Моя покійна свекруха, проста сільська жінка, знала напам’ять заледве не весь «Кобзар». Стареньке його видання, зачитане до дірок, їй дісталося у спадок від батьків. Ми щиро дивувалися, як у свої 85 вона, не запнувшись жодного разу, декламувала, приміром, складну «Розриту могилу» чи «Сон» («У всякого своя доля…»). І в складних життєвих ситуаціях вона радилася з Шевченком: просто брала й читала відповідні його рядки. А ще ніколи не забувала ні про день його народження, ні про день смерті, тож 9 й 10 березня були для неї, як і для мільйонів українців, особливими.

…Нещодавно на Рівненщині відпочивали діти з Авдіївки. Коли голова міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» Катерина Сичик запитала, чи знають вони, хто такий Шевченко, одна дівчинка відповіла: «Да, я знаю. Ето вєлікій рускій поет». Інші мовчали.

Дуже сподіваюся, що цим дітям сподобалося на Рівненщині і вони приїдуть іще, бо роботи в нас із ними — непочатий край. І за нас її не зробить ні заокеанський інвестор, ні міжнародні інституції. Ні, не всі в Україні ідентифікують Тараса Шевченка й відповідно самих себе. Як на мене, це особливо небезпечно у період формування життєвих цінностей та орієнтирів. Бо бабусь, які душею й серцем вистраждали кожен рядок поета і могли б передати це відчуття онукам, стає дедалі менше.

Тому в їхній ролі маємо виступити ми, середнє покоління, яке, сподіваюся, знає і все ще читає Шевченка. Ловлю себе на думці, що боюся його втратити: здається, тоді втратиш і українську душу.

Уже добрий десяток років весна на Рівненщині починається з Шевченка. Очільники області, міста, відомі люди і просто всі охочі приходять до пам’ятника Кобзареві в центрі Рівного і декламують його рядки. Ті, що найбільше запали в душу. Частенько це знімають місцеві телеканали. Вмикаєш телевізор — а там міський голова з томиком Шевченка:

Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.

Саме ці слова викарбувані на білбордах із портретами тих хлопців, які поклали життя за Україну нині. Він, Кобзар, неначе оберігає їх і там, на небесах.

До Рівного привезли унікальний документ: запис у метричній книзі церкви Іоанна Богослова села Моринці Звенигородського повіту Київської губернії про народження Тараса Шевченка від 25 лютого (старий стиль) 1814 року. Шкода, що вже за межею вічності моя свекруха: вона, мабуть, пішки прийшла б сюди, щоб побачити ту «метрику». У Рівненському державному архіві є й «Циркуляр канцелярії попечителя Київського навчального округу директору Рівненської гімназії про заборону творів П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка та вилучення їх із гімназійної бібліотеки», датований 21 вересня 1847 року. Ні більше ні менше!

А російський царизм, зрозуміло, забороняв і вшанування пам’яті поета, особливо в 1914-му, напередодні 100-річчя із дня його народження. Але для українців весна й тоді починалася з Шевченка, дарма що забороненого.

Змінюються суспільно-економічні формації, державні утворення — а Тарас залишається: вічний і незламний, як і горде його Слово.

Купую букетик жовтих і блакитних (уже є й такі!) тюльпанів і йду на сповідь до Кобзаря. Стою. Думаю. Молюсь. Очищуюся. Прийми, генію, мою молитву. Нехай пухом буде тобі рідна земля. Для нас і сьогодні, через 203 роки, весна починається з Шевченка.