Як «Стежину мудрості» перетворити на традицію

Валерій МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»

«РОМСЬКИЙ БУКВАР». Нині у Волинській області майже чотири тисячі жителів ромської національності. Деякі дослідники називають і більшу цифру. Чи знадобилася ромській общині Волині видана за підтримки облдержадміністрації пізнавальна книжка нині вже покійного Сергія Григориченка «Стежиною мудрості», яку журналісти поквапилися охрестити «ромським букварем»? Що треба зробити, щоб здобуття освіти, знання рідної мови стали для нащадків кочового народу нормою? На ці запитання «УК» і дає відповідь дружина автора унікальної книжки, голова ромської організації «Терне рома» Тетяна Логвинюк.

— Коли ми із Сергієм працювали над книжкою, то й самі дізнавалися нові слова, і наших доньок навчали. Адже писемності в ромській мові немає, а вісім із десяти молодих волинських ромів нині не знають рідної мови. Тому й доньці Саші цей своєрідний букварик став першою читанкою.

«Стежина мудрості» побачила світ 2008 року накладом 1000 примірників. Частину з них ми залишили в друкарні. Тож нині я періодично бачу її на полицях книгарень.

Але непокоїть інше. Свого часу в школі селища Вересневе на околиці обласного центру укомплектували різновіковий ромський клас. У ньому почали навчатися 13 дітей. На жаль, згодом він розпався. Тільки двоє продовжили навчання. Дівчинка — до сьомого класу і вийшла заміж. А хлопчик Едик — тепер успішний учень школи-інтернату. Цьому посприяло те, що його родина, в якій семеро дітей, твердо налаштована на здобуття освіти. Бо вона для них — шанс жити нарівні з іншими.

Саме тому через організацію «Терне рома», яку підтримує Міжнародний фонд «Відродження», намагаємося прищеплювати нашому народові елементарні навички гігієни, етикету, спілкування з іншими. Як з обласною, так і з місцевою владою у нас тут повне порозуміння.

Хотілося б, звісно, щоб вищим був інтерес ромської молоді до освіти. На жаль, активності поки що не помічаємо. Бо немає головного, що має спонукати до її здобуття, — усталеної традиції. У цьому, вважаю, провина як ромських родин, так і влади, яка крізь пальці спостерігає, що роми живуть часто без документів, не віддають своїх дітей до школи.

Ось і виходить: нормальної роботи ромська молодь отримати не може, бо не має освіти, а коли самі стають батьками, не мають внутрішньої потреби вчити дітей. Ось і замкнулося хибне коло: роботи немає, але людина хоче їсти і змушена шукати шляхи до виживання, часто незаконні. Вихід один: в Україні має працювати освітня програма, щоб спонукати мій народ здобувати знання.

Новий мовний закон стане зразком взаємоповаги між рідними мовами громадян країни та державною українською. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

Навчи друга розмовляти українською

Наталя ЗВОРИГІНА,
«Урядовий кур’єр»

ІНІЦІАТИВА. У російськомовному Запоріжжі проект «Навчи друга розмовляти українською», ініціатором якого виступив Всеукраїнський комітет захисту української мови, набув величезної популярності. На презентації акції у місцевому Палаці культури ім. Кірова був справжній аншлаг.

– Багато хто хотів би вдосконалити свою українську, до того ж, в кожного з нас є російськомовні друзі, які хочуть вивчити українську. Чим більше людина знає мов, тим вищий у неї рівень культури. Приємно, що безкоштовні курси української мови цього року фактично стали загальнонаціональними — Запоріжжя стало 17-м містом, де працюватимуть такі курси, – зазначив місцевий координатор соціального проекту Ігор Зубко.

На презентації у групу занять на курсах одразу записалося більше 30 людей – як  молодь, так і люди літнього віку. За словами Ігоря Зубка, набір триває, тому очевидно, буде кілька груп.

Запоріжці допоки спілкуються ще здебільшого російською. Курсантам же 4-6 місяців допомагатимуть подолати свої психологічні мовні бар’єри викладачі Тамара Романчук та Галина Волинець.

Керівник проекту Анастасія Розлуцька, презентуючи курси, заначила, що головною метою проекту «Навчи друга розмовляти українською» є сприяння підвищенню рівня володіння українською мовою, яка нині, на жаль, має обмежену сферу вживання. Більше того, підтверджують фахівці, нині спостерігається поступове звуження її державного статусу. Тому тепер, як ніколи раніше, актуальною є консолідація небайдужих громадських діячів та філологів для того, щоб своїми силами пропагувати української мову, в першу чергу, у російськомовних регіонах. І такі проекти, як «Навчи друга розмовляти українською», – один з дієвих кроків на цьому шляху.

Для слухачів безкоштовних курсів з вивчення української мови у Запоріжжі організують не лише лекції з мовознавства, але й зустрічі з сучасними українськими письменниками та вечори українського кіно. Також у рамках проекту проходитимуть лекції з історії України. Після завершення навчання, а це 4-6 місяців, слухачі складатимуть тест, за результатами якого кращих учнів запросять на екскурсію до Львова.

