Слова колись популярної пісні про хвилі, які стогнуть та плачуть і б’ються у борт корабля, краще згадувати на березі. Тим більш, що у розбурханому нічному Азовському морі не до спогадів. Попри негоду — холодний дощ, густу темряву і дужий штормовий вітер, — потрібно нести службу на капітанському містку, в рубці чи на палубі сторожового катера. А на стрільця, як відомо, і звір біжить. Виявлений праворуч від борту об’єкт — маломірне суденце — упевнено прямувало до судна морських прикордонників. Може, потребує допомоги? Та човен збавив хід, поспіхом розвернувся і спробував заховатися в темряві. Причини тікати у затриманих невдовзі трьох «рибалок», які мали документи самопроголошеної «ДНР», зрештою, зрозумілі. А ось чому вони у нічному морі шукали зустрічі з російським судном (замість нього натрапили на український «Гриф»), тепер з’ясовують відповідні служби.
Цей епізод — один із багатьох, якими нині переповнені будні військовослужбовців загону морської охорони Державної прикордонної служби України у прифронтовому Азовському морі.
Екіпаж азовців-чорноморців
Коли протискуєшся трапом на нижню палубу сторожового катера «Гриф», де розташовані невеликі кубрик матросів, каюта капітана та мініатюрна кают-компанія, мимоволі згадуєш тісняву відсіків підводного човна. Цікаво, що один із моряків Іван, схоже, прочитав мої думки. «Мій батько — колишній моряк-підводник, а я також цілком свідомо зробив вибір стосовно морської служби, — запевняє він. — Починав на Чорному морі, а тепер наш екіпаж охороняє державний кордон на Азові. Знаю, вдома непокояться за мене, оскільки ми завжди на передньому краю, та водночас пишаються мною. Це додає впевненості й сил, які дуже потрібні, щоб пройти усі випробування. Нам у будь-який момент може надійти наказ вийти в море. Звичайно, на завдання йдемо із розчохленою зброєю, але страху немає, треба виконати завдання».
В екіпажі сторожового катера — одного із суден, які після окупації Криму зробили перехід із Чорного моря до Маріуполя, третина моряків-прикордонників — недавні чорноморці. «Певна річ, довелося звикати до очевидних змін на морі й на березі, адже тут усе інше: море, регіон, місцеві жителі та їхній менталітет, — розповідає командир судна Олександр Бескровний. — Вважаю, адаптацію хлопці вже давно пройшли. Та й тутешні товариші по зброї азовці допомогли нам швидше опанувати місцеву специфіку».
Недавнім чорноморцям справді довелося якийсь час звикати і призвичаюватися до мілкого Азова, особливо під час штормів. Потрібно добре вивчити і враховувати наявні тут мілини і перекати, зовсім інші ширину та довжину азовських хвиль. Такі нюанси дуже важливі для всіх суден навіть у мирний час, а для військових кораблів — поготів. Ніде не поділася й психологічна проблема, про яку згадують на палубі й у кубрику. Чимало моряків досі важко сприймають те, що охороняти кордон і всю державу доводиться від тих, хто фактично вдарив їм у спину.
«Нас завжди вчили, що росіяни, з якими ми по-сусідському ділили Чорне й Азовське моря, у разі необхідності завжди прийдуть на допомогу, — згадує один із морських прикордонників. — Ми люди військові, й нас готували воювати із Заходом, США, із прибульцями-інопланетянами, але тільки не з Росією. Бо ми ж брати! Невже у наших колег і сусідів не виникає потреби долати психологічний бар’єр?»
Проте моряки стверджують, що супротивником не вважали росіян тільки доти, доки не почули розповіді очевидців — українських прикордонників із суші, які побували під артилерійськими і мінометними обстрілами. Ті неодноразово стикалися в українському Приазов’ї з російськими військовослужбовцями, зброєю і важкою технікою, яку сусіди досі пруть через захоплені й не контрольовані нами ділянки спільного кордону. Певна річ, цю зброю використовували й проти моряків-прикордонників, як це було торік. Останнього дня літа росіяни обстріляли два катери морської охорони, які перебували за 3 милі (майже 6 км) від берега поблизу захопленого проросійськими бойовиками села Безіменне. Після влучання кількох снарядів у «Гриф» судно вигоріло й затонуло, двоє моряків, серед них командир катера, загинули, ще семеро зазнали поранень та опіків і трималися на хвилях аж до підходу рятувальників та рибалок.
