10 грудня 1948 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН було ухвалено Загальну декларацію прав людини — історичний документ у царині захисту індивідуальних прав та свобод. Декларація містить 30 статей, її перекладено більш ніж 520 мовами — це абсолютний світовий рекорд.

Про значущість цього дня в історії, права людини і стан їх дотримання в Україні загалом й окупованому Криму зокрема говоримо з Романом МАРТИНОВСЬКИМ, адвокатом, провідним експертом Регіонального центру прав людини.

— Романе Юрійовичу, ви займаєтесь адвокатською діяльністю понад 27 років. Як оцінюєте стан дотримання прав людини у світі й зокрема в Україні? Які виклики тут найбільші?

— Стан дотримання прав людини залежить від рівня поваги до них, до норм міжнародного права. Нині з повагою й у світі, і в нашій країні проблеми, і це негативно позначається на стані їх дотримання.

Останніми роками дедалі більше чуємо, що знецінення прав людини — найбільший виклик для їхнього захисту. Певною мірою готовий із цим погодитись, але мені значно небезпечнішими видаються спроби використання цієї сфери для виправдання найбрутальніших порушень норм міжнародного гуманітарного права самими державами-порушниками.

Яскравим прикладом тут може бути Російська Федерація, яка доклала чимало зусиль, щоб закидати ЄСПЛ скаргами з окупованих територій Донецької й Луганської областей від нібито жертв порушень прав людини з боку України. Не кажу, що таких порушень зовсім немає. Вони є, але коли держава-агресор, держава-окупант ставить на потік підготовку і надсилання таких скарг, фінансує його, це має вигляд дуже непристойний.

Інша проблема криється в сучасному неоднорідному складі правозахисного середовища України, нестачі спільних цінностей і намаганні окремих його представників обізнесовувати діяльність. На мою думку, перебування у правозахисному середовищі людей, які розглядають цю діяльність як бізнес-проєкт, завдає непоправної шкоди самій ідеї правозахисту.

Мрію про часи, коли не неурядові організації бігатимуть за донорами у пошуках грантових коштів, а донори самі приходитимуть до організацій, які довели порядність і здатність виконувати обіцянки. Та найголовніше — здатність працювати на результат, а не на струс повітря. Застарілі підходи донорів у питаннях грантової політики не йдуть на користь розвитку правозахисного середовища і громадського сектору загалом.

— Чому, на вашу думку, важливо відзначати Міжнародний день прав людини?

— На мій погляд, його варто використовувати не для того, щоб нагадати про права людини та їхню цінність, а щоб зробити проміжний аналіз: куди йдемо, чого досягли, які виклики постали й як їх долати. Нагадувати про права людини потрібно завжди і всюди: у судах — ухваленням швидких законних і справедливих рішень; у міністерствах — ухваленням та реалізацією рішень, які йдуть на користь людям, а не окремим політичним чи фінансовим групам; в освітніх закладах — правопросвітництвом на тому рівні, який відповідає рівню аудиторії; у повсякденному житті суспільства, стосунках людей — повагою до прав інших та виконанням своїх обов’язків перед суспільством.

Для мене це день, коли я вкотре розмірковую, чому для стрімкого руху вперед людству потрібно проходити через жахіття війн і понівечених людських доль. Чому не рухатись уперед, використовуючи превентивні механізми, розвиваючи та вдосконалюючи їх настільки, наскільки можна для запобігання новим жахіттям, брутальним порушенням норм міжнародного права, зокрема прав людини?

— ЄСПЛ розглядає три міждержавні скарги України проти Російської Федерації, які можна умовно назвати кримськими. Одна перебуває на розгляді Міжнародного суду ООН і ще одна — у Міжнародному трибуналі з морського права. Усі скарги стосуються порушень прав громадян України у зв’язку з окупацією РФ території півострова. Як оцінюєте стан і перспективи цих скарг для України?

