Три тижні під обстрілами у Маріуполі — це пекло, яке ще недавно здавалося неможливим у ХХІ столітті. Проте це сталося: люди виживали без світла, газу, води та будь-якого зв’язку зі світом. Безліч моторошних емоцій і жахів, втрат, морального і фізичного болю. Усе пережите і бачене на власні очі моя 18-річна знайома, яка донедавна опановувала фах журналіста у Маріупольському державному університеті, ретельно записувала. Щоправда, частину записів довелося знищити перед проходженням російських блокпостів дорогою із заблокованого міста. Їй вдалося вирватися звідти і потім потроху відновити нотатки про ті жахливі маріупольські дні і ночі.

Дещо із цих записів пропонуємо нашим читачам. Однак з міркувань безпеки юної авторки, яка вже вдруге потерпіла від «звільнення» росіянами Донбасу, утримаємося називати прізвище. Хоч би тому, бо на окупованій території краю досі ще залишилися її рідні.

«Не вірили до останнього»

Як усе починалося в Маріуполі? Більшість людей сподівалися, що маневри кремля — черговий блеф і до останнього не вірили, що росіяни наважаться на вторгнення. Проте це сталося.

Із 24 лютого по 2 березня тут було відносно спокійно. Хоч ми чули вибухи, бачили великі черги в магазинах та біля терміналів. А далі комунальні служби вже не могли справлялися з пошкодженнями, і тому ситуація різко погіршилася. Стрілянина не затихала, і відтоді тиші в місті вже не було.

3 березня

Паніка і мародерство! Ми були шоковані: всього тиждень, як почалася війна, й у людей ще були запаси харчів. Але дехто з них кинувся хапати з магазину METRO товари, щоб вигідно продати. Вони несли головки сиру, коробки, навіть цілі прилавки. Безхатьки були попереду, здобуваючи собі алкоголь та харчі. Один з них так і сказав на вулиці: «Настав час нам грабувати їх, бо це багатії нас такими зробили!»

Потім поліція трохи навела порядок, однак враження від усього цього залишилося гнітюче. А далі стало ще гірше: зникла електрика, а з нею і змога стежити за новинами і тим, що відбувається у місті й країні загалом. За світлом зникла вода, а російські окупанти почали глушити зв’язок, і його зовсім не стало.

Коли люди старшого покоління розповідають про лихоліття Другої світової війни, нерідко кажуть, мовляв, вони тоді виживали без інтернету та зв’язку. Але ми молодші, і якщо чогось немає, відчуваємо все інакше — нам набагато важче. Особливо складно, коли тобі 18. Досі ти намагалася постійно рости та розвиватися, а тепер війна, все зупинилося — це нестерпно. Єдиний вихід тепер — писати. Поки що для мене це можливо.

4 березня

Цього дня трапилася небезпечна ситуація. Після сніданку ми з мамою пішли в іншу кімнату, розмовляли. І раптом — вибух, і зусібіч довкола полетіли якісь уламки. Нас не поранило, мабуть, тільки дивом, адже зі стелі все посипалося, на балконі вікна вилетіли. А уламок влучив у клітку з пташкою і вбив її.

Ми з мамою притьмом вибігли. На кухні вже цілих вікон не було. У той момент я ще знайшла сили пожартувати: мовляв, після цього ми маємо довго жити.

Та потім стало не до сміху. Ми побачили велетенську вирву біля багатоповерхівки, де ми тимчасово перебували. Тобто поблизу вибухнув потужний снаряд. І нам дуже пощастило вціліти після вибуху.

5 березня 

Удень ми пішли до магазину «Київстар», оскільки зателефонувати в Україну можна було тільки звідти. Багато людей намагалися зловити мережу, додзвонитися до когось зі знайомих, але марно. Шокувало інше: просто на вулиці, на тротуарі лежало людське тіло. Це була людина, яка ще недавно хотіла кудись додзвонитися і повідомити, що жива. 

Ми все-таки змогли зателефонувати й почули інформацію, яка надійшла від голови міської ради, про зелений коридор. А ще людина, яка розповіла про маршрут і дату виїзду, уточнила: гарантія проїзду залежить лише від окупантів. Я розплакалася, мабуть, уперше за цей час. Адже зрозуміла: якщо людей намагаються звідси вивезти, то наше місто зруйнують дощенту.

6—7 березня

Остаточно вимкнули газ, і це стало черговим лихом. Що робити тепер тим, хто живе у багатоповерхівках, особливо людям із маленькими дітьми чи вагітним?

