Свято Покрови Пресвятої Богородиці давно стало днем української військової доблесті, лицарства, героїзму. Адже вшановуємо й українське козацтво, і захисників та захисниць України.

Цього дня 80 років тому було створено Українську Повстанську Армію, яка головним завданням для себе визначила звільнення рідної землі від німецького й радянського окупанта. «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї» — ця перша заповідь Декалогу українського націоналіста була наріжним каменем для упівців.

Повстанською славою оповита Бережанщина. Із нею тісно пов’язані імена таких відомих діячів українського підпілля: Галина Дидик, Ярослав Старух, Микола Арсенич.

УПА діяла з 1942-го до 1953 року. Але історії відомі й факти опору упівців аж до 1960 року. Останній бій на Бережанщині повстанців з чекістами відбувся на хуторі Лози 14 квітня 1960-го. Сьогодні згадаймо деяких борців за волю України, їхні прагнення й життя та вшанування пам’яті цих великих патріотів.

Зв’язкова головного командира

У селі Шибалин, що межує з містом Бережани, народилася в багатодітній та патріотичній родині Галина Дидик. Їй був лише рік, як відійшов у засвіти батько, тож семеро дітей виховувала сама мама Ганна. Тепер розуміємо, чому в підпіллі Галина взяла собі псевдо «Анна». У такий спосіб  вона висловила щиру вдячність матері за виховання, допомогу в здобутті високої освіти, адже закінчила українську гімназію та вчительську семінарію.

Її боротьба за незалежну Україну почалася в 1930-х роках. Галининою громадянською активністю та позицією в сім’ї дуже пишалися, завжди казали, що тепер вона тримає прапор.

Із приходом на Галичину радянського режиму 1939 року тисячі українських патріотів опинилися за ґратами. Майже рік тримали в бережанській в’язниці й Галину Дидик.

Після створення УПА вона організувала і стала референткою (керівницею) підпільного Українського Червоного Хреста на Тернопільщині, навчала медичної справи повстанців. Із часом її призначили зв’язковою головного командира УПА Романа Шухевича. 5 березня 1950 року в Білогорщі неподалік Львова чекісти оточили хату, де переховувався повстанський командир. Тоді з ним була й Галина Дидик.

Роман Шухевич, як знаємо, не здався ворогам, обірвав життя із власної зброї, Галина ж випила отруту. Але медики зуміли врятувати її, тож надалі на неї чекали в радянських катівнях страшні допити, знущання і 25 років позбавлення волі.

«Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти», — писала Галина Дидик у заяві до вищого союзного представницького органу 1971 року.

Навіть після відбуття строку ув’язнення Галині Дидик не дозволили жити в рідній стороні. В одному з листів вона писала: «Мрію не про хатку чи кімнатку, а куток. І думаєш, що я не оптимістка? Вірю, що і в мене буде світличка, де у віконце буде заглядати сонце, і ноги перестануть боліти в нових чобітках».

Патріотці довелося останні роки життя провести у Христинівці на Черкащині. Жилося їй тут морально некомфортно: не раз її обзивали, били вікна, влаштовували інші неприємності. 23 грудня 1979 року в лікарні цього міста Галина Дидик завершила своє земне життя.

У Шибалині пишаються Галиною Дидик. Тут 2007 року створили музей її імені. Про неї пишуть вірші, складають пісні. У селі постав і пам’ятник славетній патріотці. Про кошти на його спорудження потурбувалася внучата племінниця Галини Дидик Євгенія Кизима з Бережан. На відкриття пам’ятника приїхали її соратниці, теж зв’язкові центрального проводу УПА Ольга Ільків і Дарія Гусяк. Тоді я мав нагоду поспілкуватися з цими легендарними українками.

Тепер переслухав запис цієї розмови. Дарія Гусяк поділилася такими спогадами: «Галина найтяжче з нас переносила тюремне ув’язнення. Вона була страшенно прив’язана до природи, поетична натура, чутлива, лагідна. Коли нас привезли в мордовський табір, Галина не могла натішитися, адже вперше за 20 років побачила зелену траву, ліс. Це була для неї велика радість. Ходила територією колонії, збирала кульбабу й готувала собі салати. Здавалося, що не може наїстися тої гіркої зелені. Дуже була спрагла вітамінів, повітря, природи».

Спрагла Галина була й волі, державної незалежності України. За це боролася не лише вона. У шибалинському лісовому масиві Старківка торік урочисто відкрили та освятили оновлений меморіал воїнам УПА Василеві Соляру, Іванові Львівському, Михайлові Ухману, Михайлові Соляру та Йосипові Совину. Тут у криївці, збудованій власноруч, вони 18 квітня 1947 року загинули. 

