ПАМ’ЯТЬ

День Перемоги — найдорожче свято для тих, хто боровся з фашизмом

Вольт ДУБОВ
для «Урядового кур’єра»

У Києві на високому березі Дніпра, у парку Слави, на алеї поряд з Вічним вогнем, серед героїв, які віддали життя за свободу і незалежність своєї Вітчизни, спочиває прах Героя Радянського Союзу генерал-полковника Михайла Кирпоноса, на долю якого випали найважчі, перші місяці тієї страхітливої війни.

Командувач фронтом

Він зустрів фашистську навалу 22 червня 1941 року в Тернополі на пункті польового управління Київського особливого військового округу, перетвореного зразу на Південно-Західний фронт, командувачем якого став. На початок війни Південно-Західний фронт мав 32 стрілецькі, 16 танкових, 8 моторизованих, 2 кавалерійські дивізії.

У перші дні війни територія західних районів СРСР, зокрема України, стала ареною найзапекліших боїв. Війська Південно-Західного фронту під командуванням М. Кирпоноса відбивали удари і завдавали втрат німецько-фашистській групі армій «Південь», які значно перевищували їх чисельністю і бойовою технікою. Командувач фронтом вибрав тактику активної оборони і прийняв рішення, підтримане представником Ставки Головного командування Жуковим, нанести механізованими корпусами, що підтягувалися з тилу, контрудар проти танкового клина ворога. Запекла битва розігралася в районі Броди — Дубно — Володимир-Волинський, у результаті якої вдалося тимчасово призупинити наступ противника. То було одне з перших значних танкових бойовищ, де брали участь 1500 машин з обох боків. Німецький генерал Гальдер записав у своєму щоденнику 26 червня (5-й день війни): «З боку противника, що діє проти групи армій «Південь», спостерігається тверде та енергійне керівництво».

Війська Південно-Західного фронту протягом літа і початку осені 1941 р. у надзвичайно тяжких боях вимотували, сковували, відтягували на себе величезні сили загарбників, які змушені були кинути на Україну всі свої ударні механізовані і танкові частини. Намагання ворога захопити Київ з ходу було зірвано, тріумфального маршу не вийшло, кожний крок вперед обходився йому великими втратами в живій силі і техніці.

Загарбники намагалися фланговими ударами оточувати і знищувати радянські частини. Командний пункт фронту було перенесено у м. Проскурів.

М. Кирпонос звичайно стриманий, зовнішньо спокійний, координує дії військ, організовує оборону, керує контрударами, вводить у бій резерви. Вважаючи, що завжди потрібно турбуватися про солдата, не переставав нагадувати командуючим арміями: «треба берегти людей». Коли з оточення прорвалася 124-та стрілецька дивізія, яку вважали загиблою, він був радий і схвильований. Більше двох тисяч бійців за 32 доби пройшли з боями тилами ворога майже 600 кілометрів, винесли поранених, зберегли боєздатність. Михайло Петрович передав їм своє захоплення: «Я схиляюсь перед силою духу бійців, командирів, політпрацівників дивізії. Вони воістину здійснили подвиг». Радянські війська, за вказівкою Ставки, з 9 липня відходили на рубіж Коростеньського, Новоград-Волинського, Шепетівського, Проскурівського укріпрайонів. Було прийнято рішення перенести КП до Житомира, але німці прорвалися в цьому напрямку, утворилася пряма загроза Києву.

На командному пункті Південно-Західного фронту, липень 1941 року. Зліва направо: член військради фронту М. О. Бурмистенко, М. П. Кирпонос, начальник політуправління фронту А. І. Михайлов, член військради фронту Є. П. Риков. Фото з архіву КМУ

Останній бій

Противник поступово охоплював на флангах війська фронту, штаб якого передислокувався у Бровари, а з 20 серпня — у Прилуки. Кирпонос докладав усіх зусиль, щоб затримати ворога і підготувати новий рубіж для відходу та оборони. Але 15 вересня вороже кільце замкнулося в районі Лубни — Лохвиця. Коли становище стало остаточно безнадійним, було одержано дозвіл на відхід. 19 вересня радянські війська залишили Київ. Військові угрупування, що знаходилися в оточенні, продовжували боротьбу, частина їх пробилася через вороже кільце. Колона штабу фронту відходила разом із залишками стрілецької дивізії. На пропозицію її командира, який мав у резерві два літаки, перелетіти за лінію фронту та звідти керувати бойовими діями, маючи зв’язок та якісь резерви, Кирпонос категорично відмовився і розпорядився літаки віддати для поранених. Командувач фронтом з силами, що з ним залишилися, намагалися прорватися, але змушені були зайняти оборону в урочищі Шумейкове поблизу хутора Дрюківщина. Михайло Петрович, незважаючи на поранення, продовжував керувати боєм. Він загинув 20 вересня від розриву міни. Про ту трагічну подію докладно стало відомо, коли деяким її учасникам, зокрема ад’ютанту командувача та офіцеру штабу вдалося у жовтні вийти з оточення. Вони прибули у штаб Південно-Західного напряму м. Валуйки, передали Маршалу Радянського Союзу С. К. Тимошенку зірку Героя і документи М. П. Кирпоноса та розповіли, що трапилося.

Докорінний перелом у Великій Вітчизняній війні настав після розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом взимку 1942-1943 років. Червона армія 18.12.1942 р. розпочала визволення української землі. Розгорнулася битва за Донбас, за Дніпро. Війська І Українського фронту, якими командував М. Ф. Ватутін, на світанку 06.11.1943 р. оволоділи столицею України Києвом. Вигнання німецько-фашистських загарбників з радянської землі тривало, і в жовтні 1944 р. було завершено визволення території України. Героїзм та імена тих, хто у трагічному 1941-му захищав цю землю від фашистських загарбників, піднімали бойовий дух наступаючих радянських військ, надихали воїнів на ратні подвиги.

