Торік на екрани країни вийшло з 20 ігрових фільмів. Цього року може вийти від 10 до 40, на які держава надала 1,6 мільярда гривень, хоч суму можуть переглянути. Триматимемо кулаки, щоб вектор нашого кіно було продовжено і після Пилипа Іллєнка, який здійснив прорив на основі концепції кінематографа, розробленої разом з батьком Юрієм Іллєнком.

Про зрілість і просунутість вітчизняного кінематографа свідчить відповідність світовим трендам, зокрема пролонговані касово успішні «Скажене весілля», «Дзідзьо. Контрабас», адаптація західних «Свінгерів».

Якщо кінотеатри закриваються…

Згідно з дослідженням, українці витрачали торік на дозвілля і культурні потреби 2—3% заробітку (на їжу наші співвітчизники в середньому витрачають 50%). За цими показниками ми на 40-му місці в Європі. А найбільше переймаються дозвіллям і культурою в Люксембурзі — аж 62%. На їжу в них — 8,4% статків. І ще показові цифри. У Польщі 3 тисячі кінотеатрів. Держава сприяє їхньому розвитку пільгами на квитки та кіноустаткування. В Україні лише 500 кінозалів. Гірко проминати в центрі Києва закриті на невизначений термін «Україну» — там 4 вересня 1965 року відбулася прем’єра славнозвісних «Тіней забутих предків» з демонстрацією патріотичної інтелігенції; «Київ», де ми майже дві години очікували на зустріч з легендарною Катрін Деньов, а вона, виявляється, чекала на експрезидента Віктора Ющенка, з яким керівники фестивалю «Молодість» призначили їй піднятися на сцену. На замку глядацькі зали «Кінопанорами». Про оператора кінотеатру створено повнометражний документальний фільм, відзначений на Одеському фесті.

Ці кінотеатри створювали культурний контекст не тільки столиці, а й держави. Кіномистецтво — потужний провідник її ідеології, в якій громадян розглядають не стільки як електорат і наповнювач офшорів олігархів, а як головну цінність країни у формуванні нації та її добробуту. Може, знакові кінотеатри закрито заради кінозалів у торгових центрах, які постали в середмісті столиці?

Якісне документальне і художнє

«Людина з табуретом» Леоніда Кантора змальовує геопобутову подорож героя з вагітною дружиною Діаною до чотирьох океанів. Режисер у попередніх фільмах, які знімав під кулями на Донбасі, показав героїку війни, але не витримав тягаря самотнього побуту в селі і вчинив самогубство перед камерою у червні 2018-го, яке режисер картини Ярослав Попов цнотливо обірвав у стоп-кадрі. Кантор залишив трьох дітей без батька.

Кінорежисер Олег Сенцов, теж батько, витримав випробування і заговорив у Давосі українською. Він і в засланні писав твори і кінопроєкт «Номери». Фільм почали знімати, коли лауреат європейської премії Сахарова відбував російське заслання, звідки листувався з режисером Ахтемом Сеїтаблаєвим. 18 лютого — прем’єра «Номерів» на «Берлінале-2020». 2019-го Україна була широко заявлена на міжнародних кінофестивалях.

У культовому кінотеатрі «Жовтень», який усі роки малокартиння популяризував вітчизняне кіно, співробітники відзначають успіх у кінофахівців та пересічного глядача фільму «Додому», який ішов тут майже два місяці. Його світова прем’єра відбулася в Каннах, де фільм отримав приз.

У кінодебюті Наримана Алієва актора Сеїтаблаєва було відзначено за роль батька на 7-му Боспорському кінофестивалі у Стамбулі. Успішним був кінодебют непрофесіонала Ремзі Білялова — знімати непрофесіоналів стало вітчизняним трендом. У фільмі трагізм доль вписано у трагедію народу киримли. Акцентовані плани ландшафтів оператора Антона Фурси занурюють у тишу і без музичного супроводу озвучують масштаб роздумів про сьогодення України з її Кримом. Традиції сім’ї як карма і опора. Побутова драма укрупнюється до трагедії, фінальна сцена постає символом душевного тягаря юнака. Йому жити з усвідомленням ціни майбутнього: окупована батьківщина, смерть виснаженого тата і загибель за гідну Україну старшого брата. Стрічку з бюджетом 20,06 мільйона знято трьома мовами. Його одноосібно було номіновано на «Оскар» від України, але в шорт-лист він не потрапив.

Якою мовою смішніші комедії?

Комедію з некомерційною назвою «Мої думки тихі» 27-річного Антоніо Лукіча за перші два дні в «Жовтні» переглянули понад 2 тисячі глядачів. Фільм відзначено на Одеському фестивалі та у Карлових Варах. Багатовимірна тема конфлікту поколінь властива стрічкам всіх жанрів, як і тема кохання. Ірма Вітовська за роль матері отримала чергову нагороду. Без неї, здається, не обходиться жодна вітчизняна кінопрем’єра.

Українським акторам закидають погану українську, зіпсовану участю в російських серіалах і замотаністю в телепроєктах. Хоч уже є з десяток нових облич, від яких очікуємо визначних кіноролей з їхньою хорошою театральною школою. Є й розкручені продюсерами і телеканалами імена, які так і не стали принадно творчими й комерційно привабливими. Чи не тому споглядаємо засилля в кіно медіа- і попзірок, де вони грають і себе, коханих. Кінопродюсери спекулюють на їхній популярності, адже вони збирають стадіони і притягують до телеекранів. Це теж тренд, як і те, що вітчизняна література широко заявлена в кіно.

