Повномасштабна російсько-українська війна не стала перепоною для того, щоб із ювілейними концертами до Києва та Львова завітав легендарний скрипаль Олег Криса. Хоч початкові плани туру були із значно ширшою географією. Однак маестро щасливий, що із сином-диригентом Тарасом доїхав в Україну зі США, щоб музикою підтримати рідну країну, яка мужньо протистоїть російським військам, здобувши вже чимало тактичних перемог.

Скрипка у руках Олега Криси грає, плаче і радіє. Особливий талант молодого виконавця визнали на міжнародному конкурсі Паганіні в італійському місті Генуї ще 1963 року. Вихованець львівської спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Соломії Крушельницької, а потім учень віртуозного педагога-одесита Давида Ойстраха став першим українцем, який здобув головну премію престижної у світі класичної музики нагороди.

1971-го Олег Криса дебютував в Карнеґі-холі у США. The New York Times тоді написала про те майстерне виконання, що воно могло «зробити репутацію скрипаля, якби він її не мав».

Прагнучи свободи, періодично відчуваючи її смак за кордоном, віртуозний виконавець із сім’єю виїхав з срср ще до відновлення незалежності України, 1989-го. Відтоді постійним зв’язком із рідним краєм були виконання творів українських композиторів у багатьох країнах, українська мова у спілкуванні із синами та досить часті приїзди з концертами.

У жовтні 1991 року в Національній опері Олег КРИСА виступав у програмі відкриття другого фестивалю «Київ Музик Фест». Постійно концертував із провідними оркестрами, диригентами і колективами та був учасником  найпрестижніших музичних фестивалів у Європі, Північній Америці, на Далекому Сході, в Австралії та Новій Зеландії. Кілька років входив до складу струнного квартету імені Миколи Леонтовича. У репертуарі видатного музиканта понад 70 скрипкових концертів, серед них подвійні та потрійні, найвідоміших і найцікавіших композиторів усіх епох.

Укрінформ у Києві поговорив із найзірковішим українсько-американським  скрипалем, професором Істменівської музичної школи (Рочестер, США) і Мангеттенської школи музики (Нью-Йорк, США) про важливість мистецтва, те, як американці сприймають повномасштабне вторгнення росії в Україну й особисті творчі плани на майбутнє.

— Пане Олеже, чи почуваєтеся безпечно в Україні, на яку понад 100 днів тому повномасштабно напала росія і не припиняє злочинних дій, отримуючи потужну відсіч? Чи внутрішньо однаковий ваш настрій у Львові й Києві?

—  Не відчуваю тут війни, час від часу сирени гудуть, але місто живе. Київ прекрасний. Проте знаю, які страшні події відбуваються на сході України. Боляче. Бо ми тут відносно в безпеці. Але бачили і розуміємо, що робиться в інших місцях. Це все дуже важко пережити.

Однак я такий щасливий, що приїхав і у Львів, і в Київ. Це мої рідні міста. Тут і родина, і колеги, і сцена. А тут ще й радість із сином Тарасом виступати.

— Як добиралися? Літаком зі США до Польщі летіли? На українських автошляхах проїздили військові блокпости?

— Подорож була досить виснажливою. Двома літаками добиралися до Польщі. Туди нас на власному авто приїхали забрати племінники. Блокпости перетинали і дорогою у Львів, і коли вже їхали в Київ.

— Для вас несподіванкою стало повномасштабне вторгнення росії в Україну? Із яких медіа у США дізнавалися про події війни?

— Я не був готовий до такого розвитку подій. То був удар. Усі, крім західних джерел інформації, старалися зам’яти це питання. Мовляв, російські війська стоять біля українських кордонів, але клянуться, що не буде нападу, нічого-нічого. Та сталося жахіття. І ми почали думати, чому ж не вірили західним розвідкам про те, що готується напад.

Переглядали й слухали українські радіо і телебачення, BBC, російські канали. Аналізували дуже багато інформації. Вона дуже різнилася періодично — як «мінус» і «плюс». Я російським повідомленням не вірю і не віритиму. Усе, що робить росія, всі її заяви — це жахливо.

— Як ваше коло спілкування у США сприйняло повномасштабну російсько-українську війну?

— Не знаю жодної людини в Америці чи європейських країнах, які підтримують війну путіна в Україні. Весь світ схаменувся від того, що коїть російська армія. Усі зрозуміли, що від російської держави ніколи не можна чекати добра.

— Коли у вас визріло рішення  приїхати в Україну?

— Ювілейні концерти було заплановано давно. Планували виступи в Харкові, Вінниці, Одесі, Львові, Чернівцях, Києві — у всій Україні. Я купив авіаквитки. А після подій у лютому зрозумів, що все скасовується. Авіакомпанія повідомила: «Ми туди не літаємо».

