Нещодавно на сцені Сумського обласного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. Щепкіна шанувальники Мельпомени мали змогу побачити знакову виставу «Все, що тобі потрібно — це кохання…» литовського режисера Лінаса Маріюса Зайкаускаса. Його у театральному світі справедливо вважають культовим. Цього разу він запропонував слобожанським шанувальникам театрального мистецтва яскраву й емоційну комедію у стилі фолк на основі творів Антона Чехова «Вірочка», «Три сестри», «Дядя Ваня», «Чайка» та інших. Режисер Лінас Маріюс ЗАЙКАУСКАС — гість «Урядового кур’єра».
— Пане Лінасе, як сталося, що ви приїхали саме в Суми і чи бували до цього в Україні?
— Суми — четверте українське місто, де працюю як режисер-постановник. Раніше ставив спектаклі у Києві, Херсоні, Кам’янському Дніпропетровської області. А сумський театр обрав з однієї причини: цей заклад в Україні один з найсильніших за всіма ознаками театрального мистецтва. Адже постійно відстежую всі новинки, за якими можу зробити такий висновок.
Якось зателефонував директорові Миколі Юдіну і запитав, чи не хотіли б Суми попрацювати над якоюсь театральною унікальністю. Відчував, що запитання риторичне. З огляду на творчі досягнення колективу впродовж останніх років був упевнений, що Микола Михайлович неодмінно погодиться. І не помилився. А тепер переконався, що і директор, і творча трупа, і рівень підтримки закладу місцевою владою заслуговують якнайвищої оцінки.
Часто замислювався, як непросто це все утримувати. Наприклад, триває капітальний ремонт, ставлять нові спектаклі, приходять молоді талановиті актори. Одне слово, життя не жевріє, а по-справжньому вирує. Тож мене особливо радує, що театр у Сумах працює як бездоганний годинниковий механізм, це взірець для інших закладів України і навіть Європи.
— Чому за основу вистави взяли твори Антона Чехова і за якими критеріями добирали виконавців головних ролей?
— Доля Антона Павловича тісно пов’язана із Сумщиною, тож і вирішив пересадити окремі фрагменти його творчої спадщини на слобожанський ґрунт. Наскільки це вдалося, судити не мені. Однак вистави проходять з аншлагом. На цьому наголошували численні ЗМІ, які широко висвітлювали прем’єрний показ.
Стосовно виконавців головних ролей, то це молоді й талановиті Діана Каландарішвілі та Дмитро Некрасов. Якщо й надалі працюватимуть так, як тепер, то в них велике майбутнє. Але повторюся: треба працювати, бо успіх — це 10 відсотків таланту, решта — робота над собою.
— Розкажіть, будь ласка, про себе: з якої родини, як стали режисером?
— Мій тато Юргіс Зайкаускас хотів стати священиком. Під час війни не тільки навчався в духовній семінарії, а й підтримував партизанів і не знаходив порозуміння з радянською владою. У 1947-му його заарештували і спершу засудили до розстрілу. Однак потім замінили смертну кару на 25 років таборів і 5 — заслання.
Відсидів 10 років у Воркуті, був серед організаторів відомого повстання в’язнів, коли відразу збунтувалися сім таборів. До речі, про нього згадує Олександр Солженіцин у книжці «Архіпелаг ГУЛАГ». Наприкінці 1950-х батька відправили у заслання у Красноярський край, звідки він утік. Тривалий час поневірявся, аж доки під час богослужіння в одному із храмів серед хористок побачив дуже красиву дівчину, яка згодом стала його дружиною, а моєю мамою.
Спершу вони обвінчалися в костелі й тільки у 1979-му офіційно одружилися. На долю батьків випала сила-силенна випробувань, тож я народився як циганча — в дорозі й до 17 років жив під вигаданим прізвищем Вербичинський, аж доки тато отримав паспорт, а ми з мамою — його прізвище.
Любов до мистецтва — від батьків: мама, як уже згадував, співала в церковному хорі, мала навдивовижу красивий голос, а тато дуже любив читати. Змалечку я завжди звик думати, аналізувати, порівнювати: коли читав, писав, виконував якусь іншу роботу. Одного разу, допомагаючи татові зводити будинок, із жахом замислився: чому, підносячи цеглу, розчин та інші матеріали, абсолютно ні про що не думаю? Тобто голова порожня як бубон. Це мене настільки налякало, що дав собі слово зайнятися чимось таким, що змушувало б мозок працювати.
Коли навчався у школі, до нас прийшла молода вчителька, яка організувала театральний гурток. Вона була настільки красивою, що всі хлопці покинули грати у футбол і швиденько записалися в гурток. І я з ними. Так і долучився до сцени. Потім, напевно, переважили мамині гени, і я вступив на факультет режисури музичних театрів.
— Театральне мистецтво багатогранне, розмаїте, різнопланове. Що саме, на вашу думку, в ньому основне?
