Медсестра зі Свердловська Луганської області Валентина Кузьменко потрапила у полон до терористів разом зі своїм 24-річним сином Олегом. Через тиждень її відпустили, а син і досі перебуває в руках сепаратистів. Мати сподівається на диво — може, він все ж таки опиниться на волі, якщо його обміняють. «Урядовий кур’єр» дізнався від жінки про будні мешканців підземних сепаратистських казематів.
Нас арештували «казаки»
До 2014 року старший син Валентини Кузьменко проходив військову службу за контрактом в одному з підрозділів Збройних сил України у Криму. Після анексії півострова луганчанин не зрадив присязі на вірність Україні й у складі військового формування, в якому служив, залишив окуповану територію півострова. Подальшу службу Олег Кузьменко проходив уже на території України, але після розформування частини звільнився зі Збройних сил. А коли в Донбасі почалися бойові дії, хлопець вирішив захищати рідний край від терористів і російських агресорів. Однак аби узяти участь у бойових діях, йому треба було впорядкувати військові документи. Для цього вирушив у Луганську область. Мати поїхала разом з ним. Їх сепаратисти заарештували на першому ж блокпосту.
«Я думала, що допоможу синові безпечно перетнути блокпости сепаратистів, виведу його. А сталося навпаки, — розповідає Валентина Кузьменко. — «Заарештував» нас якийсь «казак» років п’ятдесяти, у військовій формі. Говорив чистою російською мовою. Спочатку я подумала, що сина хочуть забрати воювати за сепаратистів. Але вони обшукали його і виявили у речах камуфляж і військовий квиток. Сина посадили в машину, хотіли кудись везти, тож я вискочила з автобуса і почала кричати: «Куди ви його везете? Я його мама». Тоді й мене забрали і посадили разом з ним».
Привезли Кузьменків до Луганська, відвели до підвалу захопленої сепаратистами будівлі СБУ. Хлопцеві вдягли наручники. Матір і сина посадили до різних камер.
Треба сказати, що в будівлі Луганського управління СБУ немає камер. Були дуже давно, ще за радянських часів. А в роки незалежності їх переобладнали під службові приміщення. Заарештованих в управлінні СБУ ніколи не утримували. Терористи так званої ЛНР влаштували тюремні каземати зі звичайних службових кабінетів, складів, розташованих у підвалі. Оскільки затримували дедалі більше людей, то в Луганську сепаратисти їх почали розміщувати й в інших будівлях — у підвалах будівлі облдержадміністрації, місцевого управління МВС, навіть у гаражах.
У кожного — своя історія
«У нашій камері було дуже затісно, — розповідає Валентина Кузьменко. — На підлозі настелено якісь ганчірки. Місця дуже мало, тим більше біля стіни. Спали прямо на підлозі, поверталися по черзі. Коли дівчата йшли на роботу, звільнялося трохи простору, і той, хто вночі не спав, міг хоча б полежати. Тут завжди було темно, світла не вмикали зовсім. В Луганську взагалі немає електрики. Якісь комахи повзають по підлозі. Води немає, митися, зрозуміло, немає де. В туалет нас по черзі виводила «смотрящая» по камері на ім’я Аліна».
Валентина перебувала в одній камері з жінкою, яку затримали за те, що була п’яна. В іншої співкамерниці на вулиці перехожий попросив сигарету. Її звинуватили в тому, що вона продала цигарку, і за «мародерство» посадили разом із чоловіком.
У бранки Аліни своя трагічна історія. Вона — представниця однієї з громадських організацій. Разом з іншими членами організації її затримали на території, зайнятій самопроголошеною «ДНР». Били, гасили об ноги недопалки — жінка показувала нам шрами. Потім Аліну разом з іншими привезли до Луганська. Півтора місяця протримали в одиночній камері. Потім жінка пішла «на співпрацю» з сепаратистами: заспокоювала інших бранців, вмовляла не впадати в істерику, виходити на «роботу».
«Коли подивилася на Аліну, згадала, що бачила її обличчя на фотографії серед тих, кого розшукують батьки і син. Я сказала їй: тебе шукають рідні. Вона була шокована, бо їй сказали, ніби сім’я її вже заочно «поховала», — згадує Валентина Кузьменко.
