Скажіть, будь ласка, якщо я отримала лист про перегляд справи (позов про стягнення аліментів на неповнолітню дитину), що це означає? З якого моменту нараховуватимуть аліменти?
І. Ясельська
1. Порядок перегляду судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами у цивільних справах регулюється главою 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК).
Відповідно до ст. 423 ЦПК, рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть переглянути за нововиявленими або виключними обставинами.
Підстави для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами такі: істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду.
Підстави для перегляду судових рішень у зв’язку з виключними обставинами: встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом у вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконано; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнала Україна, порушення Україною міжнародних зобов’язань під час вирішення цієї справи судом; встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у скоєнні злочину, внаслідок якого було ухвалено судове рішення.
Слід звернути увагу, що ч. 4 ст. 423 ЦПК чітко зазначено, що не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами: переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи; докази, яких не оцінював суд, стосовно обставин, встановлених судом.
Під час перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд не може виходити за межі тих вимог, які були предметом розгляду під час ухвалення судового рішення, яке переглядається, розглядати інші вимоги або інші підстави позову.
Право подавати заяву про перегляд рішення за нововиявленими або виключними обставинами мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі.
Згідно з положеннями ст. 56 та ч. 4 ст. 57 ЦПК, право звертатися до суду із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами має прокурор незалежно від того, чи брав участь у справі, якщо він діє в інтересах осіб, що брали участь у розгляді справи.
На звернення із заявою про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами також має право правонаступник особи, що брала участь у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.
Відповідно до вимог ст. 425 ЦПК, рішення, постанову або ухвалу суду переглядає за нововиявленими або виключними обставинами суд першої інстанції, який ухвалив рішення, постановив ухвалу, або суд апеляційної чи касаційної інстанції, який змінив або ухвалив нове судове рішення. Перегляд судового рішення з підстави, визначеної п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
Згідно з вимогами ст. 426 ЦПК, заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами за формою і змістом мають відповідати вимогам ЦПК України щодо оформлення заяв до суду першої інстанції.У заяві слід зазначати:
1) найменування суду, якому адресовано заяву;
2) ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;
3) інших учасників справи;
4) дату ухвалення і зміст судового рішення, про перегляд якого подано заяву;
5) нововиявлені або виключні обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд судового рішення, дату їх відкриття або встановлення;
6) посилання на докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин.
До заяви додають: копії заяви відповідно до кількості учасників справи; документ про сплату судового збору; докази, що підтверджують наявність нововиявлених або виключних обставин; документ, що підтверджує повноваження представника особи, яка подає заяву, якщо заяву підписав такий представник; клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи; клопотання про його поновлення.
У разі надходження до суду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, що не відповідає вимогам ст. 426 ЦПК, правильне застосування судом положень ст. 185 ЦПК.
Відповідно до ч. 1 ст. 429 ЦПК, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами розглядають у судовому засіданні протягом 30 днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справу розглядають у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
За підсумками перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може (ч. 3 ст. 429 ЦПК): відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі; задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове чи змінити рішення; скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.
За підсумками перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Верховний Суд може скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами проводять в одному провадженні зі справою, в якій ухвалено зазначене судове рішення. При цьому слід керуватися тим, що під час перегляду справи за нововиявленими або виключними обставинами суд розглядає не нову справу з нових правовідносин, а переглядає вже сформовану з урахуванням встановлених обставин.
Відповідно до ч. 4 ст. 429 ЦПК, у разі відмови в задоволенні заяви про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими або виключними обставинами суд постановляє ухвалу. У разі задоволення заяви про перегляд судового рішення та скасування судового рішення суд: ухвалює рішення — якщо переглядали рішення суду; постановляє ухвалу — якщо переглядали ухвалу суду; приймає постанову — якщо переглядали постанову.
Верховний Суд за підсумками розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, визначеної п. 2 ч. 3 ст. 423 ЦПК, приймає постанову. Відповідно до ст. 429 ЦПК, судове рішення, прийняте за підсумками перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, видають або надсилають учасникам справи в порядку, передбаченому ст. 272 ЦПК.
З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у цій справі. Судове рішення, ухвалене за підсумками перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, можуть переглянути на загальних підставах.
2. Слід звернути увагу, що аліменти нараховують з моменту подачі заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів на дитину або позову про стягнення аліментів, який здійснюється за загальними правилами.
Позовну заяву про стягнення аліментів може подати особисто сторона чи її представник через канцелярію суду, в цьому разі вона вважатиметься поданою в день відповідної реєстрації в канцелярії суду, аліменти присуджуватимуть із дати реєстрації позовної заяви в суді.
