загупають під вікнами прудкі ноженята, зазвучать тоненькі голосочки, віншуючи господарів, їхніх дітей і навіть худібку. 

Господиня вмощує біля куті книш — хлібину, увінчану зверху маленькою хлібинкою, призначеною душам предків. Ось і Святвечір на порозі.

Олександр Данилець:
Як я не поніс вечерю дідові з бабою

Коли я ходив у шостий, сьомий класи, таке  свято, як Новий рік, для мене майже не існувало. Стояла в нас на столі маленька штучна ялинка з  рум’янощоким і білобородим Дідом Морозом, який після зимових свят  цілий рік покривався пилом у коморі. І що з того?

А ось Різдво я дуже любив і завжди з нетерпінням на нього чекав. Тому що це свято в моєму тодішньому тлумаченні означало носити вечерю до дідуся Антона і бабусі Ганни, материних батьків. А це дуже приємно. З цим у мене пов’язано чимало радісного і містичного.

А ще Різдво впродовж певного часу асоціювалося в мене з чотиривідерною каструлею, наповненою свіжиною, що роками під час зимових свят стояла в одному й тому самому місці в наших сінях. Тут не топилося, тому сіни були замість холодильника.

Спогади дитинства — найсокровенніші. Фото Володимира ЗAЇКИ

І нині, як згадаю про ту каструлю, слина тече. Там у смальці шарами лежали: печене з прорістю сало, грудинка, кров’яна ковбаса, сальтисон, ковбик або кендюх. А зверху короною — домашня ковбаса. Зі справжнього м’яса, з часником, перцем і лавровим листям, з ніжною, як пергамент, підсмаженою кірочкою. Доки та каструля, було, не спорожніє, у сінях стояв такий аромат, що в голові паморочилося. Особливо якщо пробігати півдня, нічого не ївши, прочиниш знадвору сінешні двері. У ті дні я не їв ні борщу, ні супу, а жив, як казали моя бабуся Одарка, на самих пундиках. Мене так і тягло до тієї каструлі. Раз по раз шастав у сіни і крадькома, щоб не брязнути кришкою, відламував від кільця чималі шматки. Втрачав інтерес до каструлі тільки після того, як там залишалися на дні самі тільки кров’янка та ковбик. Чомусь вони мені були не до смаку.

Наїмся, було, смаколиків, потім одягаю троє штанів, батькову куфайку, підперізуюсь його ж старим шарфом, стромляю за пояс топірець, що його мені подарував циган, із тих, які працювали один час у нашому колгоспі. І вирушаю за село, в поля. Така в мене була пристрасть — блукати полями по снігу, мріяти, розгадувати ребуси із заячих, лисячих, косулячих, пташиних слідів. У цьому мені допомагав наш мисливський пес-гончак Альт. Чи просто ходив і полохав на ріллі вуханів, бо рушниці я, звісно, не мав. Або одягався тепліше й прямував на ставок спостерігати за ондатрами, які жили під червонястим вербовим корінням, або шукати місця скупчення риби під льодом. Якщо побачу на ставку бодай одного рибалку, то крутитимуся біля нього, доки добряче не змерзну. Тоді тільки йду додому. Але не на відпочинок, а для того тільки, щоб підкріпитися, взяти підсаку із сокирою і вирушити з цим інструментом на Горіле болото, де під осінь руками ловив під рогозом бронзових, схожих на сковорідку, карасів. Було, навирубую ополонок, намучуся, раз по раз витягаючи на кригу мул уперемішку з жучками, рачками та всякою болотяною рослинністю. А риби не наловлю. Хтозна-де вона й дівалася. Тільки болотом пропахну. Щастило із зимовою риболовлею тільки під час задухи на ставку. Тому вкотре спіймавши облизня, я мріяв  потрапити в Городок, на канави старої меліоративно-зрошувальної системи, в яких водилися лини й щуки.

Городок — це залишки поселення німецьких колоністів, про які на той час нагадувала тільки добротна бруківка. І нині дивуюся, як її не розтягли по камінцю. Навколо нього блищали численні заболочені й оточені лісом озерця. Звідси беруть початок річки Удай, Сула і Ромен. Я добре роздивився цю місцевість, коли одного разу їхали з матір’ю потягом із нашого райцентру Бахмач до станції Григорівка Південно-Західної залізниці. Залізнична колія вивищується над Городком, до того ж потяг тут сповільнює хід, й у вікно вагона всі оці мисливські угіддя видно як на долоні. Ця картина засіла мені в пам’яті.

І ось однієї сніжної зими в середині 1970-х, здається, я тоді ходив у сьомий клас, перед самим Різдвом я таки набрався рішучості й запропонував поїхати в Городок доброму знайомому дядькові Іванові Костенку. Він жив на протилежному краї села, і в нього була справна така сита гніда кобила Машка й невеликі дерев’яні сани із загнутими догори полозками. В них він хвацько, на заздрість «безлошадним», їздив у магазин по продукти. Дядько Іван до виходу на пенсію працював колгоспним конюхом, а Машку йому подарувало правління ще лошам за сумлінну роботу.

