Наші знання про Другу світову війну — здебільшого міфи, табу та пропаганда, які тягнуться ще з радянських часів. У цьому впевнені 15 українських істориків, які з ініціативи Українського інституту національної пам’яті здійснили просвітницький проект «Війна і міф: невідома Друга світова». Вони, спираючись на тривалі дослідження й опрацювання розсекречених архівних матеріалів, спростували 50 міфологізованих сюжетів, які стосуються бойових дій на території України, українців на фронтах Другої світової, українського визвольного руху, втрат України у Другій світовій, життя під нацистською окупацією та багато іншого. Напрацьовану інформацію подано на спеціальному сайті й у науково-популярній книжці «Війна та міф. Невідома Друга світова».
«Урядовий кур’єр» сьогодні розповідає лише про кілька міфів історії Другої світової. Зізнаємося, деякі факти нас вразили і позбавили певних ілюзій. І таке прозрівання нашому суспільству вкрай необхідне у нинішніх умовах протистояння з нащадками і послідовниками СРСР.
Міф 1. Війна для України почалася 22 червня 1941 року
Участь українців у Другій світовій війні не обмежувалася періодом 1941—1945 років. Ще 14—18 березня 1939-го українці Карпатської України воювали за власну свободу з Угорщиною, яку підтримувала гітлерівська Німеччина. Ця коротка боротьба коштувала від 2 до 6,5 тисячі життів.
У складі польської армії українці воювали проти Німеччини з 1 вересня 1939 року. Із 17 вересня українці також воювали на боці СРСР проти поляків, а перетин Червоною армією державного кордону Польщі означав фактичний вступ СРСР у Другу світову війну на боці Німеччини. Уже у перші дні війни німецька авіація бомбила Львів, Луцьк, Станіславів (Івано-Франківськ), Тернопіль, Дрогобич, Сарни, Яворів, Стрий. Серед мільйона польських військових 106—112 тисяч були українцями, з яких у вересні 1939 року загинуло майже 8 тисяч. У німецькому полоні опинилося приблизно 60 тисяч українців, до радянського полону потрапило понад 20 тисяч.
Кілька сотень українців вступило у війну у складі Вермахту, в межах формування ВВН («військові відділи націоналістів»). Українців — громадян Румунії, Словаччини та Угорщини мобілізували до армій цих країн.
У лавах Червоної армії українці брали участь у радянсько-фінській війні 1939—1940 років. На початку 1940-го сформувалися перші українські підрозділи, що воювали на боці Фінляндії. Одним з найвідоміших командирів українських добровольців був письменник Юрій Горліс-Горський.
Трагедією українського народу було те, що він не мав власної держави, отже був поділений між усіма сторонами, які воювали. На початок німецької агресії проти СРСР українці вже понад два роки перебували у вирі війни.
Міф 2. СРСР завжди був супротивником німецьких нацистів
Після Першої світової війни Москва і Берлін прагнули зруйнувати лад, встановлений переможцями. Протягом 1922—1933 років СРСР для підготовки німецьких військовослужбовців навіть організував навчально-дослідні центри «Липецьк» (авіатори), «Кама» (танкісти), «Томка» (хімічне озброєння). У період 1933—1939 років СРСР та Німеччина поводились як ідеологічні вороги, що дало їм змогу здобути підтримку міжнародного співтовариства. Накопичені сили Сталін та Гітлер використали для спільного розв’язання Другої світової війни.
У 1939 році Сталін свідомо зруйнував спроби організації антигітлерівської коаліції за участі СРСР, вимагаючи права на окупацію східних регіонів Польщі. Це була неприйнятна умова. Після окупації Гітлером Чехословаччини в квітні 1939 року розпочалися таємні німецько-радянські переговори. Про їх результати може свідчити німецький план агресії проти Польщі «Вайс», згідно з яким Гітлер разом зі Сталіним збирався ділити Польщу.
Щоб виграти час, Москва пішла на укладення Пакту Молотова — Ріббентропа. Радянська сторона заперечувала аж до кінця 1980-х років існування таємних протоколів до нього. Створена комісія на чолі із секретарем ЦК КПРС Олександром Яковлєвим вивчила питання і на з’їзді народних депутатів СРСР 24 грудня 1989 року подала висновки. З’їзд засудив факт підписання таємного додаткового протоколу. Його радянський оригінал знайшли у жовтні 1992 року після розсекречення архіву ЦК КПРС і оприлюднили. Проте і в наш час наявність таємного протоколу багато російських істориків та політичних діячів заперечують як підробку, сфальшовану західними спецслужбами, щоб заплямувати СРСР.