— Тільки актор. Можна не мати приміщення, сцени, музики, декорацій, навіть глядачів. Але за бажання артист вийде на вулицю, стане і гратиме. Чи аплодуватимуть — інше питання. Але як актор він зможе проявляти свою майстерність без жодної підпори.
— Ви побували в багатьох країнах, маєте власну оцінку театральних набутків. Наскільки різняться смаки глядачів і в яких країнах театральне мистецтво особливо розвинене?
— Театр — не спорт, де є призові місця, а постійне творче вдосконалення всього, що називається сценічною майстерністю. Стосовно смаків, то вони не просто різняться, а бувають відмінними в одній країні. Наприклад, Німеччина, Франція, де на півночі чи півдні, сході або заході популярні зовсім різні вистави: за постановкою, режисурою, музичним оформленням тощо. Чи, скажімо, прихильно приймають акторів з якоїсь конкретної країни, а до інших ставляться прохолодно.
Це звичне явище, і до нього слід ставитися з розумінням. Як жартував один відомий чоловік, найкраща музика та, яку вже чув. З-поміж побаченого виокремлюються Польща й Румунія, де театральне мистецтво на особливо високому рівні.
В Україні театр має величезні традиції й набутки. Однак якщо умовно говорити про першу трійку, то її поки що не бачу. Хоча надзвичайно імпонують блискучі вистави останніх років, плеяда яскравих імен, серед яких насамперед Андрій Жолдак, Олег Вергеліс, Алла Підлужна, Вадим Дишкант, Юрій Одинокий, Анатолій Крим, Максим Курочкін, Павло Ар’є. Перелік можна продовжувати.
Аби сформувати бездоганний театр, замало мати талановитих акторів, режисерів, просторі приміщення, добротні сцени тощо. Має бути відповідна державна політика, спрямована на підтримку і примноження театральних здобутків. Але це проблема світова. Бо хоч би хто що говорив, економіку неможливо поліпшити без належної культури, складовою якої завжди був і буде театр. На жаль, помилково вважають, що треба насамперед відкривати виробництва, створювати нові робочі місця, а вже потім думати про духовне. З таким підходом будь-які економічні прожекти приречені на провал.
— Ви відомий режисер, сценограф, на якого рівняються молоді митці. А хто зразок для вас?
— Належу до людей, які вчаться все життя. Мої наставники і орієнтири у мистецтві — Роберт Стуруа із Грузії, поляк Тадеуш Кантор, мій земляк Еймунтас Някрошюс. Саме вони своєю творчістю допомогли і допомагають робити те, що роблю на сценах різних країн.
— Чи вважаєте себе авторитарним режисером?
— Так, митці, які очолюють певну колективну роботу, авторитарні. Принаймні, мають бути такими. Звісно, є межі, але без розумного підпорядкування поставленій меті команди акторів, помічників, костюмерів тощо не обійтися.
— Чи не знижується інтерес до театру серед глядачів різних країн?
— Постійні повідомлення про начебто смерть театру явно перебільшені. Перші такі лякливі пророцтва з’явилися, коли людство винайшло кіно. Потім — телебачення. Ще згодом — інтернет. І щоразу театру пропонували готувати білі капці. Але то все вигадки і химери. Справжнє мистецтво житиме завжди.
— Які плани після Сум і чи не маєте наміру ще попрацювати із щепкінцями?
— Графік розписано і заповнено до літа наступного року. Збираюся на Вільнюс — поміняти сорочку, краватку, шкарпетки. Годину-другу (ні, не день-два!) відпочину — і знову в аеропорт, бо квиток уже в кишені. Звідти — на інший континент.
Цілком можливо, що співпраця із Сумами матиме продовження. Із Миколою Юдіним обговорювали як варіант постановку мюзиклу. Але не загадуватимемо — життя саме підкаже, що і як далі робити.
— Які ваші побажання читачам «УК»?
— Крім традиційних здоров’я, настрою, достатку, щастя, бажаю насамперед удачі. Бо вона примхлива і вередлива.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Лінас Маріюс ЗАЙКАУСКАС. Народився 1962 року в містечку Ейшишкес на кордоні Литви й Білорусі. Закінчив Ленінградську музичну академію ім. М. Римського-Корсакова. Працював режисером у театрах Каунаса і Паневежиса. Викладав у музичній академії Литви, паневежиській консерваторії, Єльському університеті (США), читав курс «Образ і мова у рекламі» студентам Вищої школи журналістики (м. Варшава). Очолював Міжнародний театральний фестиваль ім. В. Гомбровича та Міжнародний фестиваль культури в Радомі (Польща). З 2015 року — художній керівник Паневежиського драматичного театру ім. Ю. Мільтиніса.
Поставив понад 100 оперних і драматичних спектаклів на сценах Литви, Польщі, України, Казахстану, Румунії, Туреччини, Росії та інших країн, які високо оцінили світова театральна критика і глядачі.
Удостоєний численних театральних нагород і відзнак.
Ми в Google+