Цю людину добре знають не лише в місті Бровари, а й далеко за його межами. Свого часу, а точніше в 1988 році,  коли керівників підприємств обирали трудові колективи, Анатолій Ющук став директором Броварського ремонтно-механічного заводу. І саме завдяки йому  підприємство зазнало масштабної реконструкції: обладнання повністю оновили і розпочали виробництво абсолютно нової продукції — гідравлічних кранів на базі шасі автомобілів КамАЗ, КрАЗ, які почали завойовувати попит в Україні,   близькому й далекому зарубіжжі. У 1995 році підприємство  реорганізували у ВАТ «Броварська кранобудівна фірма «Стріла». І весь цей час, до 2007-го, його очолював Анатолій Силович.

Він може багато розповідати про виробництво, але неохоче ділиться подробицями подій останнього часу, які вже стали відомі багатьом його знайомим і друзям. І зрозуміло, чому розповідь про ці перипетії дається йому непросто.  Бо хіба легко людині, яка вивела мало кому відоме підприємство в десятку кращих у галузі, керувала великим трудовим колективом, має багато держаних і професійних нагород, визнати, що на побутовому рівні її обманули, мов легковірного хлопчиська? Хоч соромитися, мабуть, не варто, оскільки більшість із нас звикла оцінювати інших, як кажуть, у міру своєї зіпсованості. І мало хто, пов’язуючи, приміром, себе сімейними узами, заздалегідь перестраховується від можливих форс-мажорних обставин. Не кажучи вже про людей, які виросли та засвоїли критерії моралі й сімейного життя в часи, коли ніхто навіть не чув про шлюбні контракти. Тому ця історія, можливо, змусить декого замислитися над тим, чим обертається довірливість і більш тверезо оцінювати ризики, які можуть виникнути в майбутньому.  

Ніщо не віщувало бурі

Розповідь Анатолія Силовича про події, які передували нинішній ситуації, сягають не такого вже й далекого минулого — менш як 10 років. Після смерті дружини він інколи їздив відпочивати на дачу в Лубенському районі, яку придбав понад 20 років тому. Там його і познайомили з Ларисою Лавриненко, яка почала навідуватися в гості. Що її зацікавило в чоловікові, набагато старшому від неї і якому було далеко за 60, можна здогадуватися лише сьогодні. Але тоді, у 2005 році, почувши про вагітність своєї знайомої, Анатолій Силович вирішив з нею одружитися. Заразом забрав до Броварів сина Лариси Вікторівни від першого шлюбу.  Хлопець закінчив школу, Анатолій Силович допоміг йому вступити в Національний університет ім. Т. Шевченка, оплатив весь курс навчання.

Проживали вони всі разом з новонародженим сином у трикімнатній квартирі, яку Анатолій Ющук купив у 2001 році, працюючи генеральним директором та головою правління «Стріли». Одне слово, він вчинив  зі своєю знайомою, що стала його дружиною 9 липня 2005 року, так, як прийнято у справжніх чоловіків: узяв на себе обов’язки із забезпечення родини всім необхідним для пристойного життя. Маленький син, який з’явився на світ через чотири місяці після одруження, Лариса Вікторівна та її син від першого шлюбу не почувалися обділеними ні в чому. Дружині чоловік купив персональне авто, поклав на її депозитний рахунок в банку чималу суму, придбав для сім’ї  нову квартиру в Броварах, обставивши її, так би мовити, за останнім писком моди.  Тобто коло його інтересів замкнулося на новій сім’ї.

Як розповідає нині Анатолій Силович, він вважав, що цим живе і його дружина. «Доти, — розповідав він під час нашої нещодавньої зустрічі, — доки не зрозумів, що став зайвим у її житті. Тому запропонував їй вирішити справу полюбовно — розлучитися. І вона на диво швидко погодилася». Чому? Про це Анатолій Ющук дізнався, коли буквально через чотири дні після того, як судове рішення про розлучення набрало законної сили, його екс-дружина подала до Броварського міськрайонного суду позовну заяву про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Зростаючі апетити  

 Так-от, із цієї позовної заяви від 11 квітня минулого року, а особливо з уточнень позовних вимог до неї від 12 червня цього року Анатолій Силович дізнався чимало такого, про що раніше й подумати не міг. Спершу Лариса Вікторівна вимагала поділити все нерухоме і рухоме майно, кошти, які перебували на банківських рахунках Анатолія Ющука, навпіл. При цьому до переліку нажитого за спільні кошти майна вона включила і квартиру та дачний будинок. Нагадаємо, у квартирі та на дачі Анатолій Силович проживав задовго до знайомства зі своєю майбутньою, а нині вже колишньою дружиною.  Звичайно, Лариса Вікторівна не забула зарахувати до майна, нажитого за спільні кошти, не лише другу квартиру та автомобілі, чималі кошти на рахунках чоловіка, з яким розлучилася, а й гараж та умеблювання квартир і дачного будинку.    

Але, як кажуть, апетит приходить під час їди. І вже в уточнюючих вимогах до позовної заяви Лариса Вікторівна вирішила, очевидно, не зупинятися на досягнутому й відібрати у колишнього чоловіка все, залишивши йому тільки стару квартиру і дачний будиночок, на які вона не могла претендувати навіть у разі повної глухоти і сліпоти Феміди. Та справжнім громом з ясного неба для Анатолія Ющука стало твердження в уточнюючих вимогах колишньої дружини про те, що все рухоме і нерухоме майно куплено лише за її кошти. І що саме їй належать великі суми грошей, які перебувають на рахунках колишнього чоловіка. Тому все це має належати їй.

