100 років тому 3 листопада відбулася подія, значення якої історики порівнюють з універсалами Української Центральної Ради.  Народні збори (віче) у Чернівцях проголосили об’єднання північної частини Буковини з українським народом. Відзначаємо 100-річчя Буковинського віча на державному рівні.

Пам’ятник до 100-річчя створення ЗУНР днями відкрили у Львові. Фото з сайту radiosvoboda.org

Голова Буковинської ОДА Олександр Фищук акцентував, що Буковинське віче стало важливим моментом боротьби українців за власну державу в контексті подій Української революції 1917—1921 рр., і комплексне цілісне відзначення подій столітньої давності та вшанування видатних учасників є й буде одним із пріоритетів діяльності органів державної влади.

Нагадати про ті важливі події та їх значення для сучасників ми попросили доктора історичних наук, професора Василя Ботушанського.

— Безумовно, Буковинське віче вважається однією з найважливіших подій у краї, бо було частиною Української національної революції 1917—1921 років, коли український народ прагнув здобути самостійну незалежну державу, — розповів науковець. — І рішення, прийняте на вічі, можна певною мірою ставити поряд із чотирма універсалами Центральної Ради, універсалом про злуку, іншими важливими документами, пов’язаними зі спробою українського народу здобути незалежність на всіх землях проживання українців.

У ті часи український народ жив у двох імперіях: Російській та Австро-Угорській. І якщо в першій революція і створення Української Народної Республіки відбулися у 1917-му, то в Австро-Угорській дійшло до цього на рік пізніше. На західноукраїнських землях великий вплив мала саме Українська революція. Тут фактично було три території, які намагалися об’єднатися в одній державі:  Східна Галичина, Угорська Україна, тобто Закарпаття, і українська частина Буковини.

Українських діячів Буковини було обрано на так звану Конституанту (установчі збори) у Львові 18—19 жовтня 1918 року. Вони взяли участь у проголошенні Західноукраїнської держави, яка згодом, 13 листопада, дістала назву ЗУНР. Ці 22 делегати з Буковини вважаються цілком легітимними, і рішення львівської Конституанти про введення Північної Буковини у цю державу законне.

Чернівецька делегація мала повноваження Буковинської делегації Конституанти. Її назвали Український крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем. Делегати з 25 жовтня до 3 листопада все підготували, щоб організовано перебрати владу в австрійського крайового президента і створити тут частину Західноукраїнської держави. На кожну галузь було обрано відповідних керівників. А на 3 листопада було призначене Всебуковинське народне віче, щоб цю велику справу не вважали стихійним захопленням, незаконним актом, а щоб засвідчити, що це підтверджують усі громадяни української Буковини. Тоді було створено таку саму румунську раду, яка 27 жовтня проголосила всю Буковину румунською землею.

Ось цим вічем буковинці хотіли підкреслити, що всі українці краю підтримують розділення Буковини за етнічним принципом на румунську й українську частини. І це не стихійне рішення, а законно затверджена воля всіх українців краю. Українська частина пристає до Української держави, а румунська вирішує свою долю сама.  Ця ідея відображена у рішенні Буковинського віча.

Рішення, прийняте на Буковинському народному вічі, історики схильні порівнювати із чотирма універсалами Центральної Ради. Фото з сайту cv.archives.gov.u

— Про що саме йшлося в цьому рішенні?

— Було затверджено шість пунктів. Передовсім, що Північна Буковина входить до складу Західноукраїнської держави. Західноукраїнська держава поширює свою конституцію на Буковину. Визнано рівноправність і не­українського населення: польського, єврейського, румунського. А євреїв визнавали окремою нацією, бо в Австрії їх вважали частиною німецького населення. Крім того, було затверджено, що українці Буковини рішуче протестують проти рішення Румунської національної ради, що вся Буковина — румунська земля, бо цим ігноруються права українського населення краю. Було вирішено, щоб український крайовий комітет негайно перебрав владу від останнього австрійського губернатора Йосифа Ецдорфа у свої руки. Тим більше, що 1 листопада львів’яни вже перебрали владу в Східній Галичині та Львові.

Тож Буковинське народне віче на основі принципу самови­значення народів проголосило своє право на національне самовизначення  на Північній Буковині й на власне  право створити тут державу в союзі із Західноукраїнською.

Значна частина населення на вічі висунула ще одну ідею — об’єднатися з Великою Україною. Але оскільки було проголошено приєднання до Західно­української держави, то одночасно оголошувати приєднання до двох різних держав було нелогічно. Тому останнім пунктом було записано: «Віче бажає прилучення австрійської частини української землі до України». Так було висловлено загальне побажання українців у майбутньому разом із Західноукраїнською державою приєднатися до України.

І за цим рішенням народного віча 6 листопада 1918 року українці перебрали владу в останнього австрійського губернатора без кровопролиття, за протоколом, підписаним українською, австрійською й румунською сторонами. В історії рідко за протоколом беруть владу. А буковинці були настільки демократичними, що навіть у цьому разі виявили своє прагнення до законного вирішення питань, без утисків представників інших національностей.

Щоправда, це не допомогло їм утримати владу, бо інші нації — насамперед поляки, румуни, поводились агресивно, не брали до уваги думки українців і окупували ці території. Північну Буковину захопила 11 листопада Румунія, хоч тут уже діяла українська влада. А Східну Галичину — Польща пізніше, у липні 1919-го, через вісім місяців. І аж тоді, коли вже тривала українсько-польська війна, дійшли рішення, що треба об’єднатися з Україною. І об’єдналися: 22 січня 1919 року було здійснено Злуку ЗУНР з УНР. Було проголошено, що і Буковина входить до УНР, хоча перебувала під окупацією, але суто символічно було підтверджено, що Велика Україна не відмовляється від Північної Буковини як складової Української держави.