— Гадаю, шанси України у справах, які розглядають ЄСПЛ та Міжнародний суд ООН, дуже високі. Проте не варто сподіватися, що рішення буде ухвалено швидко і вони матимуть вирішальний вплив на ситуацію з окупацією Криму. Може статися, що український прапор над півостровом замайорить раніше, ніж ми побачимо тексти судових рішень у всіх цих справах.

Щодо справи у Міжнародному трибуналі з морського права, я давно для себе вирішив не коментувати її публічно.

— Регіональний центр прав людини витрачає значні ресурси на документування порушень прав людини в Криму. Що саме фіксує організація?

— Ми документуємо грубі порушення норм міжнародного гуманітарного права, які розглядають як воєнні злочини та злочини проти людяності з точки зору Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Документують порушення прав людини відповідно до положень Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Європейської конвенції з прав людини, пов’язані з порушенням права на життя, заборони катувань та нелюдського поводження, права на особисту свободу, заборони дискримінації, права на свободу пересування, мирне володіння майном і багато інших.

— Скільки жертв таких порушень ви ідентифікували?

— Складно відповісти на таке запитання мовою цифр через особливий характер порушень. Для прикладу, як можна оцінити кількість жертв такого воєнного злочину, як використання присутності цивільних осіб для захисту від воєнних дій, так звані живі щити? Або кількість жертв порушення права на свободу пересування, особливо в умовах COVID-19, зокрема осіб, які стали внутрішньо переміщеними?

Там, де можна порахувати, приблизна кількість ідентифікованих нами жертв становить понад 7 тисяч осіб. Звичайно, роботи ще дуже багато. За нашими підрахунками, РФ депортувала з території Криму на власну територію понад 9 тисяч ув’язнених українців, з них ми поки що ідентифікували 8—9%. З числа осіб, яких РФ видворила з окупованої території через порушення міграційного законодавства РФ, ідентифіковано приблизно 50%. З числа жертв порушення права власності ідентифіковано близько 4 тисяч осіб.

— РЦПЛ майже п’ять років активно досліджує проблему українських в’язнів у Криму й надає їм правову допомогу. Це так звані звичайні в’язні, у справах яких немає політичного чи релігійного мотиву переслідування. Чому ця тема на такий тривалий час стала для організації однією з основних?

— Тут був елемент випадковості. Ми почали допомагати невеликій групі людей, які звернулися до нас через пана Ахтема Чийгоза, який на той час перебував у Сімферопольському СІЗО. Окупаційна влада настирливо переслідувала його за політичним мотивом. Тоді виявилося, що долею тих, кого утримували в місцях несвободи в Криму на момент окупації й кого РФ нахабно та цинічно привласнила, в Україні ніхто не опікувався.

Понад пів року ми з колегами працювали з цією темою добровільно і безплатно, зрештою наші зусилля підтримав Міжнародний фонд «Відродження» та ПРООН.

Відтоді ця тема для нас надзвичайно важлива. Кинути цих людей напризволяще не можемо. Це одна з найбільш вразливих категорій населення, що постраждала від примусово нав’язаного їй громадянства РФ, незаконного позбавлення свободи, незаконної депортації на територію РФ.

Ці люди не змогли відмовитися від нав’язаного громадянства, і тепер РФ вважає їх своїми громадянами, позбавляючи права на консульську допомогу, повернення на підконтрольну Україні територію тощо. Людей відправляють відбувати покарання іноді за 6—9 тисяч км від домівок, близьких. Вони страждають і помирають у російських колоніях внаслідок неналежного рівня медичної допомоги.

— Якщо опоненти спитають: «Чому маємо перейматися долями ув’язнених, витрачати на їхнє утримання податки населення? Хіба не вистачає інших питань?», що їм відповісте?

— Моя відповідь буде простою: ув’язнені — наші громадяни, вони належать до вразливої групи населення. Загалом на окупованій території Криму протягом 2014—2020 років РФ засудила до позбавлення волі більш як 12 500 наших громадян. Серед них багато людей, які залишилися вірними Україні й пов’язують своє майбутнє з нею. Суспільство має єдину думку щодо необхідності допомагати нашим політв’язням і неоднозначно ставиться до теми в’язнів звичайних. Але ж іноді ця грань дуже тонка.