Я подзвонив у Київ і Львів, у філармонії, із пропозицією перенести.  Вони збентежилися: «Як переносити? Ми чекаємо!» Розповіли, що можна їхати через Польщу. І потім моє українське серце затріпотіло. Подумав: як же так?! І вирішив: уперед! (Усміхається).

— Син Тарас, який не раз бував з виступами в Україні й на кілька років у конкурсі виборов посаду головного диригента оркестру Львівської філармонії, відразу підтримав ваше рішення? Чи довелося вмовляти?

— Спочатку була ідея, щоб приїхав і син-скрипаль Петро. Але він був зайнятий, відразу відповів, що не зможе. Тарас погодився, я цьому дуже радію.

Наша сім’я сказала: зрозуміємо, якщо поїдете, так само зрозуміємо, якщо не поїдете. Нас ніхто не вмовляв і ніхто не відмовляв. Ми відчули, що повинні поїхати і підтримати усіх українців в Україні музикою, яку граємо. І нам буде легше на душі. Думаю, якби ми не приїхали, я би потім довго шкодував.

— У Національній філармонії України разом з Національним симфонічним оркестром ви представили програму «Березовський, Мендельсон-Бартольді, Айвз, Станкович». Чи від самого початку планували виконувати саме таке поєднання творів: Перша українська симфонія до мажор у редакції Всеволода Сіренка, Концерт для скрипки з оркестром мі мінор німецького композитора, далі американського - The Unanswered Question (Питання без відповіді) для симфонічного оркестру, а завершення, як і початок, творчістю українського автора — присвячений вам п’ять років тому Концерт №5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді»?

— Спочатку програму планували трохи інакше. Після активних переговорів із диригентом і директорами філармоній частково її змінили. Моя ідея була зіграти три концерти з оркестром. Потім зрозуміли, що стільки соло скрипки — то дуже велике навантаження. Дійшли спільної думки, що варто надати слухачам змогу послухати виконання оркестру музики без соліста, а також із соло труби.

— Нинішня російсько-українська війна спонукала світ активніше дізнаватися про українську культуру. Це сприяє промоції української музики у світі.

— У багатьох великих містах різних країн уже відбуваються концерти українських музикантів з українською музикою. Інтерес до України виявляють закордонні радіо, телебачення. Тарас давав велику кількість інтерв’ю про Україну. У березні я виступав з оркестром з концертом у Рочестерській філармонії, щоб допомогти надати гуманітарну допомогу людям в Україні. До речі, тоді прозвучала американська прем’єра «Питання без відповіді» Євгена Станковича.

— Чи плануєте свою участь як учасника чи гостя у концертах на підтримку України надалі?

— Мене запрошено на концерти в Японію. Ювілейний — до 30-річчя встановлення дипломатичних відносин між Японією і Україною — відбудеться 10 жовтня. А 7 липня заплановано благодійний концерт на підтримку українських музикантів і журналістів. Концерти організувала японська скрипалька  Чія Савада, президент Japan-Ukraine Art Association. Свій уже отриманий гонорар за концерт 7 липня — мільйон японських єн — я переказав на рахунок Благодійного фонду Олега Криси. Його використають для підтримки українських музикантів і журналістів.

Ще Львівський симфонічний оркестр філармонії вирушатиме в турне по США. Буду долучатися. І київські, і львівські оркестри їздили по Європі дуже активно. Виступали у найкращих залах. І це великий доказ того, яка висока культура в Україні.

— Ви давно вчилися у Москві, а потім деякий час працювали — ще до розпаду срср. Танцівник Серж Лифар, дитинство і юність якого минули в Києві, у воєнному 1941 році в тексті у французькій газеті згадував про зверхність росіян до українців. Ви свого часу її відчували?

— Відчував. Але вона ніщо порівняно із тим, що зараз робиться. Я ніколи не міг уявити, що росія може розпочати повномасштабну війну в Україні. Я провів у Москві багато років. Там залишилося багато знайомих людей, товаришів, дехто, на жаль, підтримує війну. Мої близькі друзі однозначно засуджують воєнне вторгнення.

— Вашій творчій активності у Львові  ще зовсім недавно, до карантинного періоду, могли б позаздрити багато молодших. Скажімо, у 2015-у проводили цикл із чотирьох концертів упродовж жовтня та грудня у Львівській обласній філармонії. Виступали у 2017-му. Започаткували у Львові іменний конкурс — у 2013 році відбувся перший Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси, в якому взяли участь 17 музикантів з України, Австралії, Японії, Південної Кореї, США, Китаю, Канади, Тайваню, росії. Але повернімося ще далі в минуле: чому 1989 року ви емігрували?

