Газета Кабінету Міністрів України21 листопада 2026
21 листопада 2026

Коли хліб здався найсмачнішим у житті

Головний сержант взводу десантного забезпечення 46 окремої аеромобільної Подільської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ Денис Корінець пробув у «вагнерівській» неволі три драматичні місяці 
Коли хліб здався найсмачнішим у житті

Денис добровільно потрапив до війська аж восени 2022 року. Чому «аж»? Бо, виявляється, неодноразово робив спроби взяти до рук зброю і стати на захист України й раніше.

«Я родом з міста Вільногірськ Кам’янського району Дніпропетровської області. Відразу після початку повномасштабного вторгнення росіян звернувся до ТЦК. Проте мене не хотіли брати, оскільки в мене був так званий білий квиток. Чотири рази їздив туди, а коли приїхав уп’яте, нарешті домігся свого. 
Добре пам’ятаю, що тоді була дуже велика злива, цілу добу, мабуть, лило. Та це той випадок, коли немає лихого, щоб на добре не вийшло. Приїхав брудний, мокрий, у мотоциклетному костюмі та шоломі. На мене подивилися і сказали: мовляв, оскільки я такий впертий і затятий, то відправлять мене в десантники. Саме так і опинився в армії. 
Спочатку побував на полігоні під Житомиром, а вже потім повезли на підготовку у Британію. Насамперед там мене вразили побудовані справжні міста, в яких можна було ретельно відпрацьовувати бої в урбаністичних умовах. Загалом підготовка була дуже хороша, нам запропонували нормальні умови та добре харчування. Потім ми повернулися в Україну, і мене вже вчили на кулеметника. Після закінчення навчання відправили до 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ ЗСУ, яка тоді воювала на Донеччині. Саме там я на власні очі побачив, скільки біди та горя вже наробили росіяни. Зізнаюся, це мене дуже вразило», — пригадує Денис.

Захищалися, аж поки були набої

Розпочалися складні бойові будні. А одного дня наприкінці 2022 року, за словами захисника України, надійшов наказ зайняти позиції в певному місці. 

«Ми висунулися на десяти бронеавтомобілях «Козак», але, так розумію, заїхали не зовсім туди, куди потрібно було, бо й місцевість тут зовсім інша. Одне слово, проминули посадку, де вже були вороги. А ті мерщій повідомили про нас по рації, а тому попереду нас зустріли потужним вогнем. Почали вистрибувати з «козаків», бронеавтомобілі поїхали, а ми з хлопцями (нас усього було п’ятеро) прийняли бій. Він тривав із годину. Ми зі штурмових гвинтівок М4А1 вели вогонь і кидали гранати. Вороги нам періодично кричали, що нас оточено і маємо здатися, проте ми продовжували відбиватися. Захищалися, поки були набої. У бою вже двоє хлопців загинули… Я взяв набої в них, але й ті закінчилися. Гранати теж. Ми залишилося втрьох, та вже не могли тримати кругову оборону. Стояли в лінію, коли я відчув на своїй потилиці дуло автомата, і мені категорично наказали здаватися», — розповідає десантник.

Один з варіантів — обнулити наших десантників

У полон разом з Денисом потрапило ще двоє наших бійців. Його було поранено легко, ще один боєць зазнав поранення середньої важкості, а один з побратимів, на жаль, — важкого. Невдовзі з’ясувалося, що в полон їх взяли загарбники із сумнозвісної зграї «вагнер», які наступали в тому районі.