— Віче було проявом народовладдя — чимось на зразок сучасних подій на Майдані?

— Важливо це розуміти: у переламний момент важливих історичних подій наш народ сам виходить із ситуації. Він вирішує, яким шляхом рухатися. У даному разі — питання державної належності Північної Буковини. Він каже: ми вже не в Австрії, але не хочемо і в румунську державу. Хочемо власну державу. Тобто український народ завжди був здатний до державотворення. Бо часто казали: та що ті українці, вони не вміють державу створити. Це державотворчий народ! Віче — чудовий приклад об’єднання різних політичних сил заради національної ідеї.

— Які ще висновки нам, сучасникам, варто зробити з цієї історичної події?

— Найважливіший урок — триматися разом і втілювати ту загальну мету, яку  було накреслено. Тобто створювати єдину міцну Українську державу. Ось цього треба було і добиватися, а не створювати поряд з УНР ще одну державу. А дехто одразу виступав за об’єднання з Великою Україною. Зокрема буковинські делегати у Львові Мирон Кордуба і Йосип Безпалко казали: «Не створюймо  галицько-буковинський загуменок, а приєднуймося зразу до Великої України». Загуменком тоді називали частину току, де зберігали реманент, — і з ним порівнювали Західноукраїнську державу.

— Чому ж не було вирішено приєднатися до Великої України одразу?

—  Там тоді правив гетьман Павло Скоропадський. Його влада хиталася, і проти нього готували повстання. Він орієнтувався на Росію, щоправда, не на більшовицьку, а на білогвардійську. І коли в Німеччині й Австрії відбулася революція, солдати німецької армії, на яких трималася влада Скоропадського, почали відходити з України. І він незабаром проголосив орієнтацію на повернення до складу Росії. Тож західноукраїнські діячі боялися, що він затягне і Західноукраїнську державу.

— Що у 1918-му завадило вистояти?

— Насамперед бракувало військової сили. На Буковині був легіон Українських Січових Стрільців — близько тисячі осіб зі зброєю. Він прибув із Великої України у складі західноукраїнських військ. Але коли 1—2 листопада місцеві поляки почали у Львові війну проти української влади, керівництво Західноукраїнської держави, куди входила й Буковина, наказало Січовим Стрільцям негайно прибути на поїзді для захисту Львова. І Буковина залишилася беззахисною.  Було лише місцеве ополчення — усього осіб із 70: студенти, ремісники, кілька солдатів.

Румунська національна рада тим часом відправила гінця в Ясси із проханням допомогти, бо, мовляв, на Буковині більшовики перемагають (усіх українців тоді оголошували більшовиками). А більшовики насправді були в Росії, в Україні ще їх не було. Такий обман розв’язав руки агресивним колам діячів Румунської національної ради і румунському королю: нас запрошують! Це відіграло певну роль у тому, що румунська влада наважилася 11 листопада вступити в Чернівці. А Український крайовий комітет мусив перебазуватися на Галичину. Його діячів залучили до керівництва ЗУНР.

Тим часом місцеві загони чинили опір: бойові зіткнення з румунською армією відбувалися в багатьох населених пунктах Північної Буковини. Близько 2 тисяч буковинців були вояками Української Галицької Армії, захищаючи ЗУНР, а коли вона відступила у Велику Україну, перейшли воювати проти білогвардійців.

—  Напрошуються паралелі із сучасними бойовими діями з Росією.

— Безперечно. Бо якби тоді Росія була дружньою до України, то одразу  ухвалили б рішення про приєднання до Великої України, а так не довіряли генералові Скоропадському. А він хоч українець родом, був російським генералом у свиті царя Миколи ІІ. Тож побоювалися, що він не поведе нас у Росію. І нині така сама ситуація: Росія знову ворожа країна і ставить собі відповідну мету.

Однак тепер після здобуття незалежності й утримання влади впродовж більш як чверті століття виросло нове покоління. Це українці, виховані в новій українській школі, на новій історії.

Історики припускають: якби Росія 1991 року наступного дня після проголошення незалежності України ввела сюди свої війська, нашу незалежність було б придушено. Тоді українці ще не стали свідомими громадянами. Якась частина, звісно, чинила б опір, але його подолали б. А нинішнє покоління молоді, з якою ми і я щодня працюю, — це зовсім нові голови. Таке явище ще називають війною пам’ятей. Стару пам’ять, яка була в головах ще за радянських часів, і досі підтримують у Росії. Всіляко популяризують ідею повернення колишніх земель у відновлену імперію. Від нинішніх студентів жодного слова не чув не те що на виправдання дій Росії, а навіть як нейтральну позицію в цих подіях.

— Як варто вшанувати Буковинське віче?

— Переконаний, що варто встановити пам’ятник, який символізував би ідею державності. Адже головна подія, що на Буковині була символом державотворення, — Буковинське віче. Доречним був би пам’ятник Омелянові Поповичу. Давно обговорюють ідею назвати одну з вулиць Чернівців на честь Буковинського віча. Нині ж маємо лише меморіальну дошку на Театральній площі Чернівців, де відбулося Буковинське віче.

З нагоди свята на Буковині заплановано проведення конференцій, презентацій, інших заходів. А 4 листопада зі сцени Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської лунатимуть пісні Січових Стрільців та Української Галицької Армії у виконанні Олега Скрипки та колективу «Хорея Козацька» на згадку про події сторічної давності.

Надія МАКУШИНСЬКА
для «Урядового кур’єра»