Чи не щодня стрічка миколаївських новин повідомляє про чергові нахабні дійства. Зламали лавочку, відірвали щось від пам’ятника, вирвали квіти на клумбі, вибили скло. Буденність? Так, ці повідомлення стали буденністю. Днями вразила новина від адміністрації Центрального району Миколаєва. У ньому щире обурення діями вандалів, які розбили скло на щойно встановленій зупинці. Навіщо? Що спонукало цих людей трощити нову споруду? Якби щось украли, було б зрозуміло. Нічого не вкрадено, тільки потрощено новий зупинковий комплекс.

Люди, які трощать зупинки, ламають лавочки, викрадають частини пам’ятників, б’ють скло, на жаль, зрозумілі. Їм «не потрібні ваші прєлєсті», вони категорично проти всього, що може прикрашати місто. Вони щиро хочуть похизуватися перед товаришами, наскільки «круті», це онуки 1990-х й діти «тітушок» чи самі «тітушки» і досі вважають, що вибити скло на зупинці — великий подвиг. Їх шкода. Проте вони породження епохи з категорії на кшталт: «Так, я поганий, але й ви не такі вже хороші».

Це епоха жлобів. Однак як можна назвати пані поважного віку, яка прийшла на зустріч із міським головою й лузає насіння собі під ноги? А ті, хто навкруги, питають із надривом: «Коли ж у нас буде порядок?» Та ніколи, доки тьотя не з’їсть насіння!

Зі значенням та походженням  слова «жлоб» усе давно зрозуміло. Воно давнє й має різні значення: британське й одеське. Начебто англійці, які будували одеський порт, закликали на роботу хлопців словом «job» (джоб). Із часом працівники й самі стали називати себе жлобами, щоб відрізнити від інших робітничих професій. А з поколіннями вони перетворилися на справжніх жлобів.

Жлоби — ті, хто курить на зупинках і в громадських місцях, хто ніколи не поступиться місцем жінці в літах чи при надії, не потрапляє своїм сміттям в урни, хто, їдучи автомобілем, не пропускає пішоходів, вигулюючи тварину, не прибирає за нею, нехтує елементарні правила пристойності.

Є вихід: робити жлобам зауваження. Хоч як дивно, вони реагують. Маю достатньо прикладів, коли мої товариші не соромилися і робили зауваження тим, хто поводиться нечемно.  Наприклад, київська подруга Наталія ні на хвилину не замислилася, щоб уголос поставити на місце хлопця, який начебто не помітив літньої людини в метро. «Юначе, — сказала вона, — поступіться місцем, будь ласка». Усе! Жодних чарівних слів, жодної чарівної палички. Усі осудливо глянули на молодика, який аж зіскочив з місця зі словами: «Вибачте, будь ласка». Імовірно, він ще не жлоб у повному сенсі цього слова. Але перші іспити на отримання цього статусу вже намагався скласти.

Ще один приклад. Товариш обурився діями сусідів, які кидають недопалки, порожні пачки з-під цигарок та пляшки з-під пива просто через балкон. Підійшов (а він кремезний) і їхньою мовою звернувся: «Шановний, чуєш, досить. Щоб більше цього не було».

Більше й немає.

Сама роблю зауваження тим, кого вважаю адекватним. Якось одна пані кинула хатній сміттєвий пакунок в урну супермаркету. Кажу: «Смітник через дорогу. Чому туди не викинути?» Та відповіла нецензурно. Я на іншу відповідь і не очікувала — образилася, звісно.

А я зробила висновки. Не слід вдавати із себе великих інтелігентів, які ліпше приберуть за жлобами, ніж зроблять їм зауваження. Не варто соромитися і боятися звертати їхню увагу на те, що вони поводяться антисоціально. Потрібно  і зауваження робити, й поліцію викликати, і просто гучно закликати навколишніх до наведення порядку. Хоч як це банально звучить, але все залежить від нас самих в елементарних побутових справах. Жлоби нас бояться на всіх рівнях. Слід цим користуватися. Адже нас, порядних людей, набагато більше, ніж їх. Тому ми переможемо.