Якщо позовну заяву про стягнення аліментів надсилають поштою чи передають іншими відповідними засобами зв’язку, то днем подачі позову вважається день відповідного відправлення, який підтверджується відповідною відміткою відправлення, в даному разі аліменти присуджуватимуть з дати, вказаної на квитанції про відправлення листа з позовною заявою.
Прошу надати роз’яснення щодо таких запитань: якими законодавчими актами визначається податок на нежитлову нерухомість? Хто відповідальний за розрахунок суми податку на приватну нежитлову нерухомість? Чи чинні п. 3, 5 Прикінцевих положень закону №1774 щодо використання для розрахунку податку на нежитлову нерухомість мінімального прожиткового мінімуму для працюючих, встановленого на 1 січня податкового звітного року? Чи правомірне нарахування податку на нежитлову нерухомість з мінімальної заробітної плати замість мінімального прожиткового мінімуму для працюючих?
Н. Кулик
Відповідно до пп. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI (зі змінами та доповненнями, ПКУ), платники податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, — фізичні та юридичні особи, зокрема нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Об’єктом оподаткування є об’єкт житлової та нежитлової нерухомості, зокрема його частка (пп. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 ПКУ).
Згідно з пп. 14.1.1291 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, об’єкти нежитлової нерухомості — будівлі, приміщення, не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виокремлюють: а) будівлі готельні — готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристські бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку; б) будівлі офісні — будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові, будівлі для конторських та адміністративних цілей; в) будівлі торговельні — торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування; г) гаражі — гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки; ґ) будівлі промислові та склади; д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки); е) господарські (присадибні) будівлі — допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо; є) інші будівлі.
Відповідно до пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПКУ, базу оподаткування об’єктів житлової та нежитлової нерухомості, зокрема їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислює контролюючий орган на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надають органи державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Базу оподаткування об’єктів житлової та нежитлової нерухомості, зокрема їх часток, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюють такі особи самостійно, виходячи із загальної площі кожного окремого об’єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об’єкт (пп. 266.3.3 п. 266.3 ст. 266 ПКУ).
Відповідно до пп. 266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПКУ, ставки податку для об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюють за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) і типів таких об’єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.
Отже, для кожного окремого регіону існують різні ставки щодо сплати податку для об’єктів, зокрема нежитлової нерухомості, що перебуває у власності в цьому разі фізичної особи.
У 2019 році фізичні особи — власники нежитлової нерухомості сплачували податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2018 рік, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2018 року, 3723 гривні. Отже, граничний розмір ставок, передбачений для розрахунку податку на нерухоме майно в 2019 році за звітний 2018 рік, не може перевищувати 55,85 грн за 1 кв. м бази оподаткування.
У 2020 році фізичні особи — власники нежитлової нерухомості сплачуватимуть податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2019 рік, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2019 року, 4173 грн (ст. 8 Закону України від 23.11.2018 р. №2629-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2019 рік»). Отже, граничний розмір ставок, передбачений для розрахунку податку на нерухоме майно в 2020 році за звітний 2019-й, не може перевищувати 62,59 грн за 1 кв. м бази оподаткування.
Щодо запитання про розповсюдження норм п. 3 та 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 за №1774-VIII, а саме щодо використання для розрахунку податку на нежитлову нерухомість мінімального прожиткового мінімуму для працюючих, встановленого на 1 січня податкового звітного року та правомірність нарахування цього податку на нежитлову нерухомість з мінімальної заробітної плати замість мінімального прожиткового мінімуму для працюючих, слід зауважити, що закон не розповсюджується на ставки податку для об’єктів зокрема нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних осіб, оскільки це питання регулюють норми ПКУ, в цьому разі пп. 266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПКУ.
Обчислення суми податку з об’єкта/об’єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснює контролюючий орган за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості, виходячи із загальної площі кожного з об’єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку (пп. 266.7.1 п. 266.7 ст. 266 ПКУ).
Згідно з пп. 266.7.2 п. 266.7 ст. 266 ПКУ, податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з пп. 266.7.1 п. 266.7 цієї статті, і відповідні платіжні реквізити зокрема органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості надсилає (вручає) платникові податку контролюючий орган за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Контролюючі органи за місцем проживання (реєстрації) платників податку в десятиденний строк інформують відповідні контролюючі органи за місцезнаходженням об’єктів зокрема нежитлової нерухомості про надіслані (вручені) платникові податку податкові повідомлення-рішення про сплату податку в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.