Аліна попереджала дівчат, щоб не намагалися втекти. Вона говорила, що коло будівлі СБУ біля кожного вікна стоїть блокпост. Якщо спробуєш вистрибнути, тебе одразу розстріляють. Мало того, всіх, хто залишається у полоні, нещадно битимуть. Також розповіли, що зазвичай два «слідчі» ведуть «допити» й «опитування». Це, як пояснили новенькій, різні речі. Якщо «допит», то тебе битимуть. Якщо «опитування», то просто поговорять. «Слідчі» можуть запитати: «Що ви обираєте?» Валентина здивувалася: невже дають право вибору? «Ні, просто так знущаються», — почула у відповідь. І в цьому вона сама скоро переконалася.
Полонених часто б’ють
Валентина Кузьменко провела в полоні майже тиждень. За цей час жодного разу не вдалося побачитися із сином. «Але я чула, коли його били, — розповідає жінка. — І бачила одного разу, коли його вели в наручниках і в якихось «кайданках» на ногах. Він кульгав, щось було негаразд із ногами. Я зрозуміла, що його били по ногах. До камери заходив бойовик, який мене забирав, і казав: «Ну що, чуєш, як твій репетує? Сидить, як телепень, нічого не каже», — плаче мати. — А йому ж не було в чому зізнаватися. Я почала їх розпитувати, що вони збираються з ним робити. Спочатку казали, що обміняють його на когось зі своїх військовополонених. Потім говорили, що поставлять його як «живий щит».
У Валентини Кузьменко склалося враження, що в катівнях перебуває дуже багато людей. Серед них полонені українські військові, журналісти, активісти громадських організацій, звичайні місцеві жителі, котрі з якихось причин привернули увагу терористів.
«У жіночій камері нас було двадцятеро. Коли мене вели в туалет, я бачила чоловічу камеру. Двері були трохи відчинені, тож було видно, що вона заповнена вщерть. Усі чоловіки неголені, одягнуті лише в труси, іншого одягу на них не було. На дворі було пекло, то таке саме пекло було і в приміщенні, бракувало повітря. Ще там була окрема камера, куди вони саджали своїх, хто чимось завинив — напився абощо. Усіх дуже били», — згадує жінка.
Валентина Кузьменко питала «слідчих»: «А чого я тут сиджу? У чому моя вина?» У відповідь чула: «Ти пішла по ланцюжку за своїм сином».
«Бранців били часто, — стверджує Валентина Кузьменко. — Особливо коли українські військові успішно звільняли одне місто за одним. Програли бій і пішли зло зганяти на тих самих ув’язнених солдатах. Доля полонених цілком залежить від настрою їхніх катів. Якось я побачила, як до камер заходив представник якоїсь організації. При ньому не дозволяли бити полонених. Питав, кому потрібна медична допомога. Розказував нам про наші права. Казав, щоб ми вимагали, аби нас принаймні раз на добу виводили на свіже повітря хоч на годину. Але ніхто і не збирався дотримуватися бодай якихось правил утримання людей».
А ось «роботу» пропускати не можна було. Валентині довелося прати одяг, в якому воюють терористи. А її сусідок по камері вивозили у торговий центр «Метро» на околиці Луганська, пограбований сепаратистами. Вони приїжджали звідти втомлені, одразу падали спати. Ще когось вивозили рити окопи. Крім того, бранки прибирали камери після катувань. Годували їх, за словами Валентини, раз на добу — увечері давали ложку каші і склянку води. І все.
Раптовезвільнення
«Через тиждень вони раптом вирішили мене випустити, — розповідає далі жінка. — Повернули речі, навіть пакет із продуктами, який я брала в дорогу. Я віддала його Аліні, попросила розподілити між усіма і щось передати моєму синові. Вона пообіцяла. Коли я виходила, то побачила, як сепаратисти у приміщенні перевдягалися в українську десантну форму. Потім, уже на вулиці, роздивилася, що вони сіли в машину і поїхали кудись. Здогадалася, що вони спеціально перевдягаються, коли творять безчинства, аби люди думали, що це робить українська армія. У мого сина теж забрали камуфляж. Напевно, з такою самою метою».