Міф 3. У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни
Наприкінці 1930-х років СРСР — найбільш мілітаризована держава в світі. Документи радянського керівництва 1940—1941 років свідчать, що всі стратегічні плани війни з Німеччиною передбачали лише наступальну війну. Воєнні асигнування СРСР у 1939 році становили 26% видаткової частини бюджету, або 12,2% усього національного доходу країни. У Німеччини того самого року ці показники становили 23% і 9% відповідно. До 1941-го збройні сили СРСР збільшили завдяки введенню з 1 вересня 1939 року загального військового обов’язку.
Серед істориків тривають дискусії: чи справді були в радянського керівництва плани нападу на Німеччину? Прямих документальних доказів цього немає. Є свідчення про «обговорення» нападу і того, що планів стратегічної оборони не існувало. У документі «Міркування про план стратегічного розгортання ЗС СРСР у разі війни з Німеччиною та її союзниками» від 15.05.1941 року, підготовленому Георгієм Жуковим за участю Семена Тимошенка й Олександра Василевського, написано: «Головного удару силами Південно-західного фронту завдати у напрямку Краків, Катовіце, відрізаючи Німеччину від її південних союзників».
Німецький напад 22 червня 1941 року перетворив СРСР на жертву. До цього Кремль весь світ сприймав як агресора та союзника Третього Рейху в розв’язанні світової війни.
Міф 4. Усі супротивники СРСР у цій війні — фашисти
Назву «фашисти» радянська пропаганда перетворила на ідеологічне опудало для визначення всіх своїх супротивників: як до початку, так і під час та після Другої світової війни. Вперше термін з’явився на шпальтах передвоєнної преси для визначення політичних режимів від Італії до Польщі. Хоч фашистами називали себе члени заснованого Беніто Муссоліні у 1919 році Італійського союзу боротьби (fascio італійською означає «союз»), на базі якого 1921-го постала Національна фашистська партія, крім фашистської Італії та нацистської Німеччини, радянська пропаганда називала «фашистськими» політичні режими Франко в Іспанії, Горті в Угорщині, Антонеску в Румунії, Павеліча в Хорватії й Пілсудського у Польщі. Пізніше таврували як «фашистську» ідеологію та діяльність Організації українських націоналістів. Часом доходило до абсурду: деякий час радянська пропаганда називала «фашистським» уряд югославського лідера Броза Тіто, очільника антигітлерівської партизанської боротьби.
Чому уникали терміна «націонал-соціалістичний»? Можна припустити, що радянські пропагандисти боялися аналогій між нацистами і комуністами. Історична предтеча ВКП(б) — Російська соціал-демократична робітнича партія мала граничну подібність назви до Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії. Сталіну не подобалося використання Гітлером терміна «соціалізм».Так в СРСР із 1930-х років утвердилася традиція називати німецьких націонал-соціалістів (нацистів) фашистами.
Міф 5. Дніпрогес і Хрещатик підірвали нацисти
18 серпня 1941 року приблизно о 20:00 співробітники НКВС без попередження підірвали греблю Дніпрогесу. Вибух зруйнував частину греблі, внаслідок чого 20-метрова водяна хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці й дійшла до Марганця та Нікополя майже за 80 кілометрів вниз за течією Дніпра. Кількість жертв трагедії достеменно не відомо, оскільки їх ніхто не рахував. Найчастіше дослідники говорять про 100 тисяч загиблих, зокрема 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли залишити місто.
Перед тим як здати Київ німцям, комуністична влада почала нищити запаси харчів, зруйнувала водогін, електростанцію, висадила у повітря чотири мости. За свідченням очевидців, мостами під час вибуху все ще відступали радянські війська. Саме тоді й замінували майже всю центральну частину міста, будинки Держбанку, Оперного театру, ЦК партії на Михайлівській площі, НКВС на Володимирській, музею Леніна (нині Будинок вчителя), є свідчення про спроби замінувати Софійський собор. На території Печерської лаври, крім Успенського собору, замінували й інші будівлі.
Німецькі війська увійшли в Київ 19 вересня 1941 року. Вибухи на Хрещатику сталися 24 вересня, почалися величезні пожежі. Німці намагалися їх гасити, протягнувши шланги до Дніпра і качаючи воду. Однак радянські підпільники їх перерізали. Пожежа тривала майже два тижні. Усього поблизу Хрещатика зруйнували 324 будівлі, тисячі киян залишилися без даху над головою.