— Я із сім’єю переїхав в Америку без будь-яких політичних заяв. Ми хотіли мати свободу: свободу переміщення, свободу вибору репертуару, індивідуальних творчих пошуків. А не виконувати те, що скаже Іван Іванович Івану Петровичу. Шість років після навчання у Московській консерваторії я працював у Києві, після того став «нєвиєздним». Це мучило. Бо якихось конкретних підстав для цього не було. А мої друзі-артисти мали ще гіршу репутацію — тавро невиїзних на 10—12 років. Мені прямим текстом напівжартома сказали: «Тікай з України. Ти українець, ти націоналіст». Після цього я переїхав знову до Москви, а звідти емігрував.

Коли приїхав до США, двері відчинилися: світ великий, різноманітний. Я концертував, зробив дуже багато записів, з українськими оркестрами також. Але здебільшого це були західноєвропейські оркестри. Ми записали багато творів з моєю дружиною піаністкою Тетяною Чекіною, з якою виступали разом із 1967 року. (У грудні 2013-го подружжя потрапило в автокатастрофу, Тетяна Чекіна трагічно загинула. — Авт.) На тепер маю у своїй дискотеці 60 записаних компакт-дисків. Не думаю, що вдалося б стільки всього зробити, якби не емігрував.

Завжди без вагань приїздив в Україну. Але був період, коли не знав, чи виїду назад. Чи поставлять візу. Але все пройшло нормально. Діти виросли.

— Ми згадували вже про наближення ювілею Євгена Станковича. Чи спілкувалися ви з композитором останнім часом? Чи підтримуєте стосунки?

— Дуже тісні. Хоч найтісніші зв’язки були з Мирославом Скориком. Ми з одного міста — Львова, разом учились якийсь час у Москві. Він написав Перший скрипковий концерт для мене. Я активно виконував його твори, записав частину на диски. Ми жили в одному будинку в Києві.

Загалом я виконував твори Карабиця, Губаренка, Штогаренка, інших українських композиторів.

— Розкажіть історію написання для вас Євгеном Станковичем Концерту №5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді».

— Усе дуже просто. Наближалося моє 75-річчя. Я звернувся до Євгена із пропозицією зіграти його новий твір, щось пов’язане зі Львовом. Він перепитав, чи я хочу коломийки. Кажу йому: «Женю, перестань». Він відповів: «Я тебе не підведу».

Наприкінці там раптом звучить танго. Цей танець свого часу потрапив у Європу, до Відня. А колись Львів був австрійським містом. Пам’ятаю, як мій тато запрошував маму на цей танець на якісь свята, — вони чарівно танцювали. А мій син Тарас був свідком, коли на площі Ринок — там 24 години все жило — пізно вночі студенти грали танго. Ішла дуже інтелігентна пара, гарно вдягнена. Чоловік зняв капелюха і запросив жінку потанцювати, вони попливли тією площею. Євген Станкович відтворив це у Концерті №5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді». До речі, та хода була певний час позивним Українського радіо.

— Як у родині у США понад три десятиліття вдається зберігати українську мову?

— Сини ніколи не говорили зі мною російською. А з мамою-росіянкою ніколи не говорили українською. Хоч дружина володіла мовою. Так ми дітям «переключали канали». Потім додалася англійська.

— На ваш погляд, чи важливо знати всім жителям в Україні українську мову?

— Вважаю, що важливо. Розумію, що домашньою мовою в багатьох в Україні з багатьох причин є російська. Це не означає, що вони не українці. Але коли ти живеш у країні, то маєш володіти її мовою. Коли інакше — це нонсенс.

Пам’ятаю, мене дуже вразив підручник російської мови в Україні, на якому було написано «Родная речь». Кому вона рідна? Однозначно це ідеологічна підміна понять на користь росії.

Мова на заході України більше зберігалася. Це як 2х2=4. Природний процес. Як пташка заспівала, так і дитина починає говорити українською мовою.

— Для України, яка відбиває атаки російського війська і має десятки тисяч жертв від воєнного вторгнення армії путіна, актуальне питання тимчасової паузи для російської культури. Ви живете в іншій країні, на іншому континенті. Чи підтримуєте необхідність тимчасового дистанціювання від культури країни-агресора?

— Вважаю, що заборона — це занадто, трохи диктатура. Вважаю, що можна дозволити звучати видатним російським композиторам за кордоном. Хоч розумію українців, які зазнали великого лиха від російської армії за цих понад 100 днів. Оголені рани українців ще більш болючі, якщо вони стикаються з будь-чим, що нагадує про воєнних злочинців.

Постанов про заборону не було. Ми можемо грати Прокоф’єва, який народився в Донецьку, і Стравінського, який народився на Волині. Утім, думаю, що досить велика частина українців не хочуть мати нічого спільного з росією після всіх диких, варварських дій в Україні.

Валентина САМЧЕНКО
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)