У квартирах тепер 5—9 градусів тепла. А їжу можна нагріти, тільки розпаливши вогнище біля під’їзду. Більше пощастило тим, у кого були печі. У людей, в яких ми жили, була, тому ми всі дванадцятеро могли їсти теплу їжу та грітися.

Наступні дні дедалі частіше перебували в підвалі чи сиділи в коридорі. Оселя постійно здригалася, люстри дзвеніли, штукатурка осипалася, навіть упала зі стіни ікона. Вирішили, що діти ночуватимуть у підвалі. Там могли поміститися лише шестеро.

Та навіть попри постійні обстріли, дехто з нас не хотів лізти в підвал. Серед них і я.

«Мерщій утікайте!..» 14 березня

Пізно ввечері 13 був такий сильний вибух, що ми без вагань швидко побігли в підвал. Та після того як бомбардування припинилося, вирішили повернутися і спати в ліжках. Однак щодві години або вибухали міни, або рашисти стріляли з танків, або бомбардували з літаків.

Уранці після сніданку двоє людей, що були з нами, пішли подивитися на свій будинок. У подальшому це врятувало їм життя. Об 11-й пролунав потужний вибух, і ми знову поспішили в підвал. Далі було кілька вибухів, і кожен наступний був потужнішим за попередні. Згодом усі відчули дуже сильний удар. Підлога, стіни і стеля задвигтіли. Згори посипалася штукатурка, уламки. Світла не було, в темряві чулися кашляння та крики людей і скавуління пса. Мабуть, не тільки мені здалося, що це наші останні хвилини життя. А тут ще й звідкілясь потягло димом. Пожежа! Щоб не згоріти живцем, стали вилазити сходами. На щастя, нас не завалило.

Перші враження після того, як піднялися нагору, такі самі страшні: довкола літають і вибухають снаряди, а поряд горять два сусідні будинки. Вуха пульсують від нестерпного болю, голосно кричу мамі: «Не йди в коридор», а сама повертаюся вниз, швидко взуваюся й хапаю рюкзак з документами, який завжди був поблизу. Біжу (легко це написати) до мами, але не бачу її, бо все наче в темряві. Чую, що всі вилазять через вікно, бо двері завалило. Господар гукає: «Біжіть до сусіда навпроти у підвал!»

Розумію, що не можу вилізти через вікно, добігаю до дверей, потім у передпокій. Бачу собаку і велику калюжу крові. У проході стоїть дідусь, який, схоже, не збирається нікуди йти. Протискуюся  крізь вузький отвір, рву куртку, чіпляючись нею за двері. Попереду чиясь постать, і я допомагаю цій людині звільнитися, бо вона теж зачепилася курткою. Як потім з’ясувалося, то була мама, але не пам’ятаю навіть, що їй допомагала, бо це все відбувалося якісь секунди.

Нам відчинили двері, й ми нарешті забігли до рятівного підвалу. Але де решта людей? Приходить бабуся і веде собаку. Хлопців досі немає, бо вони рятують сусідів від пожежі. Усі плачуть і дуже налякані. Знову  чуємо потужний вибух, від якого згори падає штукатурка.

Невдовзі забіг господар будинку і повідомив про трагедію. Недавно до нас прийшла молода вагітна жінка з чоловіком, бо їхню квартиру вже повністю знищили. І тепер, коли біля підвалу вибухнула авіабомба, а деяких людей контузило, у чоловіка відірвало ноги, сильно поранило в голову. Проте він ще встиг допомогти бабусі та своїй дружині вилізти і попрохав її тікати й рятуватися.

Цього хлопця звали Денисом, і я хочу це згадати, оскільки він став для нас героєм. Сусіди ще забинтували чимось Денисові страшні рани, та коли знову почали свистіти і вибухати снаряди, він крикнув: «Мерщій утікайте!»

Денис помер, його поховали у дворі, десь знайшли навіть квіти. Ще відшукали фотографію в документах. А його вагітну дружину довго не могли знайти. 

Того вечора бої не припинялися, і літаки продовжували скидати бомби. Ми сиділи в темряві підвалу й тремтіли. Тепер нас зібралося 32 людини, серед нас було чимало дітей. Плюс п’ятеро собак та кішка.

Я тихенько плакала, пригорталася до мами і казала, як сильно її люблю. А вона розповідала, що слід робити, якщо почне завалювати сховище або з нею щось станеться. «Брати документи й тікати», — повторювала вона. Уявляєте?

Багато хто вважає себе дорослими у моєму віці. Я також. Та на той момент почувалася маленькою дитиною. Мені довелося погодитися з мамою, взяти її за руку й вкотре повторити, що не хочу помирати. Мамі, бачу, теж було дуже важко, та вона всіляко підтримувала мене і запевняла, що все буде гаразд. Того дня ми вижили.