— Та це ж майже 15 кілометрів до того Городка! По отаких заметах! А ти впевнений, що там щось упіймаємо? — пробасив добродушний дядько Іван, критично оглядаючи мене з ніг до голови. А в самого блищать очі. Тому що він іще запекліший рибалка, ніж я.

— Гаразд. Завтра о сьомій ранку щоб був у мене! — чую нарешті. — Та обов’язково попередь батьків і відповідно екіпіруйся. Сам бачиш — надворі не травень місяць!

Рідні не благословили мене на риболовлю, пояснивши, що в такий великий празник треба бути вдома. Та я не послухав.

Доки дядько надівав Машці хомут і щось поправляв на упряжі, я тупцював поряд, а думками був уже в дорозі, на під’їзді до Городка.

— Закутуйся щільненько, головне — обмотуй ноги, — подав мені дядько важезний кожух. А потім… Потім він відчинив ворота, і Машка легко винесла наші сани на відполіровану полозками вулицю, назустріч мрії.

Як виїхали за село, дядько на ходу дістав із-за пазухи чвертку казенки і «заправився». Потім ще раз, і ще. Це піднесло його бойовий дух, і він забув про мене, почав горланити якісь сороміцькі частівки. А я тільки  те й робив, що закривався руками від сніжних кім’яхів, що летіли мені в обличчя з-під Машчиних копит. Погода чудова. Краса! З дядьком Іваном, колишнім фронтовим розвідником, мені нічого не страшно. А увечері ж — нести вечерю до старих. А там будуть сестри Наталка, Рая і брати Микола й Володя. Стіл угинатиметься від наїдків і напоїв. А дід Антон, як завжди, наллє нам із хлопцями для годиться по чарці, а як уже збиратимемося додому, подарує по 3 карбованці, пообіцявши, що як принесемо вечеряти і наступного року, то дасть по 5.

— То де живуть твої щуки і карасі? В який бік їхати? — перебив мої думки дядько Іван, наче я знаю відповідь. — Тпру! Приїхали!

Ледве вибрався з обіймів кожуха і по коліна провалився у сніг. Напруга відразу сягнула найвищого градуса. Що там, під снігом? Чи щось зловимо?

Дядько не церемонився. Дав мені в руки лопату і тицьнув товстою пучкою в певному напрямку:

— Розчищай отут. А я зроблю ополонку.

Легко сказати — «розчищай». Дуже скоро стало жарко, руки налилися.

— Зате щук наловимо, — підморгнув дядько і зареготав. Йому весело, аякже. Видудлив чвертку. А може, в нього ще запаси є. А я вранці так поспішав на риболовлю, що й не поснідав.

 — На ось, замори черв’ячка, — тицьнув мені дядько обліпленого махоркою черствого житнього пряника. А сам — у-ух, у-ух! — ломом, аж по кризі білі розводи йдуть. Пробили ополонку, потім ще одну. А там — глибина півметра. — Матері його ковінька, хіба це риба?! — глузливо подивився то на мене, то на купку верховодок із дрібненькими карасиками дядько. — А ти обіцяв: там тих щу-ук! 

Шукали рибу на озерці, потім на іншій канаві. Безрезультатно. Мені стало соромно, адже що тепер дядько про мене подумає. А я ж так вірив  у ці місця.

— Не печалься, Шурко,  краще вип’ємо за Різдво, — дістав звідкілясь дядько почату пляшку оковитої. Жартує, мабуть. — Я можу і без помічників обійтися, а ти потім пошкодуєш. Це остання, — насупився мій старший товариш. — То ми з тобою побратими, козаки, чи як? 

Подививсь я, а в нього обличчя червоне-червоне і начебто сердите. Бачачи мою нерішучість, дядько зауважив: «А я, брате, на фронті спиртом тільки й рятувався». Це на мене подіяло. Обережно зробив кілька ковтків тієї гидоти. У роті наче вогнем запекло.

На тому наша риболовля закінчилася. На сьогодні досить. А щуки від нас не втечуть, ми їх іще наловимо. Це не я, це дядько Іван так сказали.

Сани заносило то в один, то в інший бік, а мені так хороше, так затишно. Машка намерзлася за день, жваво підкидала ситим задом, цілила в мене снігом, а я й не відвертався. Скоро будемо вдома, скоро вечерю нести. Он уже й зорі на небі висипали. Ого, скільки їх! Миготять собі, переливаються різними кольорами. Білі, червонясті. А біля землі — навіть зелені. Тільки з якого це дива дядько підірвався на рівні та з усієї сили лупцює Машку по крупу віжками? А Машка випростала хвіст трубою і мчить як навіжена. Так можна і з саней випасти. Он уже щось із них випало. Але яке мені до того діло? І навіщо так кобилу лупцювати? Чого це зелені зірочки над землею підстрибують? Наче вони за нами женуться…

Ох і налякали ж ми колядників, коли на шаленій швидкості увірвалися з поля на вулицю, на якій жив дядько Іван! Машка грудьми вибила дядькові ворота і зупинилася тільки під дверима сараю, що правив їй за стайню. 

Це  єдине в моєму дитинстві Різдво, коли я не носив вечеряти дідові з бабою.