Мотивація — захист свого міста
«Унікальність нашого підрозділу в тому, що ми єдина морська частина в Азовському морі, — підкреслює заступник командира по роботі з особовим складом Маріупольського загону морської охорони державної прикордонної служби України, капітан 1-го рангу Юрій Алейников. — Це добре розуміють і на березі, а тому після тривалої служби на Чорному морі й переходу сюди наші люди не почуваються кинутими напризволяще. Уже першого дня перебування в Маріуполі відбулася зустріч із місцевими керівниками і були вирішені всі питання стосовно житла і побуту військовослужбовців, влаштування дітей до шкіл і дитсадків. І надалі міська та обласна влада й волонтери надають нам усю необхідну допомогу. За півтора року, відколи несемо тут службу, ми вже зовсім свої. Дуже важливо, що поступово поліпшується технічне забезпечення загону морської охорони. Приміром, недавно отримали нову техніку — сучасні швидкісні й маневрені катери. Безумовно, це підвищує нашу мобільність і дає змогу ефективніше охороняти державний кордон і прикривати з моря рейди портів Бердянська і Маріуполя».
Підтримку з берега моряки-прикордонники, серед яких представники майже всіх регіонів України, відчувають у вигляді сплеску патріотизму маріупольців. Серед військовослужбовців останнім часом побільшало місцевих добровольців, які стають на захист свого рейду, порту, міста і всієї країни. Хлопці з інших областей зауважують, що маріупольці відзначаються особливою мотивацією, адже взяли зброю в руки, щоб захищати власні домівки і родини.
Як ставляться до захисників кордону України в Маріуполі, де ще вистачає персон із проросійською позицією? Правду кажучи, по-різному. Але тих, хто підтримує патріотів, стає більше. Та й опоненти останнім часом підібгали хвости і змушені поважати українських моряків. Про характерний випадок розповіли на «Грифі». У багатоповерхівці, де наймає житло один з офіцерів, група молодиків свого часу майже щовечора влаштовувала хмільні концерти: гучно вмикали гімн Росії й, підспівуючи, дерли горлянки. Тоді прикордонник став приходити додому у формі морського офіцера. Подіяло: «концерти» припинилися, а їх нетверезі учасники під час зустрічі почали вітатися.
Служба у прифронтовому Азовському морі з охорони державного кордону, свідчать моряки, докорінно відрізняється від тієї, що була два-три роки тому. «Так, нас відповідно готували, навчали, але багато чого ми не використовували, бо не було потреби, — каже Володимир. — Тепер інша річ, бо захист української території з моря — це бойове завдання, виконати яке ми мусимо бути готові кожної миті. Шліфуємо бойову підготовку, щоб у разі необхідності робити все блискавично й автоматично. Ситуація змушує так діяти всіх. Адже на судні нас порівняно небагато, й тому від кожного залежить і виконання завдання, і доля корабля та його екіпажу».
ПРЯМА МОВА
Юрій АЛЕЙНИКОВ,
заступник командира по роботі з особовим
складом Маріупольського загону морської охорони
Державної прикордонної служби капітан 1-го рангу:
— Період перемир’я більш актуальний для суші. А в нашій службі немає навіть тимчасової перерви, бо ми охороняємо державний кордон в Азовському морі. Прикриваємо з моря рейди українських портів, стоїмо на перешкоді висадки ворожих десантів чи диверсійно-розвідувальних груп, боремося з незаконним переміщенням зброї, наркотичних речовин та інших подібних вантажів.
Коли питають, хто у підрозділі найбільше відзначився під час виконання завдань, відповідаю: всі! Кожен з матросів, старшин чи офіцерів у нелегких умовах з честю виконує свої службові обов’язки. Наші хлопці неодноразово побували під обстрілами, деякі торік улітку виходили шукати й рятувати в морі поранених колег із сторожового катера, який вибухнув після обстрілу.
Нам, морякам-чорноморцям, найбільше не вистачає рідної домівки, яка залишилася на окупованій території Криму. Віримо, що до літа наступного року ми визволимо свою землю і повернемося туди — додому.
Ми в Google+