Цього року депутати внесли на розгляд Верховної Ради два законопроекти. Перший подано у квітні, він має назву «Про внесення змін до деяких Законів України (щодо тривалості щорічної основної відпустки)». Передбачає збільшення основної щорічної оплачуваної відпуски з 24 (за нині чинним Кодексом законів про працю) до 28 календарних днів, або чотирьох повних календарних тижнів. Другий внесено у серпні: «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України (щодо скорочення тривалості робочого часу)». Ним зокрема пропонується скоротити тривалість робочого тижня працівника із 40 до 38 годин. Нині обговорення законопроектів триває. Тож «УК» вирішив поцікавитися думками фахівців із цього приводу.
«Рівняймося на соціальні євростандарти!»
Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ,
народний депутат України:
— Обидва законопроекти слід розглядати не лише як право трудівників на відпочинок, яке передбачено статтями 49 і 50 Конституції України, а передусім як інтеграцію вітчизняного законодавства у європейське. Адже Україна підписала Європейську соціальну хартію, покликану захищати соціальні й економічні права людини. А це означає, що наша країна зобов’язана наближати своє законодавство до європейських соціальних стандартів — і щодо тривалості робочого тижня, і щодо тривалості основної відпустки.
У більшості європейських країн нині робочий тиждень триває від 36 до 38 годин. Так, у Норвегії та інших скандинавських країнах — 36 годин, у Німеччині — 35–38, у Франції — 38 годин. Тобто в усіх провідних європейських країнах тривалість робочого тижня менша, ніж в Україні. І саме щоб наблизити нашу країну до їхніх норм, ми ініціювали ці законопроекти.
Та хочу наголосити, що скорочення робочого часу має відбуватися без скорочення заробітної плати. І це, на мою думку, стане першим кроком для підтримки вартості робочої сили, її продуктивності. Адже нині, на жаль, робоча сила в Україні найдешевша в Європі. Так, за даними академії наук, частка заробітної плати працівника у собівартості продукції в нашій державі становить 6,5%, тоді як у країнах Європи цей показних сягає 30–40%. Отже, нам є до чого прагнути і на кого рівнятися.
Вважаю, що буде дуже доречно, якщо українці зможуть відпочивати трохи більше. Адже слід зважати, що фактично втомлюватися вони починають ще до початку робочого дня, по кілька годин добираючись до роботи в заторах у задушливому транспорті. А така втома, за дослідженнями вітчизняних науковців з Інституту медицини праці, часто призводить до помилок та збільшення травм на виробництві. Як наслідок — працівники йдуть на лікарняні, а роботодавцям та державі доводиться їх оплачувати.
Тож ці законопроекти спрямовані на збереження робочої сили, підвищення продуктивності та ефективності праці. І, сподіваюся, вони сприятимуть зменшенню кількості наших співвітчизників, які виїжджатимуть за кордон у пошуках роботи. На мою думку, це будуть хай поки що невеликі, але вже перші кроки на шляху України до європейських соціальних стандартів.
Що ж до того, що наші законопроекти, на думку деяких експертів, суперечать певним положенням нового Трудового кодексу, який пройшов перше читання у Верховній Раді попереднього скликання, зауважу, що із закінченням її роботи цей проект просто анулювався. Адже за чинним регламентом не може бути так, щоб законопроекти у першому читанні ухвалювала ВР одного скликання, а депутати наступного скликання продовжували його розглядати. Регламент вимагає знову повторити всю процедуру, що й було зроблено: у квітні депутати Ярослав Сухий та Олександр Стоян зареєстрували абсолютно новий варіант Трудового кодексу.
«Невже так добре живемо, щоб відпочивати більше?»
Лідія ТКАЧЕНКО,
провідний науковий співробітник
Інституту демографії та соціальних
досліджень імені М. Птухи НАН України:
— Відповідно до бази даних МОП, у більшості європейських країн дотримуються 40-годинного робочого тижня. До них, наприклад, належать майже всі постсоціалістичні країни: Білорусь, РФ, Казахстан, Болгарія, Румунія, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія та інші.
