У перші години російського вторгнення голова Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Іван Вєтров попросив колег зібратися після роботи у скромному кабінеті в Народному домі. По 17-й тут було людно. У настроях переважала стурбованість, але її перемогли цілеспрямованість і бажання невідкладно допомогти армії та територіальній обороні.

І потекла ріка допомоги

Одразу ухвалили звернення до просвітян та всіх краян про агресію росії проти України, не сумісну зі здоровим глуздом. Створили волонтерський просвітянський штаб сприяння обороні, який став координаційним центром зусиль усіх небайдужих: сюди потекла ріка людської допомоги. Просвітяни чесно й відкрито звітували на своєму сайті та на сторінці у фейсбуці, хто і що передав, які суми пожертвував і що з необхідного на них купили. І щиро дякували кожному.

«4 березня ми відправили першу партію допомоги нашим армійцям на 35 тисяч, за кілька днів — другу на 50, — розповідає Іван Вєтров. — Далі — більше: долучилися наші закордонні партнери й просто небайдужі люди за межами України. Зокрема, Мішель Фортунато та актори її театру з маленького містечка Ансні на заході Франції, освітяни з Польщі, Англії, члени Товариства української мови в Чикаго (США). Завдяки їхнім добрим серцям ми ще чимало відправили — загалом на понад пів мільйона.

На нашій сторінці з’явилися звіти про використання пожертв ще й французькою, англійською та польською мовами. Допомагали внутрішньо переміщеним особам, зокрема житлом та харчуванням. А ще жителям Макарівського та Бородянського районів Київщини, територіальній обороні стражденної Бучі».

Світ на очах ставав проукраїнським. 23 березня українська отримала статус майбутньої мови ЄС: Генасамблея Європейської федерації національних мовних інституцій одностайно підтримала рішення щодо членства України в мовному просторі Євросоюзу.

Звісно, просвітяни зраділи: нашою мовою заговорив світ. Але треба було діяти, тож продовжили збирати допомогу, яку постійно спрямовували на передову.

Повертайтеся з перемогою

А ще оголосили акцію для школярів «Лист солдатові: з вірою в перемогу». Власноруч написані листи запропонували їм надіслати на адресу  «Просвіти». Листів отримали майже чотири сотні: діти з різних куточків області висловлювали нашим захисникам повагу та захоплювалися їхнім героїзмом.

Ось рядки лише з кількох: «Пише вам Максим, учень 8 класу Зарічненського ліцею №2. Відколи в нашу Україну увірвався ворог, ми із сестричкою не можемо спокійно спати, ходити до школи, займатися улюбленими справами. Щоразу, коли чуємо виття сирени, горнемося до мами, шукаючи порятунку й захисту.

З перших днів війни мій тато теж пішов боронити Україну в лавах її Збройних сил. Він, як і ви, — захисник, перебуває на передовій  лінії фронту, обороняючи рідну землю. Я з нетерпінням чекаю дзвінка від нього, пишаюся тим, що він герой. Мабуть, немає у жодній країні таких самовідданих людей, таких патріотів, як в Україні. Посилаю вам малюнок — частинку рідного Полісся».

«Щодня гудуть сирени. Ви безстрашно боретеся за нашу країну — єдину, незалежну і сповнену миру. Вірю, що ви скоро повернетеся додому з перемогою. Ось і знову сирена.

Ви на полі битви, ми в укритті, притиснуті до мами. Зі сльозами на щоках молимося Бога за вас і за нас. У мене часто питали: ти бачила супергероя? Ні, казала я. А тепер зрозуміла: мій супергерой — український воїн», — пише Іринка Пахнюк із Володимирецького колегіуму.

У віддаленому поліському селі Половлі живе Христина Касюдик, яка адресує нашим захисникам такі слова: «Я і моя сім’я бачимо, як щодня в цій неоголошеній війні гинуть люди. Хочу, щоб ми жили у вільній незалежній Україні, щоб тут спокійно народжувалися нові громадяни, діти ходили до школи, а дорослі — на роботу, одружувалися, тільки не воювали. Бо війна — то страшне лихо.

Дорогі захисники! Знайте: ви не самі, у вас є ми, України діти. Моя найзаповітніша мрія — після війни побачити вас живими і здоровими. А потім відбудувати кожен клаптик нашої неньки-Батьківщини».

А ще діти написали солдатам власні вірші. Як-от Анастасія Яцюк із Княгининського ліцею:

Я вірю в вас так,

як ніколи,

Я вірю в нашу перемогу!

Серця козацькі

не схололи,

Бо йдуть у бій

в тяжку дорогу.

Не менш душевно звертається до захисників семикласник із Велюні Микола Ляхович:

Привіт, солдате.

Як тобі живеться?

Бо ж там, де ти,

іде страшна війна

А тут чекає

твоя ненька,

І вишня,

що так рано зацвіла.

Вона біліє край дороги,

Щоб ти, бува,

не заблукав,

І мама,

посивіла від тривоги,

Все молиться,

щоб ти біди не знав.

Я вірю,

вам Господь допомагає

У праведній

священній боротьбі.

І хай наш ворог

завжди пам’ятає:

Не панувать йому

на цій святій землі!

Ось так думають наші діти — ті, кому відновлювати Україну з руїн і робити її заможною та справедливою. Звісно ж, із допомогою нашого незламного духу, який так ревно плекають просвітяни. Так було у найскладніші для українців періоди: історія рівненської «Просвіти» сягає століть.