Відповідно до пп. 266.7.3 п. 266.7 ст. 266 ПКУ, платники податку мають право звернутися з письмовою заявою до контролюючого органу за місцем проживання (реєстрації) для проведення звірки даних щодо: об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, зокрема їх часток, що перебувають у власності платника податку; розміру загальної площі об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності платника податку; права на користування пільгою із сплати податку; розміру ставки податку; нарахованої суми податку.
У разі виявлення розбіжностей між даними контролюючих органів та даними, підтвердженими платником податку на підставі оригіналів відповідних документів, зокрема документів на право власності, контролюючий орган за місцем проживання (реєстрації) платника податку проводить перерахунок суми податку і надсилає (вручає) йому нове податкове повідомлення-рішення. Попереднє податкове повідомлення-рішення вважається скасованим (відкликаним). Органи держреєстрації прав на нерухоме майно, а також органи, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, зобов’язані щокварталу в 15-денний строк після закінчення податкового (звітного) кварталу подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку та справляння податку фізичними та юридичними особами, за місцем розташування такого об’єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (пп. 266.7.4 п. 266.7 ст. 266 ПКУ).
Відповідно до пп. 266.9.1 п. 266.9 ст. 266 ПКУ, податок слід сплачувати за місцем розташування об’єкта/об’єктів оподаткування. Його зараховують до відповідного бюджету згідно з положеннями Бюджетного кодексу України.
Фізичні особи можуть сплачувати податок у сільській та селищній місцевості через каси сільських (селищних) рад або рад об’єднаних територіальних громад, створених згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, за квитанцією про прийняття податків.
Обов’язок щодо сплати податку виникає у фізичних осіб протягом 60 календарних днів з моменту вручення відповідного повідомлення. Якщо контролюючий орган не надіслав податкового повідомлення-рішення у визначений строк, платники податку звільняються від відповідальності за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання (пп. 266.10.2 п. 266.10 ст. 266 ПКУ).
Яку відповідальність передбачено за несплату податку на нерухомість? Як скасувати рішення контролюючого органу?
М. Аросова
Відповідно до п. 126.1 ст. 126 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI (зі змінами та доповненнями), якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання (крім випадків, передбачених п. 126.2 цієї статті) протягом строків, визначених ПКУ, такого платника податків притягують до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: у разі затримки до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов’язання, — 10% погашеної суми податкового боргу; затримки понад 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов’язання, — 20% погашеної суми податкового боргу.
Згідно з п. 129.4 ст. 129 ПКУ, після спливу строків погашення узгодженого грошового зобов’язання на суму податкового боргу нараховується пеня за кожний календарний день прострочення сплати грошового зобов’язання, включаючи день погашення, з розрахунку 120% річних облікової ставки Національного банку України, чинної на кожний такий день.
Якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) фізичній особі податкового/податкових повідомлень-рішень з податку на майно у строки, встановлені відповідними нормами ПКУ, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої ПКУ за несвоєчасну сплату податкового зобов’язання (п. 126.3 ст. 126 ПКУ).
Відповідно до п. 55.1 ст. 55 ПКУ, податкове повідомлення-рішення про визначення суми грошового зобов’язання платника податків або будь-яке інше рішення контролюючого органу може скасувати контролюючий орган вищого рівня під час проведення процедури його адміністративного оскарження та у разі встановлення невідповідності таких рішень актам законодавства.
Рішення, прийняті контролюючим органом, можна оскаржити в адміністративному або судовому порядку (п. 56.1 ст. 56 ПКУ).
Згідно з п. 56.2 ст. 56 ПКУ, якщо платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов’язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених ПКУ або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня зі скаргою про перегляд цього рішення.
Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (за потреби — з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати з урахуванням вимог п. 44.6 ст. 44 ПКУ) протягом 10 робочих днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується (п. 56.3 ст. 56 ПКУ).
Скарга, подана із дотриманням строків, визначених п. 56.3 ст. 56 ПКУ, зупиняє виконання платником податків грошових зобов’язань, визначених у податковому повідомленні-рішенні (рішенні), на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу до дня закінчення процедури адміністративного оскарження (п. 56.15 ст. 56 ПКУ).
Згідно з п. 56.4 ст. 56 ПКУ, під час процедури адміністративного оскарження обов’язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом у випадках, визначених ПКУ, або будь-яке інше рішення контролюючого органу правомірне, покладається на контролюючий орган.
Обов’язок доведення правомірності нарахування або прийняття будь-якого іншого рішення контролюючим органом у судовому оскарженні встановлюється процесуальним законом.
