Ділянка траси, що пролягає від Києва до Чопа, привела нас майже на вершечок Карпатського вододільного хребта, який відокремлює Закарпатську область від Львівської. Саме в цьому місці, в селі Нижні Ворота Воловецького району, розташовано гірський підрозділ Закарпатської обласної сільськогосподарської дослідної станції.

Тваринницькі приміщення від початку 2009-го орендує товариство з обмеженою відповідальністю «Закарпатське руно». Воно наважилося вкласти значні кошти у вівчарство, що переживало не найкращі часи.

Відремонтували приміщення, провели водогін, який пристосували для вівчарських потреб. І того самого року вівцеферма набула статусу племінного репродуктора з розведення української гірсько-карпатської породи овець, ще через чотири — племзаводу.

Пастухи ціле літо в горах, але не скаржаться: мають постійний заробіток удома, і не треба їхати хтозна-куди. Фото надане автором

Сто кілометрів до роботи — норма

— Чистота породи, яка й досі вважається зникаючою, з ослабленням уваги до племінної справи втрачалася. Але їй у нас пощастило, — стверджує зоотехнік Олександр Тюпа. — Завдяки насамперед керівникові Давиду Азатяну племінна справа на сучасному рівні. У 2012 році ми приймали в себе республіканський семінар із питань ідентифікації сільськогосподарських тварин. А торік представники сільськогосподарських дослідних станцій кількох областей озна йомлювалися з нашим досвідом роботи з переробки молока.

Крім тварин, тут пропонують на продаж і продукцію вівчарства — молоко, м’ясо, вовну.

«Наша галузь безвідходна, — каже Давид Азатян. — Навіть кістки можна переробляти — на добрива або добавки до кормів».

Перші сто ярок привезли із племінної ферми «Салдобош» у селі Стеблівка, що на Хустщині. Згодом свіжу кров у стадо влили завдяки породистим вівцям, придбаним у населення. Нині вже «Закарпатське руно» саме продає породистих тварин. Їх купують ті, хто хоче мати стійку до суворих гірських умов, невибагливу до кормів та умов утримання вівцю.

Давид Азатян, за освітою економіст, зрозумів вигідність гірського вівчарства. Каже, займається тим, від чого відмовляються місцеві. Одні з них, за його словами, розлінувалися, інші по заробітках їздять, не бачачи можливостей заробляти вдома.

До очевидних переваг керівник ферми зараховує наявність гірських пасовищ із різнотрав’ям. З одного боку, вони не вимагають особливих затрат з догляду, окрім підживлення. З іншого — є змога виробляти екологічно чисті м’ясо, молоко, сир. Попит на них у містах величезний, і що більше людей дізнається про овечу продукцію з лук у високогір’ї, то більше охочих її купувати.

А що покликало в гори з Ужгорода досвідченого зоотехніка Олександра Тюпу? Він 26 років працював у облуправлінні агропромислового розвитку, останні десять, аж до переходу на нове місце роботи, керував відділом тваринництва. Податися на ферму до практичної роботи, відмовившись від зручного крісла в кабінеті, змусив його, стверджує, поклик душі, а також те, що на цій фермі побачив зацікавленого керівника, який глибоко вникає в справу, здатний добиватися поставлених цілей — повірив у твердість його намірів. І не шкодує.

Учорашній координатор тваринницької галузі області три роки поспіль їздить рейсовим автобусом з Ужгорода до Нижніх Воріт. Щотижня по кілька разів долає до місця роботи й назад понад сто кілометрів. Тож поєднує «романтику гір» із практикою — веденням селекційної роботи. Контактів з облдепартаментом не втратив, використовуючи їх на користь справі.

Вовна і шкірсировина пропадають

— У нас нині 600 овець, майже 100 кіз. Самоцілі нарощувати поголів’я немає, в останні два роки його навіть скоротили, — каже Давид Азатян. — Для збільшення поголів’я слід мати гарантовані ринки збуту, скоротити ручну працю, замінивши її механізмами. У нас лише 30% роботи з виготовлення сиру виконують механізми, руки задіяні на 70. Потрібно навпаки.