Вона вийшла з казематів у майже порожнє місто. Куди йти, не знала. На вулиці зустріла якогось чоловіка на велосипеді. Запитав: «Чому така розгублена? У тебе щось сталося?» Жінка розповіла. Він повів її на зупинку, звідки виїжджали переселенці, і буквально впхнув у перший-ліпший автобус. Валентина Кузьменко поїхала, навіть не знаючи куди.
На першому ж українському блокпосту їй порадили звернутися до міліції. Жінка так і зробила, щойно дісталася Троїцька. Тут її розмістили у лікарні. Зараз жінка в безпеці, під захистом Української держави. Але не має спокою, адже в Луганську у полоні у сепаратистів залишився її син Олег. А в рідному Свердловську, все ще окупованому проросійськими терористами, — чоловік і молодші діти. За їхню долю дуже болить душа.
Валентина Кузьменко звернулася до міліції та СБУ з проханням допомогти у звільненні сина. Правоохоронці пообіцяли зробити все можливе, але ж триває процес обміну полоненими. Мати розуміє, наскільки це складно в умовах жорстокого й цинічного військового протистояння, коли понять честі, гідності й людяності в одної зі сторін конфлікту немає, а заручниками ситуації стають невинні люди.
P.S. Імена людей, про яких ідеться в цьому матеріалі, змінено. Заради безпеки автора публікацію подано під псевдонімом. Будь-який збіг із ситуаціями і долями інших людей — випадковий.
Юрій ГАВРИЛЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Хто допоможе знайти зниклого військового?
Інна МИКОЛАЄНКО
для «Урядового кур’єра»
«ГАРЯЧІ» КОНТАКТИ. Коли рідні військових, які нині несуть службу в зоні АТО, втрачають з ними зв’язок, то, як кажуть, місця собі не знаходять. І нерідко на хвилі тривоги, а то й паніки, не знають, куди звертатися, де можна дізнатися хоча б якусь інформацію. Та останнім часом у силових структурах почали діяти спеціальні підрозділи, діяльність яких спрямована не лише на подібне інформування, а й на пошук зниклих безвісти та звільнення тих, хто опинився у лапах сепаратистів.
Минулого тижня в СБУ почав діяти Міжвідомчий центр допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників та віднайдення зниклих безвісти, керівником-координатором якого став заступник голови СБУ, генерал-лейтенант Віталій Яловенко.
Наприкінці тижня він разом із головою СБУ Валентином Наливайченком провів особистий прийом людей, які розшукують своїх рідних та близьких. «Ми з’ясовуємо долю кожної людини. Спілкуємося з родичами, які шукають своїх близьких. Уточнюємо базу даних зниклих, аби не втратити жодного бійця, незалежно від того, у якому відомстві він служить», — підкреслив Валентин Наливайченко і зауважив, що держава повинна надати допомогу кожному — у поверненні, лікуванні та соціальному забезпеченні.
Міжвідомчий центр працює спільно з волонтерами, громадськими активістами, незалежними журналістами. Як повідомляє прес-служба СБУ, нині триває активна робота з уточнення бази даних зниклих, аби знайти і повернути додому кожного українця, який потрапив у полон або зник безвісти.
Зв’язатися з фахівцями центру можна за телефонами 0800-501-482, 044-235-63-67 або надіслати повідомлення на електронну скриньку polonhelp@ssu.gov.ua. Адреса центру: м.Київ, вул. Ірининська, 4.
Окрім того, в Міноборони створено робочу групу щодо організації визволення військовослужбовців Збройних сил України, яких незаконно утримують незаконні збройні формування. Для організації взаємодії з родичами військовослужбовців та громадськими організаціями щодо обміну наявною інформацією про затриманих військових Міноборони на своєму сайті подає таку контактну інформацію:
черговий Головного управління ВСП —
тел. (044) 456-41-28;
оперативна група Головного управління ВСП —
тел. (044) 454-73-03;
e-mail: xuedcg@ukr.net;
представник робочої групи —
полковник Каштанов Віталій Валерійович.
Тел. (044) 454-73-15.
Ми в Google+