Новий, уже п’ятий рік «рускої весни» на Донбасі жителі окупованих проросійськими незаконними збройними формуваннями територій зустрічають у супроводі нових обіцянок. Як і в березні 2014-го, нині кремлівські ляльководи також не поскупилися на щедрі бонуси для людей, перетворених ними на заручників і жертв підлої гібридної війни. Днями серед них стали поширювати повідомлення, що Кремль ось-ось значно спростить процедуру отримання російського громадянства для жителів «республік». Утім, не для всіх: російські паспорти, виявляється, найпершими отримають поки що військові, поліцейські та чиновники окупаційних адміністрацій.

 Феде… Расія!

Ця інформація — чергове підтвердження того, що вже п’ять років керівники РФ, брутально втрутившись у внутрішні справи України на Донбасі, використовують прадавній принцип «Розділяй і володарюй». Адже у 2014-му вони цілеспрямовано і цинічно розсварили і кинули по обидва боки площ і барикад жителів Донеччини і Луганщини: «націоналістів» проти «патріотів Донбасу», «фашистів» проти «захисників Донбасу», представників «київської хунти» проти «наших рєбят». А п’ять років по тому проводять розділ ще й між тими, хто досі залишився поневірятися в горе-«республіках».

Тобто людей знову зіштовхнули лобами. Мовляв, нехай тепер ще й між собою з’ясовують, хто з них дужче ненавидить чи боїться Україну, хто більший патріот «республіки» та Росії. І хто саме заслуговує насамперед отримати паспорт держави, яка п’ять років використовує їх у власних інтересах.

 А повертаючись до березня 2014 року, мушу згадати, що у ті тривожні й лихі дні в Донецьку потужні російська пропаганда, гастролери-політтехнологи  і «туристи» доклали чимало зусиль, щоб насамперед розсварити місцевих українців і росіян. Звичайно, їм допомагали активісти тутешніх проросійських сил, аполітичні маргінали і представники кримінального світу. Але так звані патріоти Донбасу, яких поманили ідеєю «донецької республіки», навіть самі не помітили, як «брати» їх професійно «кинули» і відсунули на другий план уже у тому ж мітинговому березні. Хто тут насправді господар ситуації, переконливо засвідчили мітинги і захоплення приміщень органів влади та правоохоронців, що відбувалися переважно під прапорами іншої держави — Росії. І зриваючи з приміщення Донецької обласної державної адміністрації український прапор, тут під схвальне ревіння натовпу підняли саме російський триколор.

Само собою, всі найперші мітинги «рускої весни» проходили за сценарієм вправних сусідських ляльководів. Виходило як у тій анекдотичній ситуації з конструктором: хоч би що намагався зібрати, виходив автомат. Збуджений емоціями натовп спершу голосно лякав сам себе «київською хунтою» і «фашистами», які буцімто вже їдуть розправлятися з мирними донеччанами, а потім ще голосніше вигукував: «Путінввідівайска!». Місцеві «патріоти» кричали про необхідність захисту російської мови, а потім усі скандували: «Данєцк і Масква!». Черговий промовець переконував про переваги федеративного устрою держави, який врятує й ощасливить Донбас, а в підсумку знову було чути: «Расія! Расія! Расія!»

Більшість присутніх на цих акціях розуміла закономірність такого розвитку подій, бо хто платить чималі гроші за антиукраїнський шабаш, той і замовляє скандування. А ще тоді перед очима наївних донеччан був свіжий приклад «приєднання» до РФ українського Криму, і вони переконували самі себе, що однією ногою також уже в Росії.

«Герої» першої п’ятирічки

Кримський сценарій таки повторився на Донбасі. Щоправда, частково і лише у вигляді віроломної й примітивної брехні, що стала невід’ємним атрибутом політики. Адже Кремль тривалий час уперто відхрещувався і заперечував очевидне для всього світу: присутність немалої кількості російських військ на півострові. А перегодя «збирач земель» відкрив секрет: так, «зелені чоловічки» там справді були, й нелегітимний референдум про приєднання Криму до РФ «ми провели». Так само російська пропаганда активно поширювала дезінформацію про «громадянську війну» в Україні, «повстанців Донбасу», які ополчилися проти «фашистів», «народну республіку», яку буцімто створили місцеві жителі Донецька для захисту від «київської хунти».

Як очевидець тих подій, в епіцентрі яких перебував усі буремні весну і частину літа 2014 року, можу підтвердити: йшлося тоді швидше не про народну, а міжнародну антиукраїнську акцію. Щодня йдучи через площу, де тирлувалися «повстанці» (приміщення обласної письменницької організації  було за десяток метрів від барикад), чув говірку і бачив обличчя представників майже всіх народів, які населяють Росію. Звичайно, тут були й жителі Донецька та інших населених пунктів краю, але вони здебільшого виконували роль масовки. Тобто сліпо і, вибачте, тупо йшли туди, куди їх вели за собою російські куратори, реалізовуючи плани, вигідні Росії й згубні для України.

Керівні росіяни тривалий час мовчали про свою провідну роль у «народній республіці», яку не тільки створили, а й очолили. Щоправда, після трагедії з малайзійським Боїнгом у липні 2014-го їх терміново відкликали з Донбасу як небажаних свідків. Але пересидівши трохи переляк, вони поступово стали розповідати, хто насправді розв’язав гібридну війну і створив «ДНР».