А, наприклад, у багатьох південних країнах Європи (Греція, Італія, Мальта, Кіпр), а також у Великобританії, Нідерландах юридично тривалість робочого дня не встановлено. Адже більшість людей працює за гнучким графіком, отже чіткого порога робочого часу там немає. Питання вирішується між роботодавцем і працівниками та прописується у колективному договорі. А якщо колдоговір немає з ким укладати — через Трудову інспекцію.
А щодо робочого тижня, меншого за 40 годин, як знаю, такий він лише у Бельгії (38 годин) та у Франції (35 годин). Але навіть у цих країнах у трудових угодах обумовлюється, що робочий тиждень може бути й більшим, причому набагато. Єдина умова: так не повинно бути весь час, лише якщо раптом виникає певна виробнича необхідність. Проте, повторюся, у більшості країн дотримуються стандартного 8-годинного робочого дня і 5 робочих днів на тиждень.
Тож вважаю, ніяк не можна стверджувати, що європейці відпочивають більше за українців. Адже, скажімо, у Швейцарії робочий тиждень у середньому триває 45 годин, а для окремих категорій працівників (найчастіше це робітничі професії) — навіть 50 годин.
В Україні ж, на мою думку, інколи забагато (понад 40 годин на тиждень) працюють лише самозайняті люди, але таке рішення вони приймають самі, адже що більше працюють, то більше заробляють. Опитування ж, які провели наші співробітники у вітчизняних домогосподарствах, свідчать, що більшість людей, які є найманими працівниками, вказали на те, що мають саме 40-годинний робочий тиждень. Але будьмо щирі: мало хто фактично кожну хвилину робочого часу присвячує саме роботі. Та й різних святкових днів, які є додатковими вихідними, в Україні не бракує. До того ж, якщо поділити 2 години на 5 робочих днів, матимемо зменшення робочого дня всього на 25 хвилин. Вірогідно, людина, яка працює, цього навіть не відчує.
Що ж до пропозиції збільшити відпустку українця на 4 дні, її я, напевно, підтримала б. Але саме якщо обов’язково мушу обирати з двох запропонованих законопроектів. Адже у більшості країн Європи відпустка триває повні чотири календарних тижні. А є країни (хоч їх небагато), де вона триває навіть 30 календарних днів. Здебільшого це північні країни, людям з яких, напевно, не завадить у цей час поїхати відпочити у теплі краї. Що ж до України, додаткові дні відпустки нададуть людям можливість якісніше відпочити, присвятити додатковий вільний час оздоровленню, родині, відпочинку.
Та на загал, думаю, усі ці питання доречніше було в Україні вирішувати через колективні договори. Адже скорочення робочого часу може призвести до скорочення зарплат, надбавок тощо. І навіть якщо депутати, які подали законопроекти, кажуть, що виступатимуть за те, щоб людям зарплату не зменшували, роботодавець, у якого на підприємстві зменшиться виробництво товару, а отже, зменшаться продаж і виручка, завжди може знайти спосіб, як це зробити. Навіть якщо оклад залишиться недоторканним, зменшити можуть премію, надбавку, додаткові виплати, бонуси тощо.
Знаємо з історії, що в багатьох постсоціалістичних країнах у 1990-х роках (криза та перехідний період) тривалість робочого тижня збільшувалася із 40 до 45 годин. І це виправдано, адже слід було збільшити зусилля та виводити економіку із кризи.
Нині ж економічний стан нашої держави також не можна назвати найкращим. І замість того, щоб працювати завзятіше, нам пропонують навпаки — більше відпочивати. Не впевнена, що саме нині це доречно.
До того ж в Україні нині чимало людей працюють в офісах, отже, скажемо щиро, фізично не перепрацьовують. Звісно, не заперечую, що розумова робота також втомлює. Та і в людей творчих професій рамки робочого часу взагалі розмиті. Вони не завжди можуть абстрагуватися від думок про неї, навіть коли залишають робоче місце: дорогою додому і вдома перед телевізором. Тож те, що робочий час такого працівника буде зменшено, не означатиме, що у ці додаткові 25 хвилин він не продовжуватиме думати над тим, як краще впоратися із певним завданням. Насправді розслабитися зможуть хіба що ті, хто, залишивши роботу, може одразу «відключитися» від неї (робітники на виробництві, продавці тощо).
