Колишня вчителька, директор місцевої школи, а нині сільський голова Любов Іллічова як ніхто інший знає всі біди й проблеми Дмитрівки — живе радощами селян та їхніми сподіваннями. Дванадцять років тому, коли вперше обрали її головою, було трохи боязко. Ні, не від того, що може не впоратися. Трохи бентежило оте загадкове й тривожне слово «бюджет». Як із ним бути? Знала, що в сільській казні вічно бракує коштів. А тут самій треба їх рахувати та ще й відповідати за розподіл. Допомогли досвідченіші колеги — навчили, як залучати кошти до бюджету, контролювати витрати.
Спільна турбота оновлює
Тепер уже до неї за допомогою звертаються колеги-початківці. Не відмовляє нікому. Знає: на них, сільських лідерів, покладає свої надії громада. Тому й крутися, як сама каже, ніби муха в окропі, аби все встигнути, все передбачити.
Нині реконструювали будинок культури, відновили непрацюючий дитсадок, встановили там і в місцевій школі міні-котельні, газифікували приміщення сільської ради. Перекрити в навчальному закладі дах, відремонтувати спортзал, облаштувати в селі зал ритуальних послуг, відремонтувати дороги — це також її турбота. Звісна річ, не без допомоги депутатів, фермерів, підприємців. Останніх у селі — чимало. Усі вони раді допомогти, підсобити громаді у вирішенні тих чи інших проблем. І як тоді дивитимешся в очі своїй колишній учительці, якщо відмовиш? Більшість односельців — колишні учні Любові Микитівни — виростали на її очах. Самі йдуть до голови з пропозиціями, а нерідко і з проблемами, часом — з особистими. Довіряють, значить.
Ось і вчора, згадує голова, пізно ввечері постукала у двері жінка. Хоч і прихворіла, але як ти відмовиш людині, коли в очах неприхована тривога. Сімейні негаразди — гірші за виробничі проблеми. Довго світилося у вікнах будинку Іллічових, не одну чашку чаю випили разом із гостею. Коли покликали Миколу Олексійовича (чоловік Любові Микитівни теж колишній учитель), аби послухати і його думку, він сказав:
— Багато в сім’ї, якщо не все, залежить від жінки. Отож і думайте…
Дарма, що сама вже з досвідом, а думці Миколи Олексійовича вона довіряє. Отож і порадила пізній гості дослухатися.
Героїчні витоки
Кожне село в Україні, зокрема й на Черкащині, якщо добре пошукати, чимось знамените. Ось у тому живе іменитий бондар, а в тому співають так, що заслухаєшся, в цьому народився видатний артист чи письменник. Дмитрівка, що в Золотоніському районі, відома своїми героями. Неодноразово доводилося бувати там раніше, коли ще славилася рекордними надоями молока відома на всю Україну доярка — п’ятитисячниця, Герой Соціалістичної праці Валентина Левчик.
Дмитрівка й тоді була чудовим селом, де споконвіку жили працьовиті, майстровиті люди. І досі в пам’яті білопінне цвітіння садків, перше інтерв’ю, коли я — юний кореспондент районної газети — вперше зустрівся й розмовляв з Героєм, депутатом Верховної Ради УРСР Валентиною Миколаївною. Звісно, йшлося не лише про надої, а й про її село, про людей.
— Мені так подобається наша Дмитрівка, — сказала тоді знаменита доярка, — особливо навесні, коли йду ввечері додому. Від цих пахощів навіть руки перестають боліти…
Згадалися ті розмови, коли недавно йшов до Дмитрівської сільської ради і подекуди не впізнавав колись знайомого села. Змінилося воно. Повиростали нові будинки, впорядковано вулиці, змонтовано освітлення, облаштовано автобусні зупинки, з’явилися нові магазини. Приваблює ошатна, персикового кольору будівля сільського будинку культури, куди вечорами поспішає гомінка молодь.
Біля краєзнавчого музею бронзовий бюст ще однієї знаменитої дмитрівчанки — Олександри Сливи. Із дитячих років Саша працювала на фермі, досягла у праці високих результатів, за рекордні надої молока її було удостоєно ордена Леніна, вона була депутатом Верховної Ради УРСР першого скликання — неабияка честь для простої селянки. Перед війною, як розповідають музейні матеріали, вона завідувала фермою. Коли фашисти окупували Україну, відчайдушно кинулася рятувати колгоспне стадо. Корів із Дмитрівки встигли відігнати аж на Полтавщину, але й там уже територію окупував ворог. Довелося роздати худобу місцевим селянам, а самій повернутися додому. Прислужники нового режиму, який встановили окупанти, склали список сільських активістів, комуністів, передовиків. До нього, звісно, внесли й ім’я Олександри Сливи. Її, як і першого голову місцевого колгоспу Петра Ярмолу, а також дружину та дітей керівника господарства Григорія Кисільова, ще кількох десятків сільських трударів забрали до міста і там розстріляли, а перед стратою ще й катували, підкидаючи людей на машини вилами, нацьковуючи на них собак…
У повоєнні роки, аби вшанувати світлу пам’ять трудівниці-мучениці, тодішній голова дмитрівського колгоспу «Більшовик» Іван Микитович Баранник замовив майстрам-скульпторам зробити погруддя Олександри Сливи. Продовжити естафету увічнення минулого випало вже його сестрі, нинішньому сільському голові Дмитрівки Любові Іллічовій. Вона ініціювала встановлення пам’ятника біля місцевого краєзнавчого музею.
Трудова слава тут у пошані
Про своє село Любов Микитівна може говорити годинами. Її розповіддю заслухаєшся, бо вона сповнена цікавими деталями, важливими подробицями. Біля обеліска та пам’ятника Невідомому солдату зупиняємося.
