Люди тут привітні й до розмов охочі. Бо так само, як нам цікаво розпитати про життя-буття й роздивитися побут села, що має давню історію, але не налічує і двох десятків жителів, їм хочеться потеревенити з приїжджими. Тим паче, що гостей у Сваловичах не дуже багато.

Тут ворони розвертаються

Так жартують місцеві про своє село. Воно на Любешівщині, за кілька кілометрів від Білорусі. Виходиш з автомобіля і ніби опиняєшся в іншому світі. Або принаймні в музеї просто неба. Старезні дерев’яні будинки здебільшого вкриті  очеретом. Хоч, як стверджують співрозмовники з місцевих, це післявоєнні будівлі. Бо в часи Другої світової поселення знищили німці. А після війни ті, хто вирішив сюди повернутися, все облаштовували наново. Звели-заселили дворів із сімдесят. Їм навіть тоді дозвіл дали на три роки безкоштовно різати ліс на свої потреби.

Нині в селі 16 жителів. Чимало з них мають дітей-онуків-правнуків. Ті навідують стареньких, які навідріз відмовляються до них переїжджати. Хоч є й одинокі, у яких в обійсті лише котик-песик. Їм допомагає соцпрацівниця, що теж живе в селі. Вона і води, і дров принесе, і на городі в  недужих погосподарює, і побілить-попере. Одне слово, робить те, що попросять. У геріатричний пансіонат у сусідньому селі літні люди, які ледь дають собі раду, перебиратися не хочуть: «Бо тут і стіни допомагають».

На більшості старих хат замки, тож навіть стежки до ґанку заросли. Деякі з них, подейкують, викупили поціновувачі агротуризму. Тож на такій будівлі можна уздріти й  супутникову антену або пластикове вікно. Але то радше виняток, ніж правило.

Бабуся Катря навіть про труднощі розповідає жартома. Фото автора

«Ото було руху»

Унікальна природа, красу якої повністю не передати навіть найгеніальнішим майстрам пензля чи об’єктива, сприяла тому, що Сваловичі стали однією з локацій, де торік пройшли зйомки частини українсько-чеського фільму «Пофарбоване пташеня», прем’єру якого планують на червень 2019-го. Картина про долю маленького єврейського хлопчика у роки Другої світової війни.

Так-от, у фільмі головні ролі виконували голлівудські зірки, а за акторів були і жителі Сваловичів,  і близьких сіл та райцентру Любешів. Кажуть, що це навіть спровокувало нетривалий інцидент: дехто з аборигенів потому відмовлявся спілкуватися з журналістами без гонорару. Але, на щастя, минулося.

Місцина, що нині має кіношну назву хутір Марти (так звали кіногероїню, що доглядала хлопчину-мандрівника), — на краю села. Об’єкт міг би стати чудовою туристичною фішкою. Але поселення «під старовину»  у надто занедбаному стані. Хоч антураж — що всередині, що зовні: очеретяна стріха, ослінець, скриня, давній посуд, шкури-кістки тварин. На жаль, без доброго господаря все йде на пшик.

 «Ото було тут руху», — пригадує весняні зйомки бабуся Олена. Вона,  побачивши через вікно нетутешніх, сама вийшла на вулицю. Як виявилося, живе у Сваловичах від народження. А побачила світ 1930-го. Мешкає в батьківській хаті, звідки у світ пішли ще п’ятеро її братів і сестер.

Долаючи внутрішню незручність, напрошуюся до господи і таки втрапляю у минуле. Важко повірити, що тут справді мешкає людина. І якщо літній побут ще так-сяк можна уявити, то думка про те, як тут зимувати, мене страшить. Адже у бабусі Олени пічне опалення. Вона купує дрова на зиму за пенсію. Газу хоч у балонах, щоб щось зварити, теж не має. Попри це, на столі порізаний щавель, який бабуся готує на зиму.

Сіни,  кухня, кімнатка. У ній вишивки на ліжку й дивані, на стінах. Стоїть два телевізори. Цікавлюся, які канали вони ловлять. І дізнаюся, що техніка вже давно не працює. Тож про те, що у світі діється, пробує почути з радіо. А ще передплачує газети, хоч не вміє читати.

На стінах і столі — давні світлини. Показує мені сестру, яка у війну підірвалася на міні, згадує, як налетіли німці й виганяли їх із хат, через що всі прощалися з життям: думали, на розстріл. Говорить з охотою і багато, видно, що нагода поспілкуватися випадає їй нечасто.

Правда життя від бабусі Катрі

А ось у кіно бабуся Олена не знімалася, на відміну від ще однієї моєї співрозмовниці, її однолітки. Щоправда, йдеться не про художній фільм. Бабуся Катря прославилася участю у проекті Ukraїner. «Я, дівчата хороші, поповозила тих хлопців човном. Попоспівала їм», — пригадує вона і весь час просить її не знімкувати. Але якось так не категорично і м’яко, що розумієш: увага їй подобається.  Ділиться з нами: мовляв, дуже втішена, що «тиї хлопці» потім на знак вдячності прислали їй меду, бо й не сподівалася.   

У ній стільки добра й позитиву, що вони ніби світяться з очей. Про труднощі щоденного буття говорить із життєствердним гумором, хоч за цим страшні реалії: до найближчого села кілометрів з 8, світло зникає на тривалий час, тож холодильники виходять з ладу, а продукти псуються, захворів — «то лягаєш і ждеш, поки вмреш», бо медички близько немає. Негараздів хоч відбавляй. Але співрозмовниця жартує і навіть намагається допомогти нам із матеріалом для статті — спрямовує на розмову до «парня», що живе у Сваловичах. Уточнення змушує нас зареготати: йому, виявляється, «трохи за 50, але пенсію вже бере».

Нині Сваловичі навіть без транспортного сполучення. Хоч років зо два-три тому ще був рейс раз на тиждень. Нині щосереди приїжджає машина з Хоцуня, з якої можна придбати найнеобхідніше. Купують за пенсію, яку приносить поштарка. На запитання про візити представників влади чи хоч можливість викликати швидку мої співрозмовниці тільки відмахуються. Мовляв, про що запитуєш, кому ми тут треба, хоч свого часу «на ноги державу ставили».

Післямова.  Сваловичі називають туристською Меккою Любешівщини. Хоч ніде правди діти, клопотів із таким релаксом вистачатиме: й добратися треба, й харчем запастися, й продумати, що покласти в наплічник, щоб на всі випадки життя. Проте цей схований поміж боліт і лісів шматочок Полісся — ідеальне місце для відпочинку: з пропозицією проплисти кількадесят кілометрів (залежно від обраного маршруту в межах НПП «Прип’ять — Стохід»), порибалити і причаститися живої незайманої природи, оселившись у наметах чи зарезервувавши місця в агрооселі або у місцевих. Тут можна відчути себе на певний час частинкою того життя, де люди і природа становлять єдине ціле, надихатись повітрям,  відновити стомлені урбаністичним ритмом життя душу і тіло. Тож плануючи літо, добре все зважте і таки приїдьте сюди: загубитися, щоб знайти себе.