100 РОКІВ ПОСТАНОВИ РАДНАРКОМУ «ПРО ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР»
ЗЛОЧИН. Радянська історія стверджувала, що червоний терор був вимушеною відповіддю більшовиків супротивникам, які, мовляв, в озлобленні дійшли до замаху на життя Леніна. 30 серпня 1918 року есерка Фані Каплан ввігнала аж дві кулі в керівника раднаркому, який сідав в автомобіль після виступу на заводі Міхельсона в Москві.
У брежнєвські часи ходила легенда, що пійману терористку не стратили, а відправили в тюрму, де вона з часом щиро розкаялась у своєму підлому злочині, на який її спровокували вороги революції. Насправді Фані Каплан, яка через поганий зір навіть теоретично не могла влучити в Леніна, за особистим наказом Свердлова вже четвертого дня після замаху тихцем розстріляли у дворі Кремля й спалили її облитий бензином труп у залізній бочці.
Дедалі більше свідчень того, що нещасна жінка стала цапом-відбувайлом, на якого списали організований соратниками вождя по більшовицькій партії невдалий замах. Яків Свердлов уже навіть поспішив зайняти кабінет Леніна, а до того всесильний начальник ЧК Дзержинський відправив свою родину до Швейцарії, наприкінці вересня 1918 року дременувши вслід за нею до курортного Лугано.
Боротьба за владу була б внутрішньою справою більшовицького керівництва, якби не розв’язаний ним кривавий терор, суть якого чітко сформулював заступник залізного Фелікса латиш Лацис: «Ми не ведемо боротьбу проти окремих осіб. Ми ведемо класову боротьбу. Не шукайте доказів того, що звинувачений діяв словом чи ділом проти радянської влади. Основне питання — походження, виховання, освіта чи професія. У цьому сенс червоного терору».
До речі, офіційно смертну кару на території совдепії було скасовано ІІ всеросійським з’їздом рад 8 листопада 1917 року і офіційно відновлено аж 5 вересня 1918 року постановою раднаркому «Про червоний терор». Однак це не перешкодило ні масовим убивствам офіцерів та інших «буржуїв» у лютому 1918-го, ні розстрілу 16 липня царської сім’ї, ні навіть офіційному винесенню смертного вироку командувачеві Балтійським флотом українцеві Олексієві Щастному, який організував льодовий перехід і врятував від передачі німцям бойові кораблі. Обґрунтовуючи законність страти рятівника флоту, майбутній нарком юстиції СРСР Микола Криленко пояснив: мовляв, трибунал засудив Щастного не до забороненої на підвладних більшовиках територіях смертної кари, а до «розстріляння», про яке у законі ні слова.
Насправді замах на Леніна якщо не вчиний його соратниками, то свідомо допущений ними задля усунення конкурента, аж ніяк не був причиною червоного терору, а лише зручним приводом для його офіційного оголошення. Це засвідчує Тимчасова інструкція про позбавлення волі від 23 липня 1918 року, що встановила порядок ув’язнення класово чужих або вороже налаштованих елементів.
Навіть сам термін «терор» прозвучав у директивних документах ще до його офіційного запровадження. Зокрема, у розпорядженні Леніна від 9 серпня 1918 року, яким голова раднаркому зобов’язав органи влади на місцях «провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концтабір поза містом». Не зайве звернути увагу на пріоритети: на першому місці «куркулі», які відмовлялись віддавати вирощений власними руками хліб більшовикам, а на останньому — ідейні вороги. Ще один важливий нюанс у тому, що «сумнівні» — аж ніяк не з числа «куркулів, попів і білогвардійців», долю яких заздалегідь вирішено, а кожен, хто чимось не сподобався червоноармійцям і чекістам.
Не менша категоричність ще в одному розпорядженні Леніна: «Розстрілювати змовників і нестійких, нікого не запитуючи і не допускаючи ідіотської тяганини». Виконавці самими розстрілами не обмежувалися. На відміну від рядових жертв червоного терору, подробиць розправи над якими не збереглося, православна церква пам’ятає про тисячі новомучеників.
Єпископа Пермського Андроника живцем закопали в землю. Єпископа Солікамського Феофана заморозили, час від часу занурюючи в ополонку. Єпископа Серапульського Амбросія умертвили, прив’язавши до хвоста коня, а архієпископа Нижегородського Йоакима — повісивши у соборі за ноги донизу головою. У Херсоні ієреїв розп’яли на хрестах, у Самарі насадили на палі, а у Воронежі повісили на царських вратах. Це вже був навіть не терор, а кривава вакханалія садистів, яка не підлягає забуттю.
120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАТАЛІЇ УЖВІЙ
Трагедія української радянської актриси
ПОСТАТЬ. Беззаперечно, що з бойовим кличем «За Родіну! За Сталіна!» червоноармійці у роки Другої світової воювали лише у вигаданих комісарами і політруках звітах. Однак у тих підрозділах, бійцям яких у фронтових умовах дивом пощастило побачити фільм «Райдуга», солдати дійсно піднімалися з окопів із криком «За Родіну! За радугу!»