Міф 6. Українці — чемпіони з колабораціонізму
Співпраця окупованих народів із нацистським режимом мала загальноєвропейський характер. В її основі лежали як політичні мотиви, так і необхідність виживати в екстремальних умовах війни. Характер і масштаби співпраці визначали окупанти, які обирали, які ініціативи окупованого населення підтримати, а які придушити. В особливо важкому становищі опинилися бездержавні малі народи — такі, як кримські татари. Логіка національного виживання диктувала їм радше співпрацю із загарбником, ніж безкомпромісну боротьбу.
Співпрацювали з нацистами в Україні та в Росії. Обидві країни потерпали від тоталітарного сталінського режиму і мали підстави сподіватися на повалення радянської влади. В українців був додатковий мотив бажати поразки СРСР — прагнення відновлення державної незалежності. Особливо це стосувалося жителів Західної України. Загалом в «українських» формуваннях Вермахту, СС, поліції та інших структур дослідники налічують майже 250 тисяч особового складу. Проте у «російських» формуваннях цей показник варіюється від 300 до 800 тисяч. Основна кількість «східних» підрозділів мала ротний та батальйонний склад (від 100 до 500 осіб) і належала до поліції або Вермахту. Одні з них носили нарукавні нашивки «РОА» (Російська визвольна армія), а інші «УВВ» (Українське визвольне військо). Серед українських формувань на німецькій службі тільки 14-та Ваффен-СС дивізія «Галичина», сформована протягом 1943—1944 років, налічувала понад 1000 осіб. Російська визвольна народна армія (РОНА) виникла як антипартизанське ополчення, згодом її перетворили на бригаду, а потім — на 29-ту дивізію Ваффен-СС. У вересні 1943 року РОНА налічувала 12—15 тисяч вояків, російський корпус на Балканах — понад 10 тисяч, проросійський 15-й козачий кавалерійський корпус СС — майже 30 тисяч.
Унікальним явищем в окупаційній практиці було російське військово-цивільне самоврядування на Брянщині у вигляді «Локотської республіки». Натомість українці створили УПА, яка боролася проти обох тоталітарних режимів.
Міф 7. Війна завершилася 9 травня
Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини у Реймсі підписали о 02:41 7 травня 1945 року. Із присутніх репортерів взяли обіцянку проінформувати про капітуляцію тільки 36 годин по тому. Проте німецьке радіо повідомило про підписання капітуляції вже 7 травня о 14 годині 41 хвилині. Ще за годину про це розповіло Ассошіейтед прес.
В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали абсолютну заборону через те, що генерал Іван Суслопаров підписав акт, не маючи на руках директив із Москви. Сталін обурився цим, адже так провідну роль відіграли західні союзники, і зажадав підписання нового акта про капітуляцію у здобутому Червоною армією Берліні. 8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом (9 травня о 00:43 за московським) у берлінському передмісті було підписано другий акт про капітуляцію. Того самого дня президія Верховної Ради СРСР видала указ, яким оголосила 9 травня Днем Перемоги.
8 серпня 1945 року СРСР оголосив війну Японії. 2 вересня 1945-го, в день капітуляції Японії, Верховна Рада СРСР видала указ, яким назвала 3 вересня Днем Перемоги над мілітаристською Японією. Обидва свята — 9 травня і 3 вересня — оголосили вихідними днями. Але вже 1947 року ці дні знову стали робочими. Ідею «Великої вітчизняної війни» поклали в основу радянської ідеології й перенесли акцент з поняття «Друга світова», відвернувши увагу від інших збройних конфліктів, у яких СРСР виступав як агресор.
У 1965 році 9 травня знову стало вихідним днем з обов’язковими військовими парадами на честь свята. Формально ж війну з Німеччиною було закінчено тільки 25 січня 1955 року постановою Президії Верховної Ради СРСР «Про припинення стану війни між СРСР та Німеччиною».
КОМПЕТЕНТНО
Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик, голова Українського інституту національної пам’яті:
— Після перегляду новин російських телеканалів та інформагентств Кремля складається враження, що Друга світова війна ще не закінчилася і досі існує загроза фашистської агресії. Тепер її епіцентр перемістився в Київ, а джерелом спротиву залишається Москва. І багато людей настільки вірять цій пропаганді, що взяли до рук зброю, ніби ставши дійовими особами фільмів про Велику Вітчизняну війну, але за цю гру платять своїм життям та життям інших.
Реанімація концепції «Великої Перемоги» — лише один з елементів нової політики Кремля, суть якої — відновлення російського впливу на пострадянському просторі. Міфи про війну колишню стали зброєю у війні теперішній. Тому їх розвінчання важливе не тільки для того, щоб зрозуміти «як було насправді», побачити справжнє обличчя однієї з найбільших трагедій у нашій історії. Це розвінчання — не лише елемент нової гуманітарної політики держави, а й елемент її політики безпеки.
Матеріал підготувала Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+