Нещодавно прослуховував старі магнітофонні записи пісень. Привернуло увагу виконання пісні про мамин рушник відомого російського співака, який виступав з концертом в Одесі. З цього приводу він сказав: «Не знаю, за які такі заслуги, але мені присвоїли звання почесного громадянина цього міста. Крім того, видали паспорт громадянина України».

Саме такий коментар російського співака, якого за сепаратистські вибрики позбавили права на в’їзд в Україну, спонукав мене поділитися думками з приводу надання подвійного громадянства. Тим паче, що й нині не поодинокі випадки, коли іноземцям, які поки що нічого доброго не зробили для нашої держави, авансом надають громадянство України. На мене як пересічного українця таке заохочення чужинців справляє негативне враження. Бо його не можна надавати як нагороду. Для цього людина принаймні має народитися на українській землі, пожити на ній, перейнятися духом, характерним для наших людей. Крім того, таке легке отримання громадянства якоюсь мірою принижує його авторитет і висоту цього звання. Поясню на прикладі з особистого життя.

Понад 26 років я прослужив в армії й фактично не мав громадянства. Бо нам, військовим, за радянського часу не видавали паспорти. А коли направляли на військову службу за кордоном, то вручали закордонний паспорт, який відразу забирали після перетину кордону. Тому я відчув високу гордість, коли, звільнившись у запас, отримав паспорт громадянина України. Ним пишаюсь і завжди пам’ятаю, що я громадянин України. А коли дізнаюся, що іноземців обдаровують святим для мене статусом Українського громадянина, переживаю почуття, про які вже говорив вище.

Та річ не лише в особистому ставленні до цієї проблеми. У ній, на мій погляд, є складові, які можуть стати загрозою для національної безпеки. І знову підтверджу сказане прикладом. Якось розговорився із сусідом, який гостював у родичів у Приморському краї Росії. За його словами, там нині багато китайців. Працелюбні, не схильні до вживання алкогольних напоїв, вони взяли в оренду земельні ділянки, успішно вирощують на них цибулю, часник. Багато хто з них вступив у шлюб з місцевими жінками і отримав російське громадянство. Але тамтешніх чиновників уже непокоїть така проблема. А що буде, коли тисячі таких переселенців об’єднаються і винесуть на референдум питання щодо створення якогось автономного району, заселеного численними китайцями? До речі, розповіли, що там у валютних обмінниках вже мають попит китайські юані.

День у день збільшується кількість наших громадян, які живуть у Західній Україні й мають паспорти нашої й сусідніх країн. Таке приховане друге громадянство вже отримали навіть деякі з місцевих державних службовців, хоч наше законодавство не передбачає  громадянам такого статусу. Виникає запитання: чому можливе таке порушення закону, хто і чому заплющує очі на проблему?

Щодо цього хочу сказати таке. Підтримую практику, коли іноземцям, які добровільно стали в лави захисників України, за звитягу і мужність, виявлені в боях за її суверенітет і свободу, на їхнє прохання надають українське громадянство. Такі люди — справжні патріоти нашої держави і для українців як рідні брати. Але загалом до вирішення цього питання слід підходити дуже й дуже зважено.

Володимир ТКАЧЕНКО,  
ветеран військової служби,  
для «Урядового кур’єра»