Ще більшою несподіванкою для Анатолія Ющука став вердикт Броварського міськрайонного суду від 3 вересня цього року — суддя Оксана Пухна задовольнила вимоги Лариси Вікторівни, визнавши за нею право і на квартиру, і на автомобілі, й на всі кошти, що перебували на рахунках Анатолія Силовича. Аргументом для прийняття такого рішення стало твердження колишньої дружини Анатолія Ющука про те, що вона 3 травня 2006 року купила у свого чоловіка контрольний пакет акцій ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла», а потім продала їх. І саме на ці кошти було придбано все майно.

Коли кінці з кінцями не сходяться

Як доказ того, що купівля-продаж насправді відбулася, представник Лариси Вікторівни  надав суду договір купівлі-продажу цих цінних паперів, де начебто стоїть підпис Анатолія Ющука та Лариси Ющук.  Чому начебто? До цього питання ми повернемося далі. А в даному разі суддя Оксана Пухна чомусь не звернула уваги на те, що у своєму письмовому поясненні від 26 червня цього року Лариса Вікторівна зокрема зазначивши, що згоди на свій допит у справі як свідка не дає, далі писала: «Мій чоловік прийняв рішення подарувати мені акції ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла», які належали йому. Через деякий час, точно не пам’ятаю, чоловік повіз мене до Києва, де я підписала документи  про передачу у мою власність контрольного пакета акцій ВАТ «Кранобудівна фірма «Стріла».

То що це все-таки було — продаж чи дарування акцій? Якщо вірити договору купівлі-продажу, то постає запитання: звідки у Лариси Вікторівни були понад три мільйони  гривень, які вона начебто сплатила за акції своєму тодішньому чоловікові? І куди поділися ці гроші потім? Адже вона на той час була у декреті для догляду за піврічним сином, жодних коштів на своїх рахунках не мала. Окрім того, як стверджує Анатолій Силович, йому довелося сплатити борги своєї дружини за невдалу бізнес-діяльність, якою вона спробувала займатися ще до знайомства з ним. До речі, на самому початку розгляду позовної заяви Лариси Ющук суд виніс ухвалу, згідно з якою Лариса Ющук мала надати договори, на підставі яких вона  стала власником цих акцій, а також документи, що підтверджують наявність у неї грошових коштів у сумі, яку вона начебто заплатила за акції. Ухвалу  вона так і не виконала, проігнорувала  і неодноразові вимоги прибути в суд. Однак Феміда у цих випадках чомусь проявила поблажливість до «неслухняної» позивачки. Чому?

Далі. У своєму рішенні суддя Броварського міськрайонного суду Оксана Пухна зокрема зазначає: «Матеріали справи містять копію договору купівлі-продажу простих іменних акцій, надану до суду представником відповідача Ющука А. С. Чеховським А. А. Однак через неналежне копіювання неможливо з’ясувати зміст цього правочину». Знову ж запитання:  якщо суд не зміг з’ясувати змісту договору, то на підставі чого він дійшов висновку, що Анатолій Ющук продав їх своїй колишній дружині і що саме його підпис стоїть під цим документом? А як розцінити те, що суддя не лише не пішла назустріч клопотанню Анатолія Ющука перенести засідання суду через його хворобу, а й вписала в рішення, що він та його представники брали участь в ньому, хоча цього насправді не було?

Хто поставить крапку у справі?

І ще одне запитання: цей договір купівлі-продажу справжній? Чи, можливо, Лариса Вікторівна була продавцем і покупцем в одній іпостасі? На те, що підпис під цим документом належить не йому, Анатолій Ющук акцентував увагу суду ще під час подачі зустрічного позову до колишньої дружини. І додав  висновок експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС у Київській області. В ньому зазначено, що підпис Лариси Ющук належить  їй, а за Анатолія Ющука  розписався хтось інший. Однак суд критично оцінив висновок експерта, оскільки дослідження підписів проводили з копії договору. Але останнє не завадило судді Оксані Пухній у цій копії визнати автентичність підпису Анатолія Ющука. Не дослухалася представниця Феміди і до клопотання Анатолія Силовича про зупинення провадження у справі у зв’язку з тим, що Броварським відділом ГУ МВС у Київській області відкрито кримінальне провадження за використання завідомо підробленого документа.

Подальші події підтвердили, хто в цьому разі мав рацію. Під час проведення слідчих дій  було вилучено  оригінал вже згадуваного договору і проведено його експертизу.  Так-от, у третьому пункті цього документа чітко зазначено: «Підпис  від імені Ющука Анатолія Силовича в графі «продавець» договору купівлі-продажу акцій від 03. 05. 2006 року, укладений між Ющук Анатолієм Силовичем та Ющук Ларисою Вікторівною, виконаний Ющук Ларисою Вікторівною з наслідуванням підпису Ющука Анатолія Силовича». А якщо  й цього доказу недостатньо, то є ще й відповідний документ найавторитетнішого Київського науково-дослідного інституту експертиз Мін’юсту. Висновки фахівців цього закладу теж підтверджують фальсифікацію підпису Анатолія Ющука під договором про купівлю-продаж акцій.

Насправді ж, як стверджує Анатолій Силович, він сам продав належні йому акції й на одержані кошти придбав усе майно. Тільки йому чомусь не повірили, а стали на бік Лариси Вікторівни. Хоча в основних правах і обов’язках  працівників згадуваного суду є також слова: «Виконувати свої посадові обов’язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильності до окремих фізичних і юридичних осіб». Сподіватимемося, що цього принципу дотримується більшість представників Феміди, які вершать правосуддя, керуючись лише законами України, а не концентрують свій погляд на портретах Бенджаміна Франкліна.  Щодо дальшого розвитку подій у цій справі, то це вже тема для іншої публікації.