На одному з київських підприємств комунальної техніки встановили незвичний пам’ятник — сміттєзбиральній автомашині. Побачивши таке, навіть зупинився і протер очі: чи не міраж, бува. Ні, підрихтований і гарно пофарбований «ГАЗон» мав однозначний вигляд: усе, хлопці, з мене досить, пора й увічнитися! 

Спершу в душі виникло таке собі скептичне: «Ну, так скоро заводи гумотехнічних виробів вирішать, що вони нічим не гірші за інших…». А через певний час готовий був потиснути ініціатору нового монумента руку. Надто прості міркування: він краще за трьохсот політиків разом узятих розставив наші пріоритети. Братці наші любі, з всеукраїнського суботника слід починати, а не зі спроби майже на голому місці нанотехнологіями світ дивувати.

Втім, копати слід ще глибше. Не ями для того, щоб сміття загортати нащадкам для відрази, а істини у власній свідомості. Щоб запитати з усією суворістю: а коли це чепурний брат-українець засміченню піддався? Чому перестав розуміти, що кинутий під ноги непотріб — це перший крок до повного самозапущення?

Хто це вважає, що ніколи він особливим чепуруном і не був? Хтось, може, й не був, але ж переважна більшість… Кажете, колись порядок був, бо забороняли смітити, це було соромно, а нині – демократія? А хіба цей устрій передбачає замурзаними ходити і перечіпатися через порожні пластикові пляшки? Радше він опирається на порядність громадян та їхню високу культуру. А куди ж усе це поділося? Прикро, що в цій ситуації бідкаємося про брак сміттєзбиральників. А на адресу свого, даруйте, щиро вигодуваного свинства — анічичирк…

Та й хіба до високої культури, коли через панічний страх перед терористами в містах прибрали урни для сміття. І не у всіх навіть дуже свідомих людей вистачає терпіння носити порожні пляшки, фантики від цукерок чи сигаретні «бички» доти, доки знайдеться місце для їхнього звільнення. Та якщо радикали здатні підкласти вибухівку в метро чи службових приміщеннях, позакриваймо тоді все. Далеко можна зайти з такою логікою. Тому хай стоїть красень-сміттєзбирач. Як нагадування про деякі речі. Шедеври монументального мистецтва натякають про вічність життя, а ось такі… дещо прозаїчніші витвори — про необхідність його чистоти та простору для нього.

Хай стоїть. Одна маленька прикрість: не хочеться навкруг однієї суцільної прози. Бо в часи, коли наш бронепоїзд стояв на запасних рейках, а мирний трактор міг прицільним вогнем у відповідь збити ворожий вертоліт, були інші символи. Тому якось би нам відсторонитися од ситуації, коли у майже кожному селі  замість зданих в утиль танків та літаків на постаментах з’являться сміттєзбиральні чи поливальні машини. А хіба самогонні апарати не заслуговують на таку честь? Однак символи та реліквії як ніщо інше характеризують актуальну ситуацію в тій чи тій країні.