«Вони спершу не знали, чи брати нас в полон, чи застрелити, «обнулити», як вони казали. Тобто спершу «вагнерівці» намагалися зв’язатися зі старшими командирами, щоб ті сказали, що з нами робити. Але, так розумію, наші хлопці придушили зв’язок, тому рації не працювали. Тоді загарбники послали в тил одного зі своїх, щоб той все-таки отримав чітку відповідь. Той зник і десь бігав чи ходив приблизно пів години, а ми чекали своєї подальшої долі. 
Двоє наших хлопців лежали долілиць, а мене поклали горілиць, то я міг дещо бачити. І тому помітив, що той окупант, якого послали в тил, вже повертається. Не можу навіть словами описати, що відчував, коли дивився, як він поступово наближається. З чим він іде? Чи нас розстріляють? Чи ми поки ще будемо жити?..
Гора з пліч! Бо він приніс усний наказ, що нас необхідно взяти в полон. Нам наказали підвестися. Один з моїх побратимів був поранений у ногу та плече, то його спершу вороги хотіли застрелити, але ми сказали, що дотягнемо його самі. І допомогли йому пересуватися», — розповідає головний сержант.

За його словами, «вагнерівці» були екіпіровані по-різному.

«Вони ділилися на «ашників» та «кашників». Останні зі згаданих — це ув’язнені, яких забирали з колоній і кидали в бій. Вони мали вигляд справжніх бомжів: у когось не було бронежилета чи шолома, хтось ішов у бій в капцях, хоча це все відбувалося взимку. Так-от, ці «кашники» насамперед швиденько познімали з нас теплі речі, які їм були потрібні, залишивши нас у самій термобілизні. А ось «ашники» (а це найманці) були екіпіровані достатньо добре», — пригадує Денис.

Невдовзі полонених, яких вивели в тил, посадили в пікап і повезли далі. Руки їм міцно зв’язали, на голови надягли мішки, щоб хлопці не бачили, куди їх везуть. Ця подорож тривала майже три години без жодних зупинок.

«Досі не знаю, куди нас тоді привезли. Думаю, що це була така-сяка база, куди з’їжджалися «вагнерівці» з усієї країни-агресора, і їх там розподіляли по всьому фронту. І туди ж таки звозили українських полонених. Нас завели до якоїсь кімнати, де не було ніяких меблів, лише на підлозі лежав піддон і матрац. Саме там ми утрьох провели подальші тижні. 
Майже щодня нас водили на допит. «вагнерівців» цікавило місцеперебування позицій нашої артилерії, особливо реактивної, HIMARS, а також складів паливно-мастильних матеріалів. Насправді ми нічого про це не знали, а якби і знали, то не сказали б. Певна річ, нас били, лякали, зокрема стріляли біля вуха з пістолета або виводили на вулицю, наче на розстріл. Ще надягали свою металеву каску на голову і били кийками. Уже після кількох ударів я непритомнів. А ще нас перевіряли: ставили запитання, відповіді на які знали, а коли ми відповідали інше, то знову били. Допитували дуже жорстоко. Пораненого нашого товариша били менше, але й жодної медичної допомоги не надавали. Нас намагалися агітувати, проте навіть не для того, аби ми за них воювали, а просто щоб сказали, що хочемо жити в росії. Усе це жахіття тривало днів із 20», — розповідає Денис.

Терпляче чекали позитивних змін

Далі хлопців, до яких додалося ще двоє полонених, повезли в інше місце.

