Відомо, що є теорія, згідно з котрою будь-які дві людини на Землі розділені не більше, ніж п’ятьма рівнями спільних знайомих (і, відповідно, шістьма рівнями зв’язків). Ми з друзями перевірили її ще й стосовно нинішніх зв’язків, які зазнали серйозного випробування війною. А поштовхом, приводом, об’єднавчим мотивом стала творчість нашого колеги, журналіста і поета Петра Шевченка (Біливоди).

13 березня нинішнього року виповнилося 20 років, як нашого товариша не стало. Він одним із перших стояв біля витоків розвитку демократії на Луганщині. Власкор газети «Киевские ведомости» Петро Шевченко був відомий як журналіст, який спеціалізувався на підготовці аналітичних публікацій, зокрема тих, що викривають зловживання можновладців. Серія таких статей, які мали серйозний політичний резонанс, наприкінці лютого — на початку березня 1997 року і стала причиною його загибелі. 12 березня 1997 року за викликом київської редакції він виїхав із Луганська до столиці. Припускають, що Петро міг везти з собою документи, які компрометували одну зі сторін протистояння, про яке йшлося в публікаціях. Але в редакції власкор так і не з’явився. 13 березня ввечері його знайшли повішеним у напівзруйнованій котельні на пустирі неподалік від аеропорту «Жуляни». Офіційна версія, озвучена слідчими прокуратури міста Києва, які вели розслідування, — самогубство.

Але, незважаючи на грамотно сконструйовані декорації, в самогубство журналіста на Луганщині не вірять. За ці роки багато чого змінилося. Та тільки не поняття честі й відданості. Й у житті, й на роботі наш товариш був чесним і відданим своєму обов’язку до кінця, до моменту трагічної загибелі. Через відданість ідеалам його доля виявилася довшою за життя і стала приводом для об’єднання небайдужих людей.

Луганчани нині розкидані не просто по всій Україні — по світу. Але у нас є спогади, які здатні об’єднувати через роки й відстані. Одним із них став День пам’яті колеги — журналіста і поета Петра Шевченка.

Зазвичай у такі дні ми збиралися на Гострій Могилі в Луганську, відкривали томик його віршів «Ось така мені випала доля» і читали вголос, передаючи книгу з рук у руки. Адже поки звучать вірші — поет живий. Ця книжка вийшла друком до першої річниці загибелі Петра і сьогодні стала майже раритетним виданням.

На початку 2017-го поет із Біловодська Василь Старун подав ідею про перевидання книги віршів «Ось така мені випала доля». Він зателефонував Валерію Фролову, доброму другу загиблого журналіста, який 20 років беззмінно очолює організаційний комітет пам’яті. І це було перше рукостискання в нашій історії. Будь-яка книжка потребує видавця. Його знайшов Роман Рибніков, відомий журналіст, разом з яким Петро Шевченко працював у перші свої трудові роки в обласній молодіжній газеті, дружив сім’ями. Він звернувся до Олексія Данілова. Олексій погодився одразу, ось тільки був потрібен рукопис. Тоді пролунав дзвінок до мене: виявилося, що знайти стару книжку можна тільки так. Але текст треба було перетворити на рукопис. Рішення ми знайшли з журналісткою Аллою Антиповою, людиною, з якою багато років працював і дружив Петро Шевченко. Нам допомогли сканер, «Нова пошта» і гаряче бажання взяти участь у благородній справі.

«Чорнову» коректуру було зроблено, а далі ми звернулися до поета й журналіста Сергія Чиркова. Це його зусиллями у 1998 році було зібрано й видано вірші друга й земляка. І ось тепер він знову взяв на себе левову частку роботи з перевидання збірки, доповненої новими матеріалами.

Нарешті книга побачила світ у київському видавництві. Організацію доставки тиражу в кожну бібліотеку області, включаючи сільські й шкільні, взяли на себе працівники обласної державної адміністрації.

До роботи з видання й доставки книги на батьківщину поета було залучено більше учасників, ніж у теорію рукостискань. Та й потиснути руки одне одному ми можемо хіба що на Фейсбуці, адже відстані ніхто не відміняв, а зустріч поки унеможливлює війна. Та ми переконані, що спільна справа наближає кращі часи.