— Село наше — героїчне. Доречніше, здається, було б назвати його Героївкою. Відоме ж воно, як переказують старожили, ще за кріпосництва. Назву селу дали нібито на честь кріпака Дмитра Дмитренка, який утік від поміщика (теж потрібно мати сміливість) та й став самостійно жити на річці Супій у «старому селі», що на околиці нинішнього. Після скасування Катериною ІІ Запорозької Січі сюди прибуло багато козаків, які становили тоді половину всього населення. Серед них було чимало справжніх відчайдухів, уславлених запорожців. Може, саме звідси беруть початок наші героїчні витоки?
На плитах обеліска викарбувано імена дмитрівчан, які загинули в роки війни. Братська могила з фігурою солдата упокоїла останки тих, хто заплатив життям, помер від ран під час форсування Дніпра. На сільському кладовищі теж є дві братські могили, де поховано воїнів, які не дочекалися Перемоги. За подвиги у Великій Вітчизняній війні звання «Герой Радянського Союзу» присвоєно двом дмитрівчанам — Григорію Світличному та Якову Андрущенку.
Поки були живі уславлені ветерани, приїздили в село, зустрічалися зі школярами. Пригадують селяни, як хвилювалися, спілкуючись із героями… Нині самотужки ремонтують ці знаки людської пам’яті, яким уже багато років. Доглядають за могилами. За них ніхто цього не зробить.
Поряд із воєнною звитягою — трудова слава. За високі надої молока медалі «Золота Зірка» Героя Соціалістичної праці засяяли на грудях Євдокії Кириченко, Валентини Левчик та Надії Реви. Хоча й чимало матеріалів про них у місцевому народному музеї, але Любов Микитівна мріє створити у селі алею Героїв, аби наступні покоління пам’ятали про славних односельців, про своє коріння.
Проте й нинішні хлібороби не відстають від колишніх. На орендованих у селян землях сусіднє СТОВ «Пальмира» вирощує високі врожаї. Фермер Віталій Батир, підприємець Святослав Діхтяренко та інші встигають і своїм приватним господарствам лад давати, і селу допомагати. Також завдяки участі підприємців у хорошому стані амбулаторія в Дмитрівці та фельдшерсько-акушерський пункт і сільський клуб у Матвіївці, що підпорядкована сільській раді.
Громада — «великий чоловік»
— Вірите, — сказала тихо, — оці дванадцять років роботи в сільській раді минули як один день. Ніби тільки вчора я роздумувала, чи погоджуватися на пропозицію, аби висунути свою кандидатуру на обрання головою. Усе промайнуло, як у калейдоскопі.
— Що особисто вам дала ця робота? — запитую, зовсім не сподіваючись на якусь конкретну відповідь. І раптом прозвучало вистраждане:
— Я виросла. У своїх очах, насамперед. Зрозуміла, що і я щось можу важливе для громади зробити. Тому, чого не вміла, навчилася. Насамперед тісніше працювати з людьми — як із керівниками, так і з простими селянами, — глибше розуміти їх. Усвідомила, що потрібна людям, що нікуди не подінуся від їхніх проблем, бо ті проблеми і мої. По-новому відчула відповідальність. Поки не доб’юся, щоб заплановане було реалізовано (хоч і не все від мене залежить), не заспокоюся. Для цього іноді доводиться стукати у високі владні кабінети. І цьому навчилася. Нічого гріха таїти, приємно, коли до твоєї думки дослухаються й у районі. Як голова координаційної ради сільських голів, член колегії райдержадміністрації, намагаюся й мислити по-державному: як можу, відстоюю інтереси громад інших населених пунктів.
Робота цікава, занурилася в неї, можна сказати, з головою. Хоча, скажу відверто, робота не завжди вдячна. Дехто з колег, приміром, і досі вважає, що від нас мало що залежить, але я переконана: якщо працювати разом із громадою, ми — сила. Ось намітили в нинішньому році реконструювати центральну вулицю села, названу на честь Івана Баранника. Для цього потрібні значні кошти. А в нашому куцому сільському бюджеті знайшлося тільки сто тисяч гривень. Відверто скажу, не всі керівники в районі та області одразу пристали на пропозицію допомогти, довелося декого дуже переконувати. До аргументів прислухалися. Ще сто тисяч недавно надійшло з обласного та районного бюджетів. Отож тепер із грошима і готовою документацією незабаром приступаємо до роботи.
Радіє серце голови: народжуваність у селі пішла вгору, торік на світ з’явився цілий десяток малюків. А на нинішній рік також є перспективи поповнення. Отож не так краятимуть душу порожні хати, що подекуди лякають тишею та зачиненими віконницями. Ще не все втрачено, втішає себе оптимістичною думкою Любов Микитівна.
Здається, звичайне собі українське село. І турботи в нього буденні. Виростити хліб, нагодувати худобу, доглянути дітей. Та й Дмитрівок — більших і менших — в Україні не перелічити. Але то тільки на перший погляд. Якщо ж пильніше придивитися, то обов’язково помітиш: село це особливе своїми людьми — колишніми й нинішніми героями. Яким не завадять ні труднощі, ні незгоди, ні несприятливі політичні вітри. Недарма ж пізніми вечорами, попри втому, Любов Микитівна разом із активістами-депутатами думає над тим, як удосконалити систему місцевого самоврядування, як повернути радам фінансово-бюджетну самостійність, смак якої вони давно втратили? Як зробити село ще гарнішим, а людей — заможнішими?
Віриться, що такі переміни не за горами, якщо до цього прагнуть, працюють над цим такі люди, як Любов Іллічова.
Ми в Google+