Пригадую, розважаючи колишню однокласницю, що проїздом затрималася в столиці, запросила її на недільну екскурсію пам’ятними місцями старого Києва. Екскурсовод — не історик за фахом, та вочевидь успішна людина в комерції — із захопленням та певним пієтетом розповідав переважно батькам з дітьми про заповітні куточки нашого міста, зокрема й ті, про які, за його словами, не згадується в краєзнавчій літературі. Тож він, щоб зацікавити киян і гостей міста, чимало попрацював в архівах, перегорнув пожовклі сторінки старих газет і віднайшов там «вражаючі факти». Радо перейшовши з української на «общепойнятну», він поділився своїми надбаннями з екскурсантами.

«Відкриттям» стала оповідь про один зі столичних парків, розташований у північно-західній частині міста під загадковою назвою (цитуємо мовою оригіналу) «Киньгрусть». І тут, як мовиться, Остапа понесло. На наших очах інтелігентний на вигляд поціновувач київської старовини враз перетворився на звичайнісінького малоосвіченого люмпена з Шулявки, Пріорки чи Подолу (йдеться про назви місцевостей столиці позаминулого століття), який узвичаєно сприймав на віру будь-яку інформацію з газет, що виходили в Києві за царату.

Зокрема й таку: російська цариця Катерина (з-поміж «заслуг» якої перед Київською Руссю згадаймо хоча б знищення Запорозької Січі та понівечення призначеною нею комісією під головуванням Мусіна-Пушкіна історичних літописів стародавньої України-Руси) якось приїхала в свою вотчину, до провінційного на той час Києва. Так-от, нібито гуляючи на одній із його околиць, вона зустріла свого засмученого фаворита й із притаманним шляхетним жінкам кокетством порадила красеню-генералові: «Гришо, не сумуй!» Відтоді, за словами довірливого екскурсовода-любителя, вдячні кияни і назвали цю мальовничу місцину російським словотвором — «Киньгрусть».

Ось така мелодраматична сльозлива історія про царський адюльтер під ореолом хижого двоголового орла, який знічев’я залетів на наші терени. Вочевидь вона висмоктана з пальця не відомо ким понад сто років тому, а, бачте, живе й донині. Більше того, саме її і досі вбивають у наші наївні голови палкі прихильники не української, а виключно російської київської старовини. І хіба лише вони?

То чи варто дивуватися, що нині в незалежній Україні успішно функціонує не бутафорський, а реальний освітній заклад, який названо ім’ям прісної пам’яті російського колонізатора українського півдня Потьомкіна. Опікується ним чи принаймні донедавна опікувалася, за інформацією активістів, сумнозвісна місцева філія «руськаго міра», коштом якої нещодавно тамтешнім другокласникам безоплатно роздали «цікавий і пізнавальний» підручник з промовистою назвою — «Я живу в Росії».

Себто ці восьмирічні дівчатка і хлопчики, що за метрикою народилися в славному українському місті мореплавців і корабелів, на думку «руськаміровців», живуть у зовсім іншій країні. Адже про це чорним по білому написано в тій гидливій книжечці з яскравими картинками, яку школярикам роздали в їхній рідній українській школі. То кому вірити?!

Після оприлюднення небайдужою громадськістю Херсона цієї приголомшливої інформації місцевий очільник освітянської галузі привселюдно пообіцяв вилучити і утилізувати той посібник. А директор школи зібрав прес-конференцію, на якій узагалі спростував сам факт розповсюдження книжки, зазначивши, що школа користується лише підручниками і посібниками, рекомендованими вітчизняним Міністерством освіти і науки. Однак, як повідомляють електронні ЗМІ, «ці книжки й досі залишаються на руках в українських школярів і жодних спроб їхнього вилучення представники школи не робили».

Принагідно поцікавимося у галузевого міністерства, яке саме оприлюднило на офіційному сайті для обговорення проект концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді: чи знайомі вони з повчальною херсонською історією імені російського сатрапа-ловеласа?

Адже п’ята колона сусідньої країни у смертельному двобої з українською державністю не гребує ніякими засобами: кидає квіти під ноги «зелених чоловічків» у незаконно анексованому Росією українському Криму, підло стріляє у спину нашим бійцям під Дебальцевим чи коригує вогонь бузувірів-сепаратистів, що стріляють по житлових районах Маріуполя.

Ця огидна облуда лізе в наші очі і вуха з деяких телеекранів та радіо, шпальт окремих друкованих ЗМІ, котрі навіть за часів економічної скрути виходять багатотисячними накладами, їх переважно роздають безкоштовно, приховуючи справжнє обличчя і зловісну сутність, проникає в Інтернет. Саме так зомбують довірливих і наївних, а затим з них виростають байдужі й ворожі до власних національних цінностей, а також ласі до чужих побрехеньок і нісенітниць.

Ми, дорослі, часто закликаємо до пильності дітей. Як бачимо, сьогодні ця пильність потрібна всім нам, а найперше — інституціям, поставленим на сторожі національної безпеки.