Його назвали на честь Цезаря — Юлій. Так забажав батько, який захоплювався давньоримською історією й історією загалом. Супутницею в житті стала Лариса — з латинської «чайка». Дует Чайки та Цезаря цілком логічний. З погляду ономастики (науки, що вивчає значення імен): «Юлій — сміливий, винахідливий в будь-яких ситуаціях. У нього сильна воля, але він виявляє її в певні моменти. Він гордий, має дар переконувати. Може стати хорошим політиком». Усе так і є. Щоправда, ні політиком, ні міністром оборони бути не хоче. А Лариса «володіє природженою здатністю керувати і непогано вміє організовувати заходи. Вона ніколи не підводить, тому що завжди намагається продумувати кожне своє рішення і вчинки». Лариса Мамчур саме така. Переконалася в цьому, спілкуючись із Ларисою та Юлієм Мамчурами, істинними героями нашого часу.
Свої прикривають спину
Відео з тим, як авіатори з Бельбеку на чолі з полковником Мамчуром пішли на дула автоматів російських окупантів з українським прапором, співаючи Державний гімн, безумовно, увійде в сучасну історію. Звісно, героїзм — не спонтанний вияв відчуттів, до нього не спонукають, його не планують, його не навчиш. Героїчний патріотизм народився у благодатному ∂рунті, визрів і вихлюпнувся. Вчинок мав наслідки. Мамчури не тільки втратили Крим, а й людей. Ще болісніше — тих, кого вважали братами та сестрами.
За тиждень після того, як росіяни захопили військову частину в Бельбеку, колишні друзі стали ворогами. Для Лариси Мамчур це найбільше розчарування останнього часу.
— В одну мить їхні очі стали скляними. У наших сусідів, друзів, кумів, колег. У людей, з якими ми постійно спілкувалися, з якими ще вчора за одним столом сиділи, яким допомагали. Намагаємося з ними розмовляти, а вони не бачать, не чують, не хочуть розуміти. Наче омертвіли. Ми для них в одну мить стали «бандерівцями» й «фашистами». У магазинах нас не обслуговували, із громадського транспорту викидали, на вулицях обзивали. Та й просто закликали вбивати, різати, ставити розтяжки, підривати. А найбільш непримиренними виявилися найближчі. Це стало шоком для всіх.
Після штурму частини російські окупанти зі зброєю стали на охорону військового гуртожитку. Від кого охороняли? Від своїх, від «мирного» цивільного населення, яке чомусь прагнуло вибивати двері й розправлятися з «бандерівцями».
Але були й інші люди, які повелися настільки мужньо й патріотично, що достойні окремих розділів в історії сучасної України.
«З нами з Криму, — каже Лариса Іванівна, — поїхало двоє дружин офіцерів, корінних жительок Севастополя. В них в Україні немає нікого і нічого. Поїхали в нікуди. Там залишили батьків, друзів, рідних, усе своє майно. Вони просто повірили нам, командирові. І багато чоловіків-росіян, хто присягнув Україні й залишився їй вірним. Це стало великою психологічною травмою для багатьох, і досі болить. Тільки уявіть, що батьки проклинали дітей, які вирішили бути вірними присязі й залишитися з Україною. Це страшно».
До тих, хто з честю витримав складну долю військової частини, належить заступник командира полку Олег Подавалов. Він допомагав Ларисі Мамчур виводити частину з Криму. До героїв Лариса зараховує і хлопця з Сімферополя, який власним автобусом вивозив людей. Та й всі 260 чоловіків і жінок, що прибули до Миколаєва, — герої без перебільшення. «Ми всі, — продовжує Лариса, — готові були піти на смерть. Шанс вижити в тій ситуації — два на сто. Дітей та онуків відправили на материк. Самі для себе вже вирішили, що наші батьки їх підніматимуть. А в нас інша доля».
Героями виявили себе під час штурму частини підлеглі Мамчура. В якусь мить Лариса та Юлій опинилися в епіцентрі подій, на плацу військового містечка під дулами чужинців. Їх обступили близько 50 військовиків частини і прикрили від небезпеки. Власними спинами, власним життям захистили командира та його дружину. «Вони Юлія дуже люблять і поважають, — пояснює Лариса, — тож ми відповідальні тепер за долі наших захисників».
Хоч і не до жартів у такій розмові, питаю: «А вас не засмучує, що відтепер чоловік став популярним і справжнього полковника Мамчура полюбили всі жінки України?» Усміхається: «Хай люблять, у нашій родині такого поняття, як ревнощі, не існує».
Жереб кинуто, рубікон перейдено
Асоціації Юлій Мамчур — Юлій Цезар не надмірні, не надумані, не гіперболізовані. Обом довелося кинути жереб і перейти Рубікон. Власний Рубікон.
Думка вчинити саме так, а не по-іншому, народилася в Юлія Мамчура ввечері, напередодні легендарного вчинку. Ніхто в частині не знав, яким буде ранок. Знали тільки дружина і його заступник.
Ранкове шикування 4 березня 2014 року пізніше стало прикладом психологічної та патріотичної атаки. Без зброї, під бойовим стягом Севастопольської бригади тактичної авіації імені О. Покришкіна та Державним прапором України військові рушили у бік російських вояків, що блокували прохід до військової частини.