«Ми вас в обіду нє дадім!..» 14—16 березня

Майже не вилазили з підвалу. Спали, сидячи на ящиках, їли недоварену кашу — одну на всіх. Хоч після пережитого їсти не хотілося зовсім. Дорослі казали, що хочуть їхати з міста, але багато автомобілів поламалися. До того ж, дороги тепер були зруйновані чи вкриті уламками. Ми здригалися від кожного різкого звуку, проте не втрачали надії на порятунок. Головне — були живі. Тому молилися, щоб вижити й надалі і  щоб підвал витримав усе й не поховав нас тут живцем.

Уранці 16 прийшов господар будинку, де ми жили, і запропонував піти до лісобази: там можна спокійніше пересидіти.

Тоді я вперше побачила зовсім розтрощені вулиці мого міста. Зруйновані магазини, згорілий комунальний транспорт, що перекриває дороги, із землі стирчать нерозірвані міни, лежать стовпи з дротами. Більшість багатоповерхівок світяться наскрізь, бо згоріли дощенту.

Довкола ходили змучені люди в пошуках їжі. Скрізь багато військової техніки з позначками Z. На приміщенні міської лікарні вже висіла триколірна ганчірка.

Було моторошно й страшно йти такими вулицями, та ми йшли. Російські військові перевірили наших хлопців і пропустили. А доки ми рухалися, їхні танки навіщось спрямовували дула гармат на нас. Мабуть, так жартували, однак ніхто не сміявся. Це було жахливо. Ще й від того, що окупанти бадьоро гукали: «Нє бойтєсь, всьо будєт харашо, ми нє дадім вас в абіду!»

Це все чула ще у 2014 році від російських «визволителів» мирного населення Донбасу. І тому ніхто їм не вірив, оскільки вони прийшли сюди аж ніяк не рятувати нас. А якраз навпаки.

Ми дісталися до бази, де почали усе лагодити, а ще шукати щось їстівне. Хтось відчинив склади з їжею та водою. Ми теж пішли туди, щоб узяти якісь запаси, адже їсти і жити хотілося всім.

Правду кажучи, картина на вулиці Купріна була найжахливішою, бо багатоповерхівки стояли повністю чорні. Усюди стирчали міни, на дорозі стояли згорілі танки Z. Скрізь багато вирв, розграбовані гаражі, магазини та кафе. До речі, ми знайшли кілька акумуляторів, отож я зарядила телефон і нарешті аж тепер, 19 березня на другому поверсі бази зловила мережу і змогла зателефонувати в Україну.

19—22 березня

Зв’язалася із жінкою — доброю знайомою, яка допомагала мені весь час. І знову врятувала. Саме завдяки їй ми дізналися інформацію про ситуацію довкола і зрозуміли, що треба якомога швидше звідси вибиратися.

Протягом двох днів намагалися пояснити людям, у яких жили, що треба їхати. Ми з мамою навіть готові були йти пішки, але розуміли, що краще нам усім триматися разом. До того ж у наших знайомих вціліли машини. Спочатку чоловіки пішли на розвідку, бо автомобілі з біженцями часто повертали. Та нарешті 22 березня о 7-й ранку нас благословили, і ми трьома машинами вирушили в дорогу в Україну.

Ніякої колони не було, за нами ніхто не їхав, попереду теж. Може, й через це, але нам того дня дуже пощастило. Ми їхали трасою Маріуполь — Запоріжжя і не заїжджали в Бердянськ, а тому до українських блокпостів дісталися всього за п’ять годин. Проте, звичайно, доки перетинали 12 блокпостів під символікою «днр» та рф, весь час молилися. На кожній зупинці розмовляли з нами по-різному, перевіряли чоловіків, а також їхні телефони. Хтось з окупантів навіть кричав, щоб ми їхали у Джанкой, бо, мовляв, Запоріжжя скоро буде їхнє. Проте ми доїхали і опинилися на волі.

Тепер ми в безпечному місці, але, повірте, легше від цього не стає. Продовжую шукати друзів, моніторити сайти. Шукаю брата і ще багатьох людей, які зникли з мережі вже після того, як виїхали з міста. Дуже багато загиблих. Та й саме місто Маріуполь тепер нагадує важкопоранену людину, яку довго і жорстоко катували рашисти. І потрібно, щоб весь світ знав, як вони нас «денаціоналізовують». Тобто безжально вбивають.

Підготував
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»