Встановлення та освячення пам’ятного хреста на місці останнього бою упівців з чекістами на хуторі Лози на Тернопіллі (16 квітня 2015 року). Фото автора

Єдиний генерал безпеки УПА

У схроні в січні 1947 року загинув і референт служби безпеки при проводі ОУН Микола Арсенич. Трагедія сталася теж у ліску, цього разу на масиві Вертеби поблизу села Жуків. До 80-річчя УПА Бережанський краєзнавчий музей ініціював написання та поширення в соцмережах циклу коротких тематичних матеріалів. В інформаційній добірці «80 кроків до пізнання Української Повстанської Армії», за словами старшого наукового співробітника музею Володимира Парація, вирішили викласти певні факти про УПА, описи подій, життєпис визначних діячів, розповісти про музейні артефакти та експонати. Є тут і повідомлення про життя та смерть Миколи Арсенича.

Із цих довідок я дізнався, що білий світ він побачив у с. Нижній Березів на Івано-Франківщині. Із Коломийської гімназії його відрахували за антидержавні виступи. Микола став членом Української Військової Організації, згодом — ОУН, де 20-річним керував повітовим проводом. 1930 року став студентом юридичного факультету Львівського університету. Але борні не залишив. 

Польська влада на Галичині двічі засуджувала Миколу Арсенича за його прагнення, щоб Україна була вільною. На початку 1940-х він займався створенням військової розвідки ОУН. У липні 1941 року очолив службу безпеки Організації Українських Націоналістів, серед завдань якої були протидія діяльності агентів нквс і гестапо, розвідка та контррозвідка, підтримка внутрішньої безпеки.

Село Жуків і округу, твердить місцевий краєзнавець учитель історії Михайло Подуфалий, Микола Арсенич добре знав: жив там 1940 року. Можливо, й сам хотів збудувати неподалік у лісовому урочищі Вертеби криївку, де провели велику нараду за участю Романа Шухевича.

За майже два тижні до загибелі в листі до головного командира УПА він виклав принципи нової тактики ОУН, вважаючи, що в ситуації, яка склалася, повстанцям варто «виходити з лісу, легалізуватися, працювати з людьми та завойовувати їх своїм авторитетом».

Самому йому так і не вдалося випробувати запропоноване. 23 січня 1947 року у схроні за два кілометри від Жукова його знайшли чекісти. Очільник СБ устиг спалити всі документи та застрелився. Разом з ним загинула його дружина й ще двоє осіб.

Історики стверджують, що ця трагедія негативно позначилася на розвідувальній та контррозвідувальній роботі підпілля.

Михайло Подуфалий розповідає, що вперше біля криївки, де загинув єдиний генерал безпеки УПА Микола Арсенич, жуківці на початку 1990-х років встановили пам’ятний дерев’яний хрест. 2010 року тут з’явився новий дубовий хрест. Про перебування в Жукові Миколи Арсенича нагадує й пам’ятна дошка, яку урочисто відкрили на одній з адміністративних будівель села.

Легендарні зв’язкові головного командира УПА Романа Шухевича Ольга Ільків і Дарія Гусяк біля пам’ятника подрузі Галині Дидик в її рідному селі Шибалин на Тернопіллі (24 серпня 2007 року)

Останній бій

Петро Пасічний («Петро Чорний»), Олег Цетнарський («Клим») і Марія Пальчак («Стефа»). Їхні імена на скрижалях історії. радянський режим вважав, що міцно вчепився в нашу землю, але ці герої-упівці не здавалися, чинили комуністам організований опір. Переховувалися у криївці, яку облаштували в селі Шумляни, друкували агітаційні листівки, а в жовтні 1959 року знешкодили оперуповноваженого бережанського райвідділу кдб.

14 квітня 1960 року прийняли бій із чекістами біля хутора Лози. Петро зазнав кількох смертельних поранень у груди, Олегові кулями прошило ноги, тому коли ворог наближався, крикнув «Слава Україні!» й застрелився. Марія теж вистрелила собі в голову, але залишилася живою.

Згодом на неї чекали тортури, допити, її засудили до розстрілу, але смертну кару замінили на позбавлення волі на 15 років. Цей термін вона відбула й повернулася до рідного села. Однак режим не дав їй спокою.  Пані Марія так і не змогла отримати паспорт, не мала пенсійного забезпечення. Але дочекалася відновлення державної незалежності України, за яку боролася й витерпіла стільки мук.

Сім років тому  на місці останнього бою упівців встановили та освятили хрест. Студенти Бережанського агротехнічного коледжу інсценізували цю історичну подію опору. Леонід Бицюра, Віктор Уніят і Володимир Стаюра з Тернополя написали книжку «Віра і воля», в якій на основі документів розповіли про нескореність Петра Пасічного, Олега Цетнарського та Марії Пальчак. Художник Ігор Биць деякі факти їхнього життя відтворив мовою коміксів. Цю книжку автори представляли не лише в Тернополі, а й на Луганщині, Харківщині, у Дніпрі, Запоріжжі та Маріуполі. 

Насамкінець. Лише кілька фактів з історії Української Повстанської Армії, життєпису борців за державну незалежність України. Вони добре розуміли сутність фашизму, більшовицької ненависті до українців та інших народів, загарбання їхніх земель, яка переросла нині в рашизм.

Так, українська історія складна насамперед через наших поневолювачів, але це наша історія. Ми ж маємо бути гідними слави українських героїв. І кажучи словами поета уродженця Тернопілля Степана Галябарди, не зганьбить їх високу віру та не зронить їх високу честь.