Питаю Юлія: «Чи було страшно? Від того, що йдете проти зброї, що вас не зрозуміють товариші?» Усміхається: «Знаєте, стає страшніше, коли переглядаю цей відеоролик. А тоді не боявся, бо не було іншого виходу. Я дуже вдячний моїм товаришам. Вони все зрозуміли, не запанікували, не повернулися».
Такого вчинку не очікував ніхто. Ані «всемогутні» російські спецслужби, які, до речі, і до сьогодні прослуховують телефони Юлія і Лариси. Ані Путін, який особисто знав Юлія й адміністрація якого вітала льотчика зі святами і днем народження.
Вони, наші колишні брати, прорахували та передбачили все наперед. Роками здійснювали інформаційну атаку: дивіться, які в нас зарплати і пенсії, обіцяли підвищити звання, надати житло. Вони були переконані, що українські військові легко перейдуть на їхній бік. Не так сталося. Фактично Юлій Мамчур зі своєю бригадою переломили хід війни. Переломили й свідомість багатьох людей.
Лариса Мамчур замкнула колону військової частини, коли її виводили на материк. Три доби дружини військових плакали. Коли чоловіки пішли із прапором, першого, хто повернувся, питали про одне: живі? Так. Четвертого дня, коли істерика закінчилася, всі згуртувалися. Юлія Мамчура взяли в полон, і тоді Лариса командувала: збираймо речі, готуймося до від’їзду. Евакуація! За 15 хвилин вона сама та її бойові подруги в пакети для сміття покидали речі й усе необхідне. І поїхали.
Коли вони вже сиділи в автобусах, Ларисі хтось із «доброзичливців» сказав, що в Миколаєві, куди їдуть, ще гірше, ніж у Севастополі. Мовляв, російськомовне місто, люди агресивні, всі налаштовані проти України. Але вони не сумнівалися в одному: треба їхати. Чому ж материкова Україна їх не сприйме?
— Коли ми тільки заїхали в Миколаїв, побачили українські стрічки на машинах. І все стало зрозуміло. Відлягло від душі. Тут агресії не буде, — розповідає Лариса. — А коли до нас підійшли дівчата (волонтерки із соціальних служб), ми зрозуміли, що вдома. Ми й досі ніяковіємо від щастя, що нас зрозуміли.
Квіти для коханої
Коли Ларисі телефонує чоловік, вона піднімає трубку зі словами «Юлечка, слухаю». Так вона називає чоловіка: «Юлік, Юлечка». Зворушливо, по-жіночому, по-справжньому. Особисті стосунки родина Мамчурів тримає в таємниці, для журналістів ця тема — табу. Але ніжність і щирість стосунків вириваються назовні попри всякі табу. І не помітити щирих почуттів між ними неможливо.
Офіцерська дружина, виявляється, має на крок вище звання, тож Лариса Мамчур у родині генерал-майор. Так її називає чоловік. Про мирний час мужня Лариса розповідає майже зі сльозами. «Дуже хороші враження про Севастополь, — каже. — У це місто за два з половиною роки ми просто закохалися. На жаль, у Юлія з квітня зазвичай починаються літерні польоти — це коли нашим колишнім першим і не дуже особам кортіло швиденько дістатися до Криму. А ми ж забезпечуємо польоти».
Улітку вони не відпочивають. Але коли видається — восени чи навесні — їдуть до Бахчисарая. Лариса каже: «У нас є улюблене татарське кафе. Та й весь Крим ми дуже полюбили. Я б хотіла тут залишитися». А Юлій додає: «Ось підемо на пенсію, залишимося тут. У мене 25 років вислуги, ще трохи послужив би — і залишився».
У цієї пари є таємниця, родинне свято. Щороку вони відзначають день свого знайомства — 7 липня, Івана Купала. «7 липня ми просто тікаємо від усіх, — каже Юлій Мамчур. — Цього дня ми познайомилися і досі щороку йдемо з Ларисою десь у ліс. Я їй дарую оберемок ромашок».
Ромашки — улюблені Ларисині квіти. Вона любить доглядати рослини. За хвилини, коли збирали речі, вона встигла запакувати свої домашні лимонне й кавове дерева, фейхоа, банан, мурайю. «Якби було кому залишити, залишила б, — каже, — а тут лимон щойно відцвів, і плід зав’язався».
Окрім офіційного сімейного свята, є ще одна традиція — відзначати п’ятницю, іноді й щотижня. Можна навіть трохи порушити сімейний статут. Наприклад, Юлій має право випити трохи більше пива, а Лариса вдає, що не помічає.
Родина Мамчурів любить смачненьке. Фірмову страву деруни готує чоловік, борщ — справа дружини. Лариса та Юлій вважають, що кожен має робити те, що у нього краще виходить. Лариса жартує: «Кандидат у зяті перед батьком хизується, а донька йому каже тихенько: спробуй мамі сподобатися. Тоді все буде гаразд».
Нині родину Мамчурів знають у всій країні. Їм симпатизують люди, їм обіцяє влада. Хочеться, щоб у наших героїв усе в житті склалося добре, — вони на те заслуговують.
Ми в Google+