Великий холодильник для ферми придбали за сприяння галузевого департаменту облдержадміністрації з частковим відшкодуванням коштів, передбачених цільовою обласною програмою з розвитку тваринництва. На черзі — міні-сироварня (автомат із фасування сиру). Після його придбання зникнуть усі перешкоди для отримання сертифікатів на молочну продукцію. Постачатимуть її до супермаркетів великих міст. Чекати залишилося недовго.

У цьому році пішли на певну хитрість. Щоб отримувати молоко протягом року безперервно, потрібно обманути природу. Зазвичай в овець час окотів — січень-березень, тож дояться вони навесні та влітку. Щоб позбутися цієї сезонності, змістили терміни запліднення частини овець на весну й літо. Отже, ця група тварин після окотів даватиме молоко восени і взимку. Діятиме постійний «молочний конвеєр», отже й продукція надходитиме до споживачів цілий рік.

На всюдихідній «Ниві» піднімаємося до віддалених урочищ Припір і Підземкове. Тут випасають саме те «експериментальне» стадо, про яке йдеться. Доглядають за ним двоє Михайлів — Лайтарь і Пацьо. Перший раніше працював трактористом, другий — колишній зв’язківець. Обидва потрапили під скорочення, тому й стали вівчарити.

Ціле літо вони в горах, але не скаржаться: мають постійний заробіток удома, і не треба їхати хто зна-куди. По три з половиною тисячі отримують на руки. Живуть у дерев’яному будиночку. Їсти раз на два-три дні приносять дружини.

Овече стадо — під охороною чотирьох учених псів. Один із них, Лисий, добре завертає тварин, інший, Барс, гучним гавканням відлякує непроханих гостей. Бо ж сюди запросто можуть забрести вовк, лисиця або кабан.

— Ми з вівцями за день проходимо по 10—20 кілометрів, — каже Михайло Лайтарь. — Щойно ми тут, а вже через півгодини будемо по той бік гори. Тварини, шукаючи кращу траву, весь час рухаються. Вівці рвуться до кращої паші, кози ж дуже люблять гризти гілки на кущах.

Поки що основний прибуток фермі забезпечує м’ясо. По делікатесну ягнятину приїздять покупці навіть із Києва. Недавно півсотні ягнят замовив для своєї громади помічник рабина з Чернівців. Смакує дуже чисте м’ясо.

Шкода, що вовна та шкірсировина не мають честі у переробників. Ціна на неї впала до найнижчої межі, а майже безплатно віддавати не хочуть. Частину м’якої продукції закуповують місцеві ткалі для ліжників і гунь, решта ж припадає порохом. Вітчизняна промисловість неначе забула, що з вовни раніше виготовляли чудові килими, доріжки, теплі речі, а зі шкіри — модні сумки, куртки, туфлі. Але господарі ферми не зважають на труднощі, вважаючи, що всі ці перешкоди минущі.

ОФІЦІЙНО

Програма підтримки діятиме й надалі 

Юрій ЛЕСЬО,
заступник директора департаменту агропромислового
розвитку Закарпатської облдержадміністрації:

— Спад у вівчарській галузі області, що спостерігався тривалий час, подолано. Якщо в 2006 році у різних категоріях господарств утримували 116,5 тисячі голів овець і кіз, то на початок нинішнього — 161,2 тисячі.

За чисельністю поголів’я овець і кіз Закарпатська область посідає друге місце після Одеської. Нині у Закарпатській області діють 6 племінних господарств, які вирощують та реалізовують молодняк (зокрема два племзаводи з розведення зникаючої української гірсько-карпатської породи овець) та 4 племінних репродуктори (з них 3 — з розведення цієї породи).

Галузь має значну підтримку з обласного бюджету. Щороку доплати йдуть і селянам, які утримують вівцематок і ярок, і юридичним особам. У 2015 році на реалізацію програми розвитку та підтримки тваринництва, птахівництва, бджільництва область надасть 1,25 мільйона гривень, частину з яких спрямують на розвиток вівчарства.

Товаровиробники області, що займаються вівчарством, козівництвом та молокопереробкою, і надалі можуть претендувати на дотації з обласного бюджету, бо програма підтримки діятиме й у майбутньому.