Заняття проходитимуть раз на тиждень, а програма корегуватиметься згідно з рівнем знань слухачів та їхніми побажаннями.

– Я родом із  Сибіру, в Україні – з 1953 року, – розповів 85-річний Володимир Іванович, який також взявся вивчати українську. – Мої сини й онуки спілкуються російською. А ось вже народилися і правнуки. Впевнений, вони розмовлятимуть українською. Тож вирішив прийти на курси, щоб мати можливість спілкуватись з ними їхньою рідною мовою.

ВЛАСНА ДУМКА

 

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

Майдан Незалежності, лише окреслений 2004 року як серце України, раптом забився у грудях нашої держави так, що його почули й відчули не тільки мільйони її громадян, а й увесь світ. Це серце раптом стрепенулося й озвалося після тривалої зупинки й клінічної смерті, коли одні, зневірившись, все-таки не могли забути дивовижного осяяння над ним десять років тому, а інші навіть згадку про нього піднімали на кпини. Його реанімували й запустили наші молоді співвітчизники, що стали повпредами світлого майбутнього України. Приєднавшись до них, над цим серцем чатують ось уже понад три місяці, щоб воно зміцніло й зажило повнокровно, всі покоління нашої держави.

Майдан Незалежності упродовж трьох місяців окреслився як територія майбутнього України в нашому сьогоденні. З праведними ділами, чистими помислами й мужністю та відвагою його постійних мешканців, узгодженими між собою так природно й злагоджено, як усе в людському організмі. З чітким ритмом життєдіяльності, де все було враховано до найменших дрібниць, і в духовній сфері, і в матеріальній, навіть за усіх екстремальних небезпек. З молитвами, якими тут починався й завершувався кожен новий день. Для мене це справді модель держави, яку нам пощастило тепер будувати заново завдяки цим людям з усіх куточків країни. До них постійно тягнулися, їх підтримували, допомагаючи, хто чим міг, сотні тисяч киян. Без будь-чиєї принуки — за власним покликом. Це неймовірний феномен громадянської єдності! Як неймовірний феномен і те, скільки бруду, брехні, підлості, злоби, ненависті, жорстокості жбурляли й продовжують лити ці помиї на Майдан інші люди, які там не були жодного разу, а якщо й зайшли туди, то з патологічною упередженістю, нічого не зрозумівши.

Шлях до України європейської, по-справжньому демократичної, звільненої від жахливої маразматичної корупції, упродовж трьох місяців за найлютіших морозів виборювали на Євромайдані в столиці і на майданах в усіх її областях українці різних національностей, з різними рідними мовами. І відтепер з’явився ще один нюанс у рядку Тараса Шевченка: «Ну що б, здавалося, слова...». Багато моїх співвітчизників заново збагнули, наскільки важливо, чиї вуста їх вимовляють; чий подих оселяє душу в них, високу й чисту, коли умити хочеться й свою; від помислів яких єство наше світліє; від вчинків і діянь чиїх ми згадуємо гідність, щоб не змогти без неї жити вже ніколи…

Ну що б, здавалося,  слова? Та вже святинею замайорів над ними державний прапор і заново озвався Гімн — проникливо, пронизливо й пророче, коли постав молитвою Вітчизні у наших душах щирих в унісон: «Ще нам, браття українці, усміхнеться доля!».

А щоб з небес побачити цей усміх, вже двісті літ іде до нас Шевченко в сім’ю велику, вольну і нову, і кажемо про нього: наш Тарас!

А щоб усі побачили цей усміх, у небеса так рано здійнялися душі найкращих з нас… Слова Вітчизні: слава Україні! Героям слава! — це про них, про них: і полеглих від куль снайперів та нацьковування державними злочинцями одних українців супроти інших, і поранених, покалічених від тортур нелюдів, але незламних попри усі знущання, болі й страждання. Істинно гідних звання Героя України, яке раніше присвоювалося за відвагу й мужність далеко не завжди.

Ну що б, здавалося, слова? Після того взаєморозуміння, взаємоповаги й шляхетності спілкування між людьми на Майдані Незалежності в мене уперше з’явилася реальна надія, що всіх українців і за громадянством почне нарешті природно згуртовувати єдина державна українська мова. І не проголошуватиметься так декларативно, лицемірно, а справді звучатиме скрізь, де їй належить життєстверджуватися в усіх сферах — від найвищих керівників держави — до тих співвітчизників інших національностей, котрі нарешті перестануть вважати для себе страшною карою небесною обов’язок володіти нею.

У мене уперше з’явилася надія, що новий мовний закон реально сприятиме розвитку й розквіту в Україні мов моїх усіх національностей, від російської, найчисленнішої за її представниками, — до ромської. 

Пишаймося красою рідних мов! Єднаймося тією, чиє ім’я від нашої держави похідне! І не втрачаймо у собі людини. І бережімо всіх людей Вітчизни. Втрачати їх так боляче й нестерпно… Нехай завжди із нами буде Бог!