Платник податків одночасно з поданням скарги контролюючому органу вищого рівня зобов’язаний письмово повідомляти контролюючий орган, яким визначено суму грошового зобов’язання або прийнято інше рішення, про оскарження його податкового повідомлення-рішення або будь-якого іншого рішення (п. 56.5 ст. 56 ПКУ).
Якщо контролюючий орган приймає рішення про повне або часткове незадоволення скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі скаргою до контролюючого органу вищого рівня.
Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов’язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.
Керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, визначений у п. 56.8 цієї статті, але не більш як 60 календарних днів, і письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку, визначеного у п. 56.8 цієї статті.
Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилають платникові податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.
Скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу про продовження строків її розгляду не було надіслано платникові податків до закінчення 20-денного строку, зазначеного в абзаці першому цього пункту.
З урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення — рішення або інше рішення контролюючого органу в будь-який момент після отримання такого рішення (п. 56.18 ст. 56 ПКУ).
Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору. У разі звернення платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов’язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.
Відповідно до п. 56.19 ст. 56 ПКУ, якщо до подання позовної заяви проводили процедуру адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов’язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до п. 56.17 цієї статті.
Моя дочка, перебуваючи у шлюбі, в 2010 році зареєструвала свого чоловіка в моїй квартирі. Квартира належить тільки мені на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 2005 року. Дочка з чоловіком розлучилася 2012-го, а 2014 року він поїхав на заробітки у Польщу і досі в Тернопіль не повертався. Підкажіть, будь ласка, як можна його виписати з моєї квартири?
М. Зварич
Якщо у вас виникла необхідність виписати зареєстровану особу з квартири і з огляду на те, що з 2014 року ця особа працює за кордоном і не з’являється за місцем реєстрації, то визнати особу такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можна на підставі рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України (ЦКУ), власникові належать права володіння, користування та розпоряджання його майном.
Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦКУ, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Ч. 1 ст. 383 ЦКУ передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї. Згідно зі ст. 391 ЦКУ, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження його майном.
Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження його майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України; ст. 405 ЦКУ), а саме від врегулювання однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до роз’яснень, викладених у п.п. 34, 39 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 7 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», під час розгляду позовів про визнання особо такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла і членами його сім’ї, а також членами сім’ї попереднього власника житла. Власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (п. 3 ч. 1 ст. 346 ЦКУ) зі зняттям останнього з реєстрації.
Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦКУ, член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Згідно з вимогами ст. 29 ЦКУ, місце проживання фізичної особи — житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Відповідно до ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням унаслідок відсутності понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV (зі змінами та доповненнями, закон) — спеціальний нормативно-правовий акт, який регулює правовідносини, пов’язані зі зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст. 7 цього закону підлягають застосуванню до всіх правовідносин виникнення, зміни чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Згідно з ч. 1 ст. 7 закону, зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи або її законного представника, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, свідоцтва про смерть, тобто таку особу можна зняти з реєстрації без її згоди виключно на підставі рішення суду.
Зняття з реєстрації здійснюється в день звернення особи. За заявою особи зняття з реєстрації може бути здійснено одночасно з реєстрацією нового місця проживання з урахуванням вимог, визначених ч. 11 ст. 6 цього закону.
У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦКУ).
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши водночас одну з таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Для звернення до суду потрібно скласти позовну заяву, яка має відповідати нормам ст. 175—177 Цивільного процесуального кодексу, якою необхідно аргументувати заявлені вимоги, додати до неї докази на підтвердження своїх вимог і сплатити судовий збір. До позовної заяви додають документи (докази), якими можуть бути: копії документів, які підтверджують, що позивач є власником житла (договір купівлі-продажу, договір дарування, свідоцтво про право на спадщину та інші); довідка з відповідних органів (у відповідному центрі надання адміністративних послуг) про зареєстрованих у житловому приміщенні (квартирі) осіб; підтвердження факту непроживання особи в місці реєстрації (акт про відсутність цієї особи, який склали працівники ОСББ, показання свідків, довідки тощо).
Проте отримане судове рішення не здійснює зняття особи з місця реєстрації, а лише визнає особу такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Після набрання судового рішення законної сили власникові житлового приміщення необхідно звернутися з цим рішенням суду та заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до органів реєстрації, в даному разі — до центру надання адміністративних послуг за місцезнаходженням житлового приміщення (квартири), в якому зареєстрована особа.
З огляду на вищезазначене вважаємо за доцільне скористатися для захисту своїх законних прав судовою практикою: ВСУ від 15 травня 2017 р. у справі №6-2931цс16 та рішенням Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 1 квітня 2019 р. у справі №243/2793/19.
Запитання можете надсилати на електронну адресу: expert@ukcc.com.ua
Ми в Google+