«Моє село, моє Вікно, для мене в світі ти одне», — наспівує Ганна Чемера. За цим пісенним рядком — і любов, і сенс її життя. Воєнного лихоліття прийшла вона на білий світ у цьому населеному пункті. І вікно долі Ганни Олексіївни не було чисто вимитим.
Батько поліг на фронті. Матері самій доводилося давати раду дітям. Але її добре серце відгукувалося на біди інших. У хаті солдатської вдови знайшли прихисток і зморена жінка з маленьким хлопчиком «з-за Збруча», коли 1947 року в Україну знову прийшов голод, і маленька донечка репресованого подружжя із сусіднього Глібова.
Чи не найулюбленішим шкільним предметом Ганни Олексіївни була історія, мріяла вступити на історичний факультет. Але глянувши на вже подану кількість заяв до Львівського університету, не ризикнула. Натомість обрала Чортківське медучилище, що на Тернопіллі. Після навчання повернулася в рідне Вікно й сорок років працювала фельдшером, акушером, патронатною медсестрою.
Але любов до історії не зникла. Завжди уважно слухала розповіді односельців про минуле села, занотовувала легенди, спогади, пісні.
А вийшовши на пенсію, вирішила присвятити краєзнавству свою діяльність. Передовсім видала книжку «Село Вікно: історія та сьогодення», потім другу — «Мелодії Бузкових скель». У ній зібрала обрядові, козацькі, стрілецькі, повстанські, ліричні, весільні пісні, що звучали колись у рідному та навколишніх селах, вівати (весільні музичні побажання) і навіть усмішки. Багато цих народних перлин пам’ятала сама, адже у післявоєння в материній хаті часто організовували вечорниці, де жінки вишивали, скубали пір’я й водночас співали. Пані Ганна й сама гарно співає й досі виступає у сільському та церковному хорах.
У 2007 році пані Ганні вдалося нарешті відкрити музей села. Назвала його історико-краєзнавчим. Майже два роки наполегливо збирала сільські старожитності. До її задуму односельці ставилися по-різному: хтось допомагав, а хтось скептично запитував, навіщо їй «ті черепки». Не зважала, бо твердо знала: у Вікні має бути музей, адже не кожне село району чи області може похвалитися такою багатою історією та природними перлинами.
Цей населений пункт розкинувся біля підніжжя Медоборів, тутешні карстові озерця-вікнини унікальні в геологічному та естетичному сенсі. Їхньою водою часто вмивався Іван Франко. Принагідно зазначити, що за його життя Вікно належало знаному галицькому письменникові, правникові та послу (депутатові) австрійського сейму Іванові Федоровичу. 1883—1884 років Великий Каменяр жив у тутешньому маєтку дідича, писав його біографію. Ганна Чемера пам’ятає розповідь свого прадіда, який бачив, як Іван Якович ходив до вікнин босим.
У Вікні бували й інші видатні українці. Матеріали про них можна знайти в сільському музеї, для якого відвели другий поверх колишньої колгоспної контори. Коштами для ремонту приміщення допоміг нащадок роду Федоровичів, який живе нині в Польщі. Загалом тут сім тематичних залів. Один з них розповідає про історію місцевої церкви, інші — про родину Федоровичів, українців, які опинились поза межами рідного краю. Чимало стендів повідомляють про односельців, які воювали в лавах Українських Січових Стрільців, в Українській повстанській армії або нині несуть службу в зоні проведення АТО. Облаштували й етнографічну залу «Наші обереги», відкрили виставку робіт вікнянських майстрів.
Усього виставили майже тисячу експонатів. Класифікувати їх Ганні Олексіївні допомагала вчитель історії Людмила Зброжик. Є багато унікальних старожитностей. Ось образ «Ісус Христос навчає з човна», який написав, як тут кажуть, перший художник села Семен Намака 1826 року. Одну з ікон виконано на шкірі, вона була родинним раритетом активного просвітянина Степана Камінецького.
Неабияку зацікавленість у відвідувачів викликають побутові речі селян. Бо де ще нині побачиш, скажімо, нецьки, які використовували і для заквашування для тіста, і для купання дітей, ма∂ільницю, праник, гасову лампу, старе залізко тощо. Вдалося відтворити й інтер’єр подільської хати ХІХ ст. з бамбетлем, скринею, колискою, куфром, вишитими подушками, рушниками. Навіть криничний журавель поставили.
Важливо, що кожна представлена в музеї річ, світлина, документ — живе свідчення долі конкретних односельців. Так, обрус, вишитий чорними та білими нитками, нагадує про сім’ю, з якої в УПА загинуло аж троє осіб. Ще один експонат засвідчує, як радянський режим люто ненавидів українське: лише за те, що поклали вінок на могилу січових стрільців на початку 1950-х років, 16 вікнянців репресували.
Прикметно, що історико-краєзнавчий музей у Вікні відвідують не лише місцеві учні й дорослі. За майже десять років його існування тут побували екскурсанти з багатьох куточків країни та з-за океану, часто навідуються польські туристи.
На жаль, музей на громадських засадах у Вікні ніяк не може привернути уваги місцевої та обласної влади. Адже потребує допомоги передовсім у розв’язанні нагальних господарських проблем.
Ми в Google+