Рівень страждання людей не залежить від того, з яких мотивів їх позбавлено волі. Вони однаково страждають від того, що перебувають далеко від дому, позбавлені контактів з рідними, не отримують медичної допомоги, змушені приховувати свою ідентичність, виявляти лояльність до держави-окупанта.

Нинішній демонстративний поділ ув’язнених на політичних і звичайних вважаю шкідливим і невиправданим з точки зору міжнародного гуманітарного права. Це принижує не стільки наших громадян-в’язнів, скільки саму державу і неурядові організації.

З понад 9 тисяч наших громадян, яких РФ депортувала з території Криму на власну територію для відбування покарання, за шість років Україна змогла повернути на підконтрольну територію лише 12 осіб. Хіба це свідчить про піклування держави про долю її громадян?

— Чи є міжнародні та національні механізми, які можуть розв’язати проблеми кримських в’язнів?

— Проблема в тому, що наявний європейський механізм у вигляді Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року не можна застосувати до в’язнів, які залишаються на території Криму, оскільки це територія України.

Щодо в’язнів, яких РФ депортувала на власну територію, існують дві інші проблеми: з одного боку, Росія примусово нав’язала своє громадянство в’язням, які мали кримську реєстрацію на момент окупації, тому відмовляється застосовувати конвенцію, посилаючись на те, що вони її «громадяни»; з іншого — Україна відмовляється застосовувати положення конвенції до вироків, постановлених окупаційними судами у Криму.

Колізію можна виправити шляхом внесення відповідних доповнень до конвенції, але немає гарантії, що РФ їх ратифікує і виконуватиме.

Національного механізму, який давав би змогу повертати наших громадян на підконтрольну Україні територію, досі не існує. Ми з колегами напрацювали певні рекомендації щодо розв’язання цих проблем і найближчими днями надамо їх на розгляд Міністерства юстиції України та робочої групи з питань реінтеграції.

— Уявімо, що Росія вирішила чітко дотримуватись у Криму вимог міжнародного гуманітарного права і прав людини. Який вигляд мала б ця ситуація?

— Насамперед має бути відновлено чинність українських законів. Більшість наявних проблем так чи інакше похідні від цього. Дотримання норм міжнародного гуманітарного права означає припинення практики примусових переміщень. Це стосується і в’язнів, і так званих порушників міграційного законодавства, і дітей-сиріт, й інших категорій населення. Потрібно припинити практику примусових призовів до лав збройних сил держави-окупанта, практику переслідування осіб за релігійними, політичними мотивами і багато інших порушень прав людини.

— Хочеться закінчити на позитивній ноті. Який, на ваш погляд, світ, у якому дотримуються прав людини?

— Це передовсім світ без воєн і конфліктів, світ взаємної поваги одне до одного. У ньому кожну людину сприймають такою, якою вона є, а люди відповідальні за їхні зобов’язання і вчинки.

Наскільки тривалим буде цей шлях, сказати важко. Щоб так відбулося, нам кожному треба щодня робити крок до нього. А доки у світі існують режими, для яких права людини — ніщо, а страждання та забрані життя — лише інструменти для досягнення низьких цілей, ми прискіпливо документуватимемо їхні злочини, оскільки без цього нам не досягти невідворотності покарання та забезпечення права на правду. 

Ірина УСМАНОВА
для «Урядового кур’єра»

Адвокат Роман МАРТИНОВСЬКИЙ

ДОСЬЄ «УК»

Роман МАРТИНОВСЬКИЙ.  Провідний експерт Регіонального центру прав людини. Має понад 15 років досвіду роботи адвокатом, був тренером на більш ніж 20 семінарах і тренінгах. Експерт з питань свободи пересування та особистої недоторканності. Член робочої групи з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій у Комісії з питань правової реформи. Спеціалізується на подачі скарг до Європейського суду з прав людини, направленні повідомлень до Міжнародного кримінального суду.

Працював суддею військового трибуналу Севастопольського гарнізону.