«Потрібне обговорення між урядом, профспілками і роботодавцями»
Юрій КУЛИК,
голова Федерації профспілок України:
— Прагнути кращого, звісно, абсолютно природно для кожної людини. Хто не хотів би менше працювати, більше відпочивати, отримувати вищу заробітну плату? Ідея щодо скорочення робочого тижня і водночас збільшення тривалості щорічної відпустки відповідає таким прагненням і заслуговує на підтримку. Реалізація цієї ідеї наблизила б нас до втілення у життя норм Конституції України, яка проголосила людину найвищою соціальною цінністю, гарантувала право на працю, на відпочинок, на належні умови праці, на своєчасне одержання заробітної плати тощо. Тому не можна не погодитися із думкою авторів обох законопроектів.
Водночас зазначу, що частково ратифікована Україною Європейська соціальна хартія закликає до встановлення розумної тривалості робочого дня та тижня і поступового скорочення робочого тижня настільки, наскільки це дозволяє підвищення продуктивності праці й інші відповідні чинники, наприклад рівень економічного розвитку конкретної країни і те, наскільки ця країна здатна скоротити робочий час без скорочення валового обсягу продукції або зниження продуктивності праці. Маємо дослідити і чітко визначити, чи не наражатимемо у такий спосіб на небезпеку свій економічний розвиток, чи не спричинить це інфляційного тиску, що, як наслідок, може призвести до зниження реальних доходів працівників. Саме такі аргументи слід враховувати, вирішуючи питання щодо збільшення тривалості відпусток.
На жаль, у супровідних документах до згаданих законопроектів я не побачив таких розрахунків і прогнозів щодо позитивного чи негативного впливу на розвиток економіки України, стан зайнятості нашого населення, бюджетні надходження, впливу на рівень заробітної плати тощо.
Федерація профспілок вважає, що підхід до будь-якого рішення на законодавчому рівні має бути максимально виваженим, аби уникнути ухвалення чергового закону, виконання якого не забезпечено ні фінансово, ні організаційно. І не зрозуміло, наскільки саме економіка нашої країни готова до таких змін. Ми маємо чимало прикладів, коли соціально спрямовані норми законів залишаються декларацією, а це викликає у людей тільки невдоволення.
Такі важливі питання мають проходити стадію соціального діалогу між урядом, профспілками і роботодавцями. В Україні діє Національна тристороння соціально-економічна рада, яка в змозі всебічно обговорити ці пропозиції й надати обгрунтований висновок. Тоді узгоджене сторонами рішення має стовідсотково бути втілене в законі.
Не можу також погодитися із твердженням, що продуктивність праці в Україні доволі низька, вважаю його таким, що не відповідає дійсності.
Продуктивність — це відношення обсягу продукції, виробленої одним працівником, до часу, витраченого на його виробництво. Якщо перевести це у грошовий еквівалент, то у розрахунку на 1 долар США зарплатні український працівник виробляє в середньому в 3–7 разів більше, ніж його колега у Польщі або Німеччині. За нинішньої продуктивності в Україні середня зарплата має бути в 2–2,5 раза вища, якщо орієнтуватись на Польщу.
Раніше вважали, що темпи зростання заробітної плати не повинні перевищувати темпів зростання продуктивності праці. Але у розвинених країнах цей принцип давно вже не діє. Навпаки, нині продуктивність підвищується через зростання доходів працівників і підвищення внутрішнього попиту. А в нас це буде неможливо доти, доки в 70% працівників дохід буде нижчий за рівень бідності.
Водночас вважаю, що в Україні настав час перейти від поняття оплати праці до визначення вартості праці. Так, Концепція гідної праці, запропонована Міжнародною організацією праці як пріоритет, визначає, що ми маємо досягнути продуктивної зайнятості, яка забезпечуватиме достатній для гідного прожиття дохід, сталий економічний розвиток і конкурентоспроможність виробництва та країни загалом. Продуктивність і вартість праці на одиницю продукції внесено МОП до переліку ключових індикаторів ринку праці.