На тлі тодішньої кінопродукції сталінського агітпропу з карикатурними недоумками-«фріцами» і картинними героями Червоної армії знята в Ашхабаді кінокартина з українською актрисою Наталією Ужвій у головній ролі виокремлювалася жорсткою правдивістю і духовною щирістю. Трагедія страченої окупантами жінки-колгоспниці, в якій кожен глядач бачив дружину, сестру чи матір, брала за живе та без лубкових лозунгів кликала до помсти ворогу.
Чорно-біла «Райдуга» стала першим і єдиним радянським фільмом про війну, який підкорив американських глядачів, значно посприявши офіційній політиці США з надання всебічної допомоги СРСР, який воював проти гітлерівців. Ініціатором широкого прокату фільму в Америці став президент Франклін Рузвельт. У надісланій в СРСР телеграмі він написав: «У Білому домі дивилися фільм «Райдуга». Я запросив перекладача, але ми зрозуміли б картину навіть без перекладу. Її покажуть американському народові в належній їй величі».
Великою мірою успіх «Райдуги» зумовлений талановитою грою Наталії Ужвій, доля якої щаслива і водночас трагічна. Майбутня прима театру росла в багатодітній робітничій родині, екстерном склала екзамен на звання вчительки початкової школи й розпочала шлях на велику сцену в аматорському драмгуртку міста Золотоноші на Черкащині.
Направлення до ще не столичного Києва на інструкторсько-режисерські курси та зарахування до другого складу Першого театру ім. Шевченка назавжди пов’язали Ужвій із професійним служінням мистецтву. Невдовзі актриса тріумфально дебютувала в Одесі, звідки її запросили до «Березолю» Леся Курбаса. Уже зіркою цього театру вона кілька разів пробувала сили в кіно. До речі, навіть з майбутнім чоловіком поетом-футуристом Михайлем Семенком Наталія Ужвій познайомилася 1926 року на зйомках фільму «Тарас Шевченко», який першим серед української кінопродукції демонстрували в Канаді і США.
Далеко не всі знають, що саме майбутню Героя Соцпраці та лауреата трьох Сталінських премій увічнено в образі Катерини на пам’ятнику Шевченкові в Харкові. Позуючи скульпторові Манізеру із власним сином на руках, Ужвій ще не знала, що її чоловіка і батька дитини Михайля Семенка розстріляють, а театр Курбаса оголосять націоналістичним. Страшні жорна сталінських репресій знищать двох її рідних братів, а вона лише дивом не розділить їхню гірку долю.
До квартири провідної актриси Київського українського драматичного театру ім. І. Франка кілька разів вривалися з обшуками, кожен з яких у ті страшні часи міг завершитись арештом «члена сім’ї ворога народу». Порятунком могла стати слава в кіно, однак Ужвій свідомо обрала амплуа театральної актриси. Цілком вірогідно, що не менш вагомим аргументом було небажання грати чужі для неї ролі партфункціонерок чи героїнь аналогічного штибу, які панували на екрані. Фактично єдиний виняток уже відома українська актриса зробила для фільму «Райдуга», де Ужвій — живе втілення гіркої долі українки, яка у важкий час іде на смерть не за Сталіна, а за волю рідного краю.
75 РОКІВ ВИЗВОЛЕННЯ ДОНБАСУ
Шевченко на вершині Савур-могили
ГОРДІСТЬ. Легендарна висота 277,9 метра, більш відома як Савур-могила, була ключем до визволення Донбасу. В ніч проти 30 серпня 1943 року її захопили розвідники під командуванням молодшого лейтенанта Григорія Шевченка, які добу утримували її до підходу головних сил.
190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЬВА ТОЛСТОГО
«За что?» від автора «Війни і миру»
ПОГЛЯД. Великий російський письменник, як ніхто інший, зумів відчути і відобразити «загадкову російську душу». І так, що автора «Війни і миру» клірики відлучили від церкви, а Ленін назвав графа-непротивленця «дзеркалом революції», що назрівала в Росії.
Толстой писав гірку правду, яку досі воліють не бачити росіяни. Класичний приклад — повість «Хаджи-Мурат» з описом ставлення кавказців до «асвабадітєлєй»: «Почуття всіх чеченців — від малого до старого — було сильнішим за ненависть. Це було невизнання цих російських собак людьми і така відраза, гидливість і нерозуміння перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищувати їх, як і бажання винищувати щурів, отруйних павуків і скажених вовків, було таким же природним, як почуття самозбереження».
Толстой знав, про що пише, адже в молодості воював на Кавказі. На жаль, ідеться не лише про минуле, що засвідчують слова російського журналіста Олександра Невзорова: «Треба замислитися, чому ми викликаємо таку огиду і такий страх. Чому заради того, щоб не бути разом з нами в одному союзі, люди готові йти під кулі й помирати». Відповідь на це запитання вже дав Лев Толстой, який прагнув, щоб росіяни з «істот» стали людьми.
Авторська рубрика лауреата премії
ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»)
Ілюстрації надав автор
Ми в Google+