Міністерство енергетики та вугільної промисловості за підсумками опалювального сезону скаржилося на складність спілкування з великими енергокомпаніями. У відомстві навіть натякнули, що необхідно стримувати посилення таких гравців. Про конкуренцію на ринку електроенергії кореспондент попросив розповісти члена Стратегічної ради Київського інституту енергетичних досліджень, директора консалтингової компанії «ТрансЕнергоКонсалтинг» Світлану ГОЛІКОВУ.
— Світлано Веніамінівно, яку максимально можливу частку на енергоринку в різних країнах може займати компанія?
— Треба розуміти, що існує два основних підходи в антимонопольному регулюванні: американський, що виник наприкінці дев’ятнадцятого століття, і європейський, що сформувався здебільшого в другій половині двадцятого.
Американський побудований на принципі заборони монополізації і будь-якої діяльності, що призводить до такої монополії. Концентрацію понад 6% ринку вже вважають монопольною. У Європі регулювання м’якше і зосереджене на забороні антиконкурентних угод. Як і в США, картельні угоди неприпустимі. Але частки концентрації вищі: від 25 до 50%.
У більшості штатів США не існує ринків електроенергії в європейському розумінні, але може бути до сотні муніципальних, громадських, кооперативних енергокомпаній і жорстке регулювання. Якщо компанія публічна (public company), вона взагалі може бути неприбутковою і належати громадянам якогось муніципалітету, а тарифи затверджує наглядова рада.
Межа концентрації ринку або угод залежить від того, якою мірою такий ринок залежить від зовнішніх поставок енергоносіїв. Класичне обмеження — 30—40% зовнішньої залежності з одного або договірної групи постачальників.
— Поговорімо про Україну. На підставі чого встановили межі концентрації у виробництві електроенергії 25%, а потім їх збільшили до 33%?
— Для встановлення меж концентрації слід аналізувати загрозу непостачання, завищення цін, неможливості отримувати послугу тощо. Зміни зовнішнього ринку також впливають. Відповідно може змінюватися і обмеження в концентрації.
Згідно з Умовами та Правилами здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії, затвердженими постановою тодішньої НКРЕ зі змінами від 1999—2000 рр., ліцензіат разом із спорідненими підприємствами не міг експлуатувати понад 25% загальної ліцензійної енергопотужності. Для АЕС такий поріг встановили на рівні 30%. Перевищення цих обмежень дозволяли лише за рішенням НКРЕ при узгодженні з профільним міністерством і АМКУ. Інакше НКРЕ могла вимагати, щоб ліцензіат за два роки скоротив надлишок своєї потужності.
Але з часом стало зрозуміло, що компанія, маючи потужність, не завжди адекватно впливає на ринок. Наприклад, потужність енергосистеми становить 55 ГВт, але реально не вся вона доступна — деякі блоки перебувають у консервації або в резерві.
«Енергоатом» володів 25% потужності (13,8 гВт), а виробляє приблизно половину електроенергії в країні, а в останні місяці — близько 60%. Тому в 2010 році НКРЕ внесла корективи в правила і змінила підхід до регулювання ринку. Ключовим показником обрали не потужність, а частку в обсягах виробництва. Тепер компанії не можуть виробляти понад 33% електроенергії, а «Енергоатом» — 50%.
— Чи мають бути монопольні обмеження на ринку електроенергії? Чому наприклад у Франції один виробник контролює понад 90% ринку?
— Не забуваймо, що у Франції був Жоліо-Кюрі, Комісаріат з ядерної енергетики, створений у 1944 році, а основою національних ударних сил була ядерна зброя, випробування якої Франція припинила тільки в середині 1990 років. Атомна енергетика була стратегічним пріоритетом програми внутрішньої і зовнішньої безпеки країни, відповідно держава взяла під контроль енергетичний комплекс. Але при цьому у Франції існує одне з найбільш розвинених в Європі цінове регулювання і нагляд за цінами. Тож енергетика як частина політики безпеки держави потрапляє під регуляторні процеси.
— Чи були приклади в українській енергетиці, коли компанії, що займають істотну частку ринку, зловживали своїм становищем?
— Антимонопольний комітет України спочатку вважав, що створений на основі договору енергоринок є не що інше, як картельне утворення, хоча і дозволене законом. Тому висував резонні вимоги, що навіть у межах картельної угоди не може бути різного підходу до діяльності суб’єктів, що виконують однакові функції.