Загалом динаміка змін продуктивності праці свідчить, що в Україні є резерви для її підвищення. Водночас зазначу, що продуктивність праці слід підвищувати не за рахунок заморожування заробітної плати, збільшення тривалості робочого часу чи скорочення тривалості відпусток тощо. На думку профспілок, важливими напрямами підвищення продуктивності праці в Україні є:
– зменшення частки товарно-матеріальних витрат в операційних витратах;
– стимулювання роботодавців до впровадження енергоощадних технологій та технічних нововведень для збільшення частки витрат на робочу силу в структурі операційних витрат;
– перехід до продуктивної зайнятості та інноваційної праці, що передбачає систематичне підвищення продуктивності праці, на противагу зайнятості за малопродуктивними формами економічної діяльності;
– протидія тінізації доходів;
– забезпечення відтворювальної та стимулюючої функцій заробітної плати;
– підвищення соціальних стандартів, зміна методики розрахунку прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати.
Звідси і відповідь на запитання, наскільки слушна пропозиція щодо зменшення тривалості робочого тижня без зменшення зарплати та її реалістичність за сучасних економічних обставин. Зрозуміло, що покращенню життя населення має передувати економічне зростання через упровадження реформ.
Щодо проекту Трудового кодексу України. Його ще не розглядала Верховна Рада України VІІ скликання і він не проходив процедуру ухвалення у першому читанні. Цей законопроект неодноразово обговорювали в засобах масової інформації, але його системного аналізу, крім профспілок, ніхто не проводив.
Лунала різного плану критика, і автори відкликали його для доопрацювання, зокрема щоб урахувати близько 30 принципових зауважень ФПУ.
Щодо інформації про те, що проектом Трудового кодексу передбачалося збільшення робочого дня для певних категорій працівників з 8 до 12 годин та скорочення міжзмінного відпочинку, то вона не відповідає дійсності. Ми неодноразово наголошували, що тижнева норма робочого часу залишається незмінною: 40 годин. Тривалість щоденної роботи, а також тривалість роботи за місяць (за підсумованого обліку робочого часу) розраховуються, виходячи з тижневої норми, тобто 40 годин. Це означає, що нормальна тривалість робочої зміни залишатиметься, як і нині, 8 годин.
В останньому варіанті проекту Трудового кодексу від деталізації цієї норми автори відмовилися, і статтю щодо підсумованого обліку робочого часу викладено в редакції, аналогічній редакції статті 61 чинного Кодексу законів про працю України.
Отже, якщо проект Трудового кодексу буде внесено до парламенту з урахуванням основних пропозицій Федерації профспілок України, ми підтримаємо такий законопроект.
«Слід керуватися не популізмом, а економічною доцільністю»
Юрій КУЗОВОЙ,
директор департаменту соціальної
політики Федерації роботодавців України:
— З одного боку, все, що можна зробити на користь працівника, — скоротити робочий день, подовжити відпустку, поліпшити умови праці, і, врешті, просто збільшити зарплату — варто було б беззаперечно підтримати, але… Мусимо усе це розглядати у розрізі можливостей держави та економічної доцільності. І що ж виходить? Згадані депутати пропонують попри те, що люди стануть працювати менше, платити їм ту саму зарплату. Але як роботодавець повинен це зробити? Де йому взяти для цього кошти? Якщо люди менше працюватимуть, менше вироблятимуть продукції, отже роботодавець зазнає збитків. А зменшиться дохід роботодавця — то врешті зменшуватимуться і доходи працівників. Це економічна логіка, яку не можна заперечити. Тому, на мою думку, ухвалення закону про зменшення робочого часу за умови збереження зарплати просто суперечить економічній доцільності та глузду. І саме тому вважаю, що для нашої країни такий закон не доречний.
До того ж, ми знаємо, що в Україні закон зворотної сили не має. Тому якщо через певний час стане зрозумілим, що це була велика економічна помилка, повернути все буде просто неможливо.