Екранізована класика

Іван Франко написав «Захара Беркута» у 1885-му. Торік «Захар Беркут» став одним з найбільш очікуваних фільмів з гаслом «У свободі моя сутність». До Ахтема Сеїтаблаєва, який зняв понад 10 стрічок, хоч не має спеціальної освіти, приєднався режисер Джон Вінн. Тандем претендував на касовий рекорд великою рекламою, чому сприяла і пісня Святослава Вакарчука, і українські монети та поштові спецмарки. Бюджет розрісся до 113 мільйонів гривень, з яких 30 мільйонів надало Держкіно. Картину знімали англійською через міжнародний прокат. Проте американські типажі за 132 хвилини не переконали нашого глядача, як і комп’ютерна графіка. Ті, кого я опитав, мають претензії до акторського складу, що позначилося на емоційності сприйняття. Ситуацію трохи виправили другорядні виконавці. Адже немає маленьких ролей, якщо для них є українські актори.

Однак фільм посприяв цікавості телеканалів до стрічки 1971 року, яка увійшла до скарбниці вітчизняного кінематографа. У той час кіностудія Довженка зібрала для «Захара Беркута» великі сили: режисер — класик Леонід Осика, сценарист — класик Дмитро Павличко, художник — двічі лауреат Шевченківської премії Георгій Якутович і провідні актори, зазвичай антагоністи у фільмах: Костянтин Степанков та Іван Миколайчук. Картина вийшла героїчно-мальовничою за естетикою, україноцентричною і християнською за духом. Дивує, як вона такою потрапила у прокат в СРСР з боярином-зрадником і ворогом громади в часи Данила Галицького, який гине, не підтриманий навіть власною донькою. Фільм не видається архаїчним за кіномовою і пафосом, попри скоромовку у фіналі. Спротив слов’ян навалі татар виснажив орду у войовничому русі на захід Європи.

Популярний у світі біографічний жанр представлено в нашому прокаті стрічкою про Василя Стуса «Заборонений» режисера Романа Бровка. Вона мала попередню назву «Птах душі» — як назвав останню збірку поет, втрачену для читача в архівах КДБ.

За творами Андрія Кокотюхи знято «Червоний», Василя Шкляра — «Чорний ворон», на черзі — брати Капранови. «Віддана» створено за осипаним нагородами твором Софії Андрухович «Фелікс Австрія». Своєрідну літературну лексику перекласти кіномовою наважилася Христина Сиволап. Вона, як і більшість режисерів-дебютантів мала успіх у короткометражках. Кінооповідь у фільмі здалася мені трохи театральною, насиченою добірним і ледь не антикварним речовим середовищем. 150 костюмів і майже тонна вишуканої їжі. У стрічці є містика і кримінал, фрейдистська драма і гламур австро-угорського часу.

І про національну ікону — не про своєрідну стрічку про Шевченка і самураїв, а про «Тараса. Повернення» режисера Олександра Денисенка. Бюджет — 45 мільйонів гривень. Тема — Шевченко в Казахстані. Чи очікує на фільм Шевченківська премія з новим очільником Юрієм Макаровим, як і на довгозніману стрічку Михайла Іллєнка за твором Шевченка «Толока»? Це історична кіносага про знакові історичні події — від поразки під Полтавою до спротиву на сучасному Донбасі. Фільм наше озвучує прислів’я: «Моя хата скраю, першим ворогів стрічаю».

Цікавість світу до України знайшла відгомін у кінематографі. Українсько-французький психологічний трилер «Останній крок» з Карпатами в ролі Канади і Жаном Рено в ролі кілера у відставці. Він знявся в Україні ще й у сімейному фентезі «Поліна і тайна кіностудії» режисера Оліаса Барко. Фентезі про нанопесика у картині «Фостер і Макс» Анатолія Матешка теж буде цікавим для сімейного перегляду.

Та найбільш схвальні відгуки викликала «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке» за сценарієм Сашка Лірника про містичні та етнічні пригоди героїв. І навіть у Краматорську, де фільм показали о 8 ранку, зал був заповнений, а в київському «Жовтні», де враховують тенденції кіно і навіть провокують їх, його поставили у прайм-тайм і не прогадали. Стрічка приємно вражає рівнем комп’ютерних спецефектів — як же без них. Тренд.

Будинок відповідає статусу

Неповним буде розповідь про сучасне кіно в Україні без згадки про планомірну багаторічну діяльність столичного Будинку кіно з його популяризацією здобутків кіномистецтва, зокрема Станіславом Сукненком і харизматичним Аліком Шпилюком. Тут і кінолекторії про маловідомих масовому глядачеві українців, які увійшли в історію кіномистецтва, як-от Ася Норіс і Пол Муні. Нещодавно було вшановано Олександра Довженка фрагментами його документальних і художніх кіноробіт 1944—1956 років. А стрічкою «Джульєтта і духи» (1965) із Джульєттою Мазіною відзначено 100-ліття народження Федеріко Фелліні, який протестував проти засудження Сергія Параджанова. Участь у вшануваннях взяв Роман Балаян, який через 12 років створив перший українськомовний фільм «Ми є… Ми поруч». Прем’єру чорно-білої стрічки про хірурга заплановано на осінь 2020-го.

Очікуємо на режисерський кінодебют «Погані дороги» сценариста «Кіборгів» і «Дикого поля» Наталії Ворожбит. У фільмі чотири кіноновели про реальних людей у кошмарах Донбасу в безцензурних діалогах. Чекаємо на постмодерністський арттреш «Шлях мерця» Євгена Фоміна, учня Юрія Іллєнка. А ще буде «Будинок «Слово». Після успіху документального фільму Тарас Томенко освоює простір детективу про митців розстріляного відродження. Чи переконають глядача сучасні актори про масштаби особистостей тієї пори? Побачимо.

Автор дякує за допомогу в підготовці матеріалу родині Дмитренків.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»