Зокрема громадянин РФ і співробітник ФСБ Ігор Гіркін (Стрєлков) неодноразово хвалився у ЗМІ, що саме він на чолі диверсійної групи, захопивши 12 квітня 2014 року Слов’янськ, «натиснув на курок війни». «У мене були підстави розраховувати на кримський сценарій для Донбасу і навіть більше — на створення Новоросії. Ймовірність прямої підтримки з боку РФ була на той момент дуже високою. Нагадаю, на кордонах з Україною тоді було зосереджено велике військове угруповання ЗС РФ», — каже він.

І цього разу російський диверсант справді не бреше про націо­нальність паліїв війни, бо саме від «донецьких повстанців» і «наших рєбят», які захоплювали в ті дні Слов’янськ і Краматорськ, місцеві жителі вперше  почули не вживане тут російське слово «парєбрік». Це була дуже символічна ситуація. Адже російські бойовики в той момент запропонували місцевим відійти вбік за бордюр, аби ті не заважали у прямому і переносному значеннях. І тому й не дивно, що в Донецьку на чолі «республіки» опинилися переважно громадяни Росії, а місцеві кадри — здебільшого за «парєбріком».

Колишній «прем’єр-міністр ДНР» громадянин РФ політтехнолог Олександр Бородай у недавньому інтерв’ю зізнався, що вийти з тіні й очолити незаконне утворення його змусило те, що серед місцевих «повстанців» не виявилося жодної підходящої кандидатури. Це тільки зайвий раз підтверджує: владу в Донецьку руками російських кураторів захопили, м’яко кажучи, не найкращі представники міста і області. А тому росіяни, заваривши кашу, змушені були й надалі самотужки керувати процесом.

«Мій уряд, принаймні головна його силова частина мала вигляд досить кумедний. Прем’єр-міністр республіки — москвич, росіянин, російський громадянин; перший віце-прем’єр із силових питань — росіянин, москвич; міністри держбезпеки, внутрішніх справ, оборони — те саме. Генеральний прокурор — також москвич», — підтверджує екс-«прем’єр» провідну роль Москви у фейковій «Донецькій народній».

Та коли почалися міжнародні перемовини, в яких РФ обстоювала інтереси ОРДЛО, російські керівні кадри засвідчили очевидну абсурдність створення на українському Донбасі «народних республік». «Виникало враження, що весь уряд «донецької республіки» складається з російських маріонеток. Не маріонеток навіть, а із прямих підлеглих, офіцерів російських спецслужб», — розкриває Олександр Бородай секрет наступної з’яви на чолі уряду уродженця Донеччини.

Вибір з місцевих обмежених «тітушок» був невеликий, і його зробили на користь Олександра Захарченка. Тутешній лідер стахановськими темпами взявся за власне збагачення і кар’єру: став полковником, «героєм ДНР», нахвалявся захопити всю Донеччину, Київ і навіть Великобританію, почав створювати дитячу організацію — «захарчат», які б носити зірочки з його портретом. Зрештою така занадто бурхлива сумнівна діяльність набридла навіть кураторам, і її зупинили потужним вибухом у кафе «Сєпар».

В одній із п’єс Бертольда Брехта є вислів, що став крилатим: «Нещасна та країна, яка потребує героїв». З огляду на минуле, нинішнє і ймовірне майбутнє терористичної організації «ДНР» цей окупований росіянами окраєць України не тільки глибоко нещасний, а й приречений. Бо кого саме там вважають «героями» першої п’ятирічки «рускої весни»? Російських політтехнологів-загарбників і кураторів. Олександра Захарченка та його поплічника «Ташкента», які на тлі масового зубожіння людей хутко стали мільйонерами. Ще російських та місцевих маргіналів-бойовиків «Моторолу», «Гіві» та подібних до них головорізів і душогубів.

Війна хатам, а її паліям — мирні закордонні пенати

«Поганий результат, кажуть, — також результат. Він у тому, що частина з нас ще у 2014-му зрозуміла: Росія нас не захищає, а підло використовує у власних інтересах. Бо хіба обіцяний захист російської мови і російськомовного населення передбачає нинішнє жахіття? Тисячі загиблих, поранених, знедолених. Зруйнована промисловість і вся інфраструктура краю. Безробіття, безправ’я, бідність, комендантська година і… бадьорі запевнення горе-керівників, що в нас усе гаразд, а в Україні набагато гірше. А ще ненависть до України, яку пропаганда свідомо звинувачує у всіх наших бідах. Хоч люди, навіть ті, які ніколи не симпатизували Києву, переконалися: причину нещасть треба шукати у столиці іншої держави», — ділиться короткими підсумками п’яти років «рускої весни» донеччанин.

Спілкуючись із жителями окупованих територій, виокремив цікавий і показовий факт. Більшість із них — тих, які тепер змушені тут виживати, дуже обурюються, що їх «кинули» не тільки російські «брати», а й впливові земляки, серед яких політики, журналісти та інші активісти «руского міра». Ідеться про тих, які у 2014-му дуже активно сіяли ненависть проти України, закликаючи до акцій протесту і створення «республіки». Так-от, майже всі ці «патріоти Донецька» давно втекли звідси. Ніхто з них не захотів жити у нинішньому жахітті, створеному завдяки їхнім зусиллям.

Тобто «народна республіка» дісталася обдуреному і знедоленому народу, а ідеологи «рускої весни» та палкі борці за «Новоросію» чи «ДНР» спритно дременули до сусідської «матушки» чи до Італії, Австрії, Німеччини, США. Звідти вони досі чвиркають ненавистю до України, ллють крокодилячі сльози за донецькими териконами і трояндами тощо, але повертатися до «республіки» у нинішньому її спотвореному вигляді не згодні ні за які гроші. Зокрема й за кошти, нажиті ними на горі мільйонів людей Донбасу і всієї України.