Щодо збільшення відпустки. Так, в Україні основна відпустка насправді менша, ніж, наприклад, у Німеччині. Там люди відпочивають аж 6 повних календарних тижнів. Але ж якщо розглядати наше законодавство про відпустки загалом, то, напевно, ніде у світі не знайдемо країни, у якій для різних категорій людей є аж 18 (приблизно) різних видів відпусток. І для мам, і на навчання, і заохочувальні, й ті, які можуть бути прописані в окремих колективних договорах, — насправді їх чимало. Тому якщо розглянути все це в сукупності, то якоїсь великої необхідності в додаткових днях до основної відпустки не бачу. Тим паче, що маємо розуміти: збільшення кількості днів відпустки одного працівника — це збільшення додаткового навантаження на його колег, які залишаються на роботі.
На мою думку, якщо комплексно передивитися всі ті гарантії щодо відпусток, які є в нашому законодавстві нині, і… ліквідувати їх, а залишити тільки чотири або й п’ять тижнів основної відпустки для всіх категорій громадян, то так це законодавство стало б куди більш зрозумілим і працівникам, і роботодавцям. Бо ніде правди діти, нерідко буває, що з двох людей, які працюють поруч, один буває у відпустці по 10 разів на рік, а другий — усього раз чи два, адже в нього, скажімо, немає другої дитини до 14 років або він не навчається тощо. І виходить, що один багато відпочиває, а другий весь той час працює і за себе, і за відпочивальника, і часто — без збільшення зарплати.
А що вже казати про відпустку по догляду за дитиною до трьох років. Ніде більше у світі у законодавстві такого немає. До року — максимум, а в деяких країнах — до 6 місяців, а потім мама має йти на роботу. В Україні ж жінка перебуває у відпустці по догляду за дитиною до трьох років, держава виплачує їй допомогу, а роботодавцеві часто доводиться наймати на роботу іншу людину, яка на цей час виконуватиме її роботу. А це додаткові витрати.
Тож не слід підходити до цього питання із суто популістської точки зору. А треба розглядати питання у комплексі, переглянувши ті види відпусток, які є нині. Тоді, можливо, знайдеться інше рішення, а не тільки таке однозначне: збільшити відпустку.
Проте зрозуміло, що з точки зору найманого працівника, я впевнений, ніхто з нас не заперечив би проти такого закону. Якби, наприклад, із цього питання провели референдум, більшість людей, напевно, цей законопроект однозначно підтримала б.
І все ж повернімося до реалій сьогодення. Якщо робочий рік у всіх працівників одного підприємства скоротиться на чотири дні й продукція тоді не вироблятиметься, а зарплату роботодавець повинен буде тримати на тому самому рівні, з яких коштів він це робитиме? Неважко здогадатися, що йому доведеться… когось звільнити. Повірте, в нього просто не буде іншого виходу. Тому, на мою думку, краще до цього не доводити. Бо це недоцільно і з економічної, і з соціальної точок зору.
І якщо вже так потрібно певній людині більше часу на відпочинок, це питання не потребує вирішення і законодавчого врегулювання на державному рівні. Це можна закласти у галузеву угоду або в колективний договір безпосередньо на підприємстві. І, як знаю, на багатьох вітчизняних підприємствах до основної відпустки 24 дні передбачено додаткові 4–5 днів саме за колдоговорами. Зазвичай такі дні надають окремим категоріям працівників, найчастіше — за важкі або шкідливі умови праці. Тобто якщо це, скажімо, секретар в офісі, то, напевно, йому достатньо й 24 календарних днів, щоб відновити сили. А якщо це, наприклад, людина, яка працює на безперервному виробництві або з небезпечними для життя хімікатами, їй не завадило б хоч три тижні на рік оздоровитися у санаторії. Тож якщо працівник і роботодавець домовляться, що відпустка першого буде більша за 24 календарних дні, то будь ласка: оплачуватиме її роботодавець, і якщо його це влаштовує, чому держава мала б заперечувати? Отже, жодного додаткового законодавчого врегулювання це питання не потребує.
Ми в Google+