Син воїна-інтернаціоналіста Юрія Коваленка — 23-річний Сергій, хоча в армії не служив, після оголошення часткової мобілізації одним з перших прибув до військкомату і записався добровольцем. Наступного дня саме так вчинив і його батько.
— Вчинок мого сина, який є студентом Національного університету Державної податкової служби України, мене приємно здивував,— розповідає Юрій Коваленко.— Раніше у нього не було бажання служити в українській армії. Він дотримувався думки, що, мовляв, у такій армії втрачати рік, щоб будувати генеральські хатинки, немає чого. Але у відвертій розмові з батьком зізнався, що служити у такій армії, в якій служив батько, вважав би за честь.
— І навіть пішов би на війну в Афган? — поцікавився я. Відповідь Сергія була позитивною.
Колись, у часи Радянського Союзу, на того, хто не служив, дивилися скоса, особливо дівчата. Що то за молода людина, яка не служила в армії? До них було ставлення зверхнє: або якийсь неповноцінний, а, можливо, має якісь фізичні вади. Тому для більшості молодих людей було престижно відслужити в армії.
«Останнім часом на тих, хто потрапляє в армію, дивилися як на невдах, що марнують навіть один рік свого життя, і не можуть більше знайти себе в цьому житті», — каже Коваленко-старший.
Одного дня син йому повідомив, що вже записався добровольцем в армію. Добре, що батько навчив, як потрібно правильно стріляти. Коли вони ходили до тиру, то батько ділився із сином своїм армійським досвідом. Тому вирішив, що якщо така справа, то служити підуть удвох.
У військкоматі з розумінням поставилися до бажання Юрія Коваленка у разі потреби захищати Батьківщину, адже досвід він має. В Афганістані — хоча Юрій мав можливість залишитися у тилу, — він навмисно попросився на бойові операції. Адже вважав, що ховатися за спинами товаришів — себе не поважати. Тоді командири влаштували йому «іспит». Запропонували стріляти з гранатомета, оскільки їм конче потрібні були гранатометники. Знайшли 200-літрову діжку, в яку потрібно було влучити на відстані 400 метрів. Пообіцяли: якщо влучить — візьмуть, якщо ні — щоб не ображався. Перший постріл був невдалий — граната пролетіла у кількох сантиметрах від діжки, а з другого пострілу влучив.
На бойових операціях з Юрієм постійно були автомат Калашникова та гранатомет. У 1987 році він з однополчанами постійно виїжджав у район бойових дій поблизу міста Аліхель неподалік Пакистану. Вражала чорна від бомбардування дорога і сама місцевість. Здавалося, не було місця, куди не потрапив би снаряд. Обабіч стояли підбиті БТР, танки, вантажівки. Було боязко. «Не вірте, якщо скажуть, «я на війні нічого не боявся, навіть смерті». Так може сказати або дурень, або людина не сповна розуму», — каже Юрій.
Він неодноразово брав участь у бойових операціях, нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Переслужив чотири місяці. Зі 100 «дембелів» залишили дванадцятьох, серед них і Юрія Коваленка. У хлопців було відповідальне завдання — прикривати вивід наших військ з Афганістану.
Його синові Сергію є з кого брати приклад і ким пишатися… В їхній родині такі поняття, як любов до Вітчизни, почуття патріотизму— не лише слова. Їх Сергію прищеплювали змалечку. І якщо у нас є такі родини, як Коваленки, які щиро душею вболівають за подальшу долю країни, то є і майбутнє в України. У разі потреби буде кому її захищати.
Ми в Google+