Щосуботи у міському парку Глоби члени Дніпропетровської обласної організації УТОС мають змогу зустрітися, поспілкуватися і займатися скандинавською ходьбою. Чергова субота, і люди з порушеннями зору з радістю поспішають у центр міста, беруть палиці й виразною ходою вимірюють доріжки навколо озера серед зимових дерев. Тренування на свіжому повітрі йде на користь здоров’ю, рум’янить обличчя, на яких з’являються радісні усмішки.

Такі тренування дуже важливі для цих людей, бо підвищують їхній рівень самостійного орієнтування у просторі, вдосконалення координації рухів на будь-якій дистанції та тренують численні варіанти самодопомоги, взаємодопомоги, консолідації спільних зусиль. Люди з інвалідністю по зору пересуваються на території, де немає тактильної плитки під ногами чи допоміжних засобів для тримання руками. Ходять самостійно або у співсупроводі.

До речі, такі тренування корисні не тільки людям з інвалідністю по зору, а й численним категоріям осіб, які з певних причин потребують підвищення рівня самоорієнтації у просторі, вдосконалення координації рухів. Голова правління ДОО УТОС Василь Горбенко прокоментував усе це дуже просто: нам бракує динаміки. Людина, яка нічого не бачить, усвідомлює труднощі пересування у просторі, де мало або зовсім немає точок опори. Вона уникає всього, що не може подолати самостійно. Врешті-решт веде малорухомий спосіб життя, стає малоконтактною, внаслідок цього атрофується як особистість. Це не може не турбувати УТОС. Ось і вирішили залучити людей з порушеннями зору до тренувань зі скандинавської ходьби для розв’язання нагальних проблем адаптації та самовдосконалення.

На цю пропозицію з радістю відгукнулися в Українській школі оздоровчої скандинавської ходьби, що діє у Дніпрі під керівництвом Ігоря Єфименка, а інструктор Олена Ляшенко взялася вести заняття. Усе безоплатно. І тепер щосуботи вона дає уроки входження у простір людям з інвалідністю по зору. Тих, хто депресує й товстішає, втрачає координаційні функції через травми, різні захворювання і має проблемну спадковість, тут навчають долати перешкоди, ставати впевненішими у своїх силах, розвивати власні можливості й тренувати м’язи.

Вихід у велике місто — складне випробування на самодостатність для людей з порушеннями зору, однак їм тактовно тактильно допомагають дістатися до місця тренувань пішки чи доїхати громадським транспортом до офісу обласної організації УТОС. Навіщо? А тут люди танцюють! І танцюють усі! Просто заради самовдосконалення, яскравих емоцій та спілкування.

Інструктор-тренер Сергій Молчанов знає, навіщо ці танці. Знають і ті, хто супроводжує дітей до танцкласу в офісі ДОО УТОС.

Супроводжують незрячих і на заняття зі смартфонами, які стали просто революцією для налагодження контактів з усім світом. У Дніпрі одразу розпочалися заняття на курсах з навчання тонкощів користування балакучим смартфоном. Це стало можливим завдяки компанії Lifesell, яка надала телефони в розпорядження ДОО УТОС для проведення занять і стала спонсором семінару для майбутніх викладачів. І з першого ж заняття зробили висновки: люди, які не бачать, одержують справді золотий ключик, що прочиняє нові двері до ширшого кола спілкування, спрощує процеси входження в діалог з різними співрозмовниками, зрячими й незрячими, дає змогу чути тексти.

Перші успіхи під час ознайомчого заняття зробили Стефанія Захорольська, Валентина Черкасська, Марина Васильківська, Зоя Павленко та Віктор Волосюк. Усі щиро зізналися, що нова програма — без перебільшення місток у світ. Під керівництвом члена ДОО УТОС Сергія Зеленкова (викладач курсу з незрячими) заняття проходять невимушено і надають задоволення. Наставники не боятися нового і демонструють, як найпростіше засвоїти певні операції, необхідні для користування помічником.

Ось Віктор Крисанов одержує консультації щодо користування смартфоном у Сергія Зеленкова. Марічка Токар із мінімальним зором за два місяці від незграбного користування скандинавським знаряддям дійшла до лідерства на дистанціях у парку Глоби. Ще й танці. До кожної суботи дівчинка готується як до свята. Марічка навчається у школі інклюзивно й серед ровесників почувається на рівних.

Ми лише на початку шляху до толерантного суспільства. Тільки привчаємося сприймати входження осіб з інвалідністю у сучасний простір як належне. І це дуже непроста програма взаємодії й взаєморозуміння, але треба йти цим шляхом. У будь-яку погоду сміливо і з добром у серці.

Наталія АБРОСИМОВА
для «Урядового кур’єра»