«Приїхала якась машина, нам знову надягли мішки на голови і повезли. Знову поїхали невідомо куди. За чутками, це була, здається, якась швейна фабрика. І в ній було три-чотири поверхи під землею. Там розташували камери, в яких сиділо по 60 чи 70 полонених. Також одиночка, по-моєму, була. Тих, у кого збереглося на ногах взуття, періодично водили нагору розвантажувати продукти.
На новому місці нас теж постійно допитували, але вже не били. Спали ми на підлозі, добре, якщо був шматок картону під боком. Часто лягали впритул один до одного, щоб хоч трохи зігрітися, бо холодно було. Годували нас сухпайками, але «вагнерівці» забирали з них шоколадки, джем, цукор та інше. Нам залишалася або консервована гречка, або квасоля. Такі банки по 230 грамів. Одна банка на день на людину. А ось хліба жодного разу не давали, інколи могли тикнути галети.
У кожній камері окупанти призначали старшого, який міг покликати охоронця. Якщо кликав хтось інший, то його били. Старший приймав консерви і роздавав їх. Жодного зв’язку із зовнішнім світом в нас не було. Але одного разу мене викликав до себе майор, теж «вагнерівець», який несподівано запитав телефон моєї дружини. Я назвав, сказав, як її звати. Тоді майор повідомив, що вона мене розшукує, а тому потрібно записати відео для неї. Умови такі: повинен розповідати, що живий, здоровий, всім задоволений. 
Записали. «вагнерівці» потім розмістили це відео на своєму каналі і там його якось побачила моя дружина. Вона ж взагалі не знала, що зі мною і де я. Попередньо їй сказали, що зник безвісти, й усе. Але вона тоді підняла на ноги всіх, кого могла, і в Україні, й навіть у росії. Отож нарешті таки дізналася, що я живий, — тихо каже Денис, якого ще досі ці спогади дуже хвилюють. Про те, що щось почало відбуватися, ми здогадалися, коли нас несподівано почали годувати офіцерськими сухими пайками. При цьому нічого не забирали, там навіть шоколадні батончики були! Типу, відгодовували. Тоді зрозуміли, що тепер можна сподіватися на обмін. Цікаво, що потім одному з наших полонених наснився сон, начебто буде щось давноочікуване і гарне та ще й з конкретною датою. І уявіть, отой сон лише на один день помилився!
Отож одного дня до камери підійшов той самий майор і крикнув, щоб ми піднімалися. І хоч люди всі спали, але ж насправді чекали позитивних змін, тому так усі дружно підхопилися, що майор аж відскочив. Нас спершу відвели в окреме приміщення. Це були здебільшого ті бійці, кого активно розшукували родичі. Почали викликати по одному і забирати. Усіх забрали, тільки я залишився. Нічого не розумію... 
Потім з’ясувалося, що «вагнерівець» з якогось дива не міг прочитати моє прізвище. До нього підійшов майор, киває на мене: «А етот што, на абмєн нє ідьот?». Перевірили список, удвох прочитали моє прізвище, і тоді мене теж повели. Я тоді, звісно, дуже перехвилювався.
Усього на обмін тоді забрали 35 людей, хоч там сиділо майже 300 полонених. При цьому окупанти, коли бачили, що в когось із нас не було взуття, штанів чи курточки, то просто забирали в інших хлопців і давали нам. Ми спершу не хотіли брати, однак вибору не було. Ось так «вагнерівці» нас одягнули за рахунок інших. Потім повантажили у велику машину і повезли. 
Здається, це був КамАЗ нового зразка. У його кузові були не тільки полонені, а й тіла загиблих бійців. Вантажівка їхала, а назустріч їй рухалася автівка з полоненими та ліквідованими «вагнерівцями». Коли машини зупинилися, водії відразу перебігли з кабіни в кабіну і поїхали далі. Пам’ятаю, наш водій так стартонув, що ми ледь з кузова не повипадали! Нетерпляче дивилися в дірки у брезенті, та лише коли побачили українські написи, зрозуміли, що ми нарешті вдома.
Тут нас вже чекали швидкі, які мерщій забрали поранених та хворих. Нас, звісно, погодували, дали в дорогу хліба з ковбасою. Хліб здався найсмачнішим у світі, про ковбасу взагалі не кажу. Далі нас доправили до шпиталю і тільки за тиждень дозволили подзвонити дружині, бо обміни ще тривали. Моя дружина, певна річ, одразу приїхала. Потім я ще лікувався, відбув удома 30 днів відпустки і повернувся на службу, хоч мав право не служити. Але після всього того, що пережив, не міг залишатися вдома. Хотів далі протистояти ворогу», — переконливо каже Денис Корінець, який досі служить і бореться з окупантами.

За словами Дениса, після всього пережитого він прагне далі воювати проти загарбників.
Фото надав авто
р

Владислав ІВЧЕНКО,
АрміяІnform,онлайн-видання Міноборони