Наприклад, АМКУ виступав за однакові умови оплати для постачальників за регульованим і нерегульованим тарифом, тоді як перші платять в поточному режимі, а за нерегульованим зобов’язані вносити передоплату. Така умова була явно не на користь так званим незалежним постачальникам, і їхня частка на ринку була і залишається несуттєвою.
Та є винятки. Торік ДП «Укрінтеренерго» стало єдиним імпортером електроенергії в Україні і як постачальник за нерегульованим тарифом має борги перед енергоринком за електроенергію. Теоретично такого не має бути, і для регуляторів — НКРЕКП і АМКУ — є тема для розгляду.
— Чи залежить ефективність державного контролю монополістів від частки ринку, яку вони займають: 20%, 50% або 75%?
— Державне регулювання має поширюватися передовсім на суб’єкти природних монополій, які здійснюють транспортування (передачу, розподіл) енергії. Це 100% монопольний ринок з точки зору предмета господарювання, а не власності. Частку концентрації капіталу визначає АМКУ, а регуляторний орган ліцензує діяльність і приймає методики ціноутворення. І від форми власності та частки держави це не залежить. Це, швидше за все, питання енергетичної безпеки. Якщо держава може гарантувати умови безпечного конкурентного постачання енергоресурсів ззовні, то вона може підвищити обмежувальний поріг і до 50%, як у Європі, або 75%, як в Японії.
— Яка модель ринку найбільш ефективна для споживачів України: максимальна конкуренція — функціонування окремих АЕС, ТЕС, ГЕС — чи функціонування потужних енергокомпаній?
— Споживач залежить не стільки від кількості різних виробників електроенергії, скільки від якісного доступу до мережі та можливості обрати кращий сервіс у постачальника послуг. Для промислового споживача важливо знайти оптимальний спосіб самодиспетчеризації, тобто графіка енергопостачання в різний час доби і період (місяць, квартал, рік) і поєднати свої запити з можливостями виробництва.
— Яка енергокомпанія в Україні мала б найбільший інтерес для входження в її капітал енергохолдингів ЄС?
— Зверніть увагу, що за останні роки інвестували в невеликі за потужністю компанії — так звану зелену енергетику. У першу чергу тому, що правила ринку і закон про електроенергетику гарантували таким виробникам 100% купівлю їхнього товару і розрахунку за нього. Закордонні інвестори оцінюватимуть ефективність роботи і публічність, відкритість компанії, готової запропонувати свої активи на продаж, а також базу її споживачів або постачальників палива. Іноді інвестору, який мав великі промислові активи, цікаво придбати енергопостачальні компанії.
— У яких компаніях найбільша ймовірність вижити на енергоринку?
— Енергетика цікава тим, що в ній знаходять собі місце і гіганти, і середні компанії. Місце для останніх — розподілена і «зелена» енергетика, ко- і три-генерація з новими технологіями, збутовий сервіс.
— Чи посилиться конкуренція на енергоринку в разі проведення реформи?
— Реформа ринку має і цю мету. Передусім в збутовій діяльності. Той, хто зможе якісно працювати зі споживачем, отримає найбільший бонус. Але це відбудеться за умови відсутності дефіциту палива та енергії.
— У разі об’єднання енергосистем України та Європи чи зможе українська генерація конкурувати з європейською? Якими мають бути енергокомпанії в Україні, щоб їх не поглинули іноземні конкуренти, коли буде відкрито енергоринок?
— Імпорт електроенергії з Європи в Україну — питання технічно й економічно не вирішуване найближчими роками. Навпаки — з України до Європи, можливо, і перспективно. Але для цього, крім стабілізації поставок палива, визначення дефіциту регульованих потужностей, інституційних і законодавчих змін, необхідні інвестиції в застарілу інфраструктуру.
Ганна РОМАШКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Світлана ГОЛІКОВА. Народилася в Калінінграді. Закінчила Одеський державний університет ім. Мечнікова за спеціальністю правознавство. З 1996 року працює експертом у галузі енергетики і транспорту, з 2003 року є позаштатним консультантом Комітету ПЕК ВРУ. З 1997 року директор консалтингової компанії «ТрансЕнергоКонсалтинг». З 2014 року член Стратегічної ради ГО «Київський інститут енергетичних досліджень». Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1998 р.).
Ми в Google+