У робочому кабінеті лебединського медика на стінах численні дипломи і грамоти, якими відзначено його напружену й жертовну працю. За всієї глибокої поваги до лікарів інших профілів, представники паліативної спеціалізації особливо гостро відчувають і переживають синдром професійного вигорання. Про цей та інші аспекти роботи «Урядовому кур’єру» розповідає завідувач паліативного відділення Лебединської ЦРЛ на Сумщині Сергій КОСТЮК.
— Сергію Івановичу, чи є у вашій родині медики?
— Зараз — так, а коли вступав до медичного вишу, до речі, двічі, бо перший раз не вдалося, то не було. Тато працював на одному із лебединських заводів, мама — на швейній фабриці. А ось я і моя сестра вирішили стати медиками. Ще змалечку переймався хворобами та болями — як людськими, так і домашніх тварин. Можливо, пам’ятаєте фільм мого дитинства «Буян», то я без сліз не міг дивитися стрічку по телевізору. І мама, знаючи про це, силоміць вимикала його, бо знала, чим закінчиться перегляд для мене. А зараз не тільки я медик, а й дружина Ольга Іванівна — медична сестра.
— Ви починали працювати ортопедом-травматологом, а п’ять років тому перейшли до паліативного відділення. Чому?
— Справді, значна частина моєї медичної роботи припала якраз на ортопедію — травматологію, і я там, без перебільшення, мав гарні результати і перспективи як у Харкові, де трудився кілька років поспіль, так і в Лебедині, куди переїхав наприкінці 1980-х.
У 2014 році при Лебединській ЦРЛ відкрили паліативне відділення, до чого доклав великих зусиль і старань наш головний лікар Владислав Шепіль, який, до речі, й досі очолює колектив. Так ось саме він і запропонував мені стати завідувачем, на що я погодився. І, передбачаючи ваше наступне запитання, анітрохи не шкодую.
— А все-таки чим керувалися, коли прийняли новий підрозділ — дуже складний і важкий насамперед морально?
— Душею і тільки душею, а також розумінням суті вислову, що своєї долі і на коні не об’їдеш. Коли заплющую очі, бачу перед собою всіх-всіх, і так важко розплющувати повіки… Після того довго не можу повністю прийти до тями. Але сам собі наказую зібратися із силами і знову братися до роботи, яка не тільки багато чого навчила, а й сформувала іншу свідомість, знання про життя, яке зараз мені видається зовсім іншим у різних філософських, віртуальних і навіть містичних проявах.
Зрештою дійшов висновку, що не так драматичний фінал людського життя, як біль, що його супроводжує і є своєрідним податком на те, що ми живемо. Та якщо це узагальнити і спроєктувати на щоденну практику, то давно дійшов висновку, що кожна людина, яка приходить у цей світ, має відчувати про себе турботу з першої і до останньої хвилини свого життя. Сил і впевненості у потрібності нашої роботи додає книга відгуків, яку ведемо у відділенні. Так ось у ній понад 200 вдячних душевних записів від родичів, знайомих, друзів, сусідів, за кожним з яких окрема болюча історія. Їх не можна читати просто так, задля ознайомлення, то окремий щоденник людських душ.
— Наскільки, на вашу думку, сьогодні розвинена паліативна допомога в медицині?
— Не беруся давати остаточну оцінку, але наведу кілька цифр і фактів. При нашій Лебединській лікарні таке відділення на 15 ліжок швидше виняток, аніж правило, бо, наскільки знаю, на Сумщині подібні підрозділи можна перерахувати на пальцях однієї руки. А потреба в них — колосальна. За моїми підрахунками, лише по Лебединському району стаціонарної допомоги щороку потребують до 80 відсотків із майже 900 безнадійно хворих жителів. А в нас, повторюся, відділення лише на 15 ліжок. Але ж у більшості регіонів немає навіть і цього.
— В Україні і на Сумщині зокрема є громадська організація, яка опікується означеною проблемою — Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги.
— Так, і саме завдяки її очільникам відповідно Василю Князевичу в столиці та Любові Приходько в Сумах це питання хоч і потроху, однак вирішується. З обома добре знайомий, часто спілкуємося, що в наших силах — робимо. Недавно розробив проєкт розвитку паліативної допомоги на прикладі Лебедина і району, в якому виокремив її ланки.
Насамперед мусить бути сильною первинна ланка — виїзна бригада, яка має надавати допомогу на місцях, консультувати, виконувати ті чи ті процедури за графіком, обумовленим із рідними хворого. А пацієнтів, за якими немає кому доглядати, доправляти до стаціонарних відділень. До речі, так організовано роботу в США, Франції, Німеччині, інших країнах світу, де сильно розвинена первинна ланка, а стаціонарні відділення слугують у крайніх випадках.
— Чи дорогий такий проєкт?
— Орієнтовно для лебединського регіону понад 600 тисяч гривень на рік.
— Нещодавно вас удостоїли медичного Оскара — ордена Святого Пантелеймона. Ви єдиний представник від Сумщини, про що писав «Урядовий кур’єр». Як проходила церемонія і чи вірили в перемогу?
— Церемонія нагородження відбувалася в Київській національній філармонії — урочисто й піднесено. До останньої хвилини ніхто не знав, хто в якій номінації стане переможцем. Адже голосування відбувалося того самого дня таємно і в присутності всіх учасників, яких було понад 600. До поважної ради на чолі з уже згадуваним Василем Князевичем, яка визначала переможців, входять відомі політики, громадські діячі, науковці, медики, представники громадських організацій. Коли оголосили моє прізвище, розхвилювався і згадав один зі своїх улюблених висловів: життя вимірюється не кількістю подихів, а моментами, коли ці подихи перехоплює. Ото саме такий і був. Тоді ж згадав і свій колектив відділення, в якому 20 медиків і вклад яких у нагороду вагомий і незаперечний. А орден і сертифікат на 50 тисяч гривень вручив перший Президент Леонід Кравчук.
— Може, дещо нескромне запитання, але як плануєте розпорядитися коштами?
— Уже розпорядився. Сплатив податок 8850 гривень, а решту вкладаю в реалізацію проєкту, про який розповідав. Звісно, такої суми не вистачить, але сподіваюся на спонсорів, меценатів, доброзичливців, словом, небайдужих людей. Адже всі ми люди, повинні підтримувати одне одного і ніколи не забувати про це, бо зрештою в цьому світі перебуваємо в одному човні.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій КОСТЮК. Народився 1961 року в місті Лебедин Сумської області. Закінчив лікувальний факультет Харківського медичного інституту, інтернатуру за спеціальністю «ортопедія-травматологія», клінічну ординатуру на кафедрі ортопедії і травматології Харківського інституту удосконалення лікарів. Загальний лікарський стаж — понад 30 років. З 2014-го завідує паліативним відділенням Лебединської ЦРЛ. Кавалер ордена Святого Пантелеймона у номінації «Взірець служіння суспільству».
Ми в Google+