Початок шляху

Життєвий шлях Михайла Кирпоноса складався так, що він, мабуть, не гадав стати військовим. Народився 22 січня 1892 р. на Чернігівщині, у селі Вертіївка Ніжинського району. Батько майже 30 років перебував на військовій службі, воював, став георгіївським кавалером. Сім’я була бідняцька, наполегливо трудилася на своєму клаптику землі, щоб забезпечити своє існування. Михайло зумів одержати навчальну і спеціальну освіту. З 1909 р. працював у лісництві.

Тут його застала Перша світова війна. Мобілізований в армію у вересні 1915 р. Був рядовим у запасному піхотному полку, навчався у військово-фельдшерській школі. Лютневу революцію 1917 р. і падіння монархії в Росії Кирпонос зустрів з надією, що війна закінчиться, але Тимчасовий уряд її продовжував. У серпні того ж року його направили на Румунський фронт, де він прийняв бойове хрещення. Тут став активним діячем солдатських комітетів, які повсюдно створювалися у військових частинах фронту, брав участь в організації братання з німецькими солдатами, в агітації за припинення війни. Після Жовтневої революції, коли до влади прийшли більшовики, його було обрано членом Революційного комітету дивізії, згодом — головою ради стрілецького корпусу.

Військова кар’єра

З 1918 р. М. Кирпонос став одним з організаторів партизанських повстанських загонів на Чернігівщині, які боролися проти німецьких окупантів. В той час вступив до лав РКП(б). Учасник громадянської війни в Україні, воював у дивізії Щорса проти білогвардійців і петлюрівців, був командиром 2-го Богунського полку. У 1927 р. успішно закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе, працював начальником Казанського піхотного училища. Під час радянсько-фінської війни (1939-1940 рр.) Кирпонос командував дивізією, яка із запеклими боями по льоду затоки вийшла в тил фінських укріплень, що забезпечило успіх операції і взяття м. Виборга. Це зумовило 12.03.1940 р. кінець війни. Він, мабуть, добре знав історію російської армії. Відомі два такі випадки: Петро І у 1710 р. під час Північної війни зі шведами при осаді Виборга доставляв по льоду затоки військам поповнення, продовольство і артилерію та оволодів містом, а у 1809 р. війська Багратіона, здійснюючи Фінляндський похід, подолали у міцний мороз і хурделицю льодовий простір Ботнічної затоки і оволоділи укріпленими Аландськими островами. Комдиву М. П. Кирпоносу за виявлені у боях рішучість і героїзм було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Деякий час він очолював Ленінградський військовий округ.

Далі військова служба Михайла Кирпоноса до його трагічної загибелі пов’язана з Києвом. У січні 1941 р. його призначено командуючим військами Київського округу. Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков, у якого він прийняв ці повноваження, у своїх спогадах писав: «Я був радий, що Київський особливий військовий округ доручається такому гідному командиру. Звичайно, у нього, як і у багатьох інших, ще не було необхідних знань і досвіду для керівництва таким великим прикордонним округом, але життєвий досвід, працьовитість, природна кмітливість гарантували, що з Михайла Петровича вийде першокласний командувач військами». Маршал, а тоді ще полковник

І. Х. Баграмян, так згадував про першу зустріч з Кирпоносом у Києві: «Його високу, ладну постать щільно облягав старанно відпрасований кітель. На грудях поблискувала золота зірка Героя. Бліде, гладко виголене обличчя майже без зморшок. Над великими блакитними очами нависали чорні брови. Темне густе волосся старанно розчесане на рівний проділ. Лише легка сивина на скронях та глибокі складки в куточках губ видавали, що цій моложавій людині вже під п’ятдесят». І ще писав про своє враження незадовго перед початком війни: «Командувач округом перед небезпекою, що насувалася, володів незворушним спокоєм, діловитістю і чіткістю, що позитивно позначалася на виконанні мобілізаційних заходів». Таким він залишився у пам’яті сучасників.

Пам’ять незабутня

Попри найтрагічніші для СРСР наслідки початкового періоду війни головним його підсумком став розгром гітлерівців під Москвою взимку 1941 р. і провал їхньої стратегії на блискавичну перемогу — вони змушені були вести тривалу війну. І в цьому важливу роль відіграли мужність і героїзм військ Південно-Західного фронту, які під командуванням М. Кирпоноса безперервно стримували натиск ворожих сил, знищували його живу силу і техніку. Вони відзначалися непереборною волею до перемоги, усвідомленістю мети, стійкістю духу і відданістю прапорові, під яким ішли у бій.

Народ України свято шанує пам’ять воїнів, що загинули у боротьбі за звільнення своєї Вітчизни від німецько-фашистських загарбників. У 1943 р. останки М.П.Кирпоноса були перенесені в столичний парк Вічної Слави і перезахоронені біля могили Невідомого солдата. У Києві і Чернігові встановлені пам’ятники герою і його ім’ям названі вулиці. У рідному селі Вертіївці є його музей. У гаю Шумейкове над братською могилою встановлено пам’ятник — радянський воїн з автоматом в руках, а на місці загибелі командувача фронтом — пам’ятна мармурова плита з надписом. У дні важких випробувань Михайло Петрович Кирпонос виявив себе вольовим і хоробрим воєначальником, боровся з лютим ворогом до останнього подиху і загинув як герой, на бойовому посту, залишивши по собі добру пам’ять.