Елементарний здоровий глузд підказує, що навіть найсправедливіше рішення суду спричинить нарікання і претензії однієї зі сторін судового процесу. Але головна функція судочинства в тому, щоб його вердикти задовольняли суспільство загалом. Однак саме з цим в Україні великі проблеми, бо довіра до вітчизняної Феміди з її посипаними доларами і євро кабінетами та трилітровими банками законсервованих зелених банкнот уже давно вкрай низька.

На переконання самих суддів, думку яких оприлюднив прославлений чесним підрахунком голосів виборців Сергій Ківалов, у цьому винуваті журналісти. Мовляв, «представники мас-медіа роблять із поодиноких фактів далекосяжні висновки, обвинувачуючи мало не всю судову систему в переродженні й корупції». Заслужений юрист України має право на власну думку, але більшість українців навряд чи погодиться з його твердженням, що саме критичні матеріали журналістів «шкодять авторитету суду в суспільстві».

Навіть якщо вдатися до тотальної цензури і примусити ЗМІ співати лише дифірамби найчеснішим українським суддям, довіри до них це не додасть. Єдина панацея від тотального критичного ставлення до винесених іменем України, тобто нібито схвалених всіма нами, судових рішень — їх абсолютна чесність і прозорість, що мали б доводити насамперед люди в мантіях.

Журналісти не юристи, а тому можуть неправильно оцінювати всілякі правові й процесуальні нюанси. Крім того, судді мають оперувати не нормами моралі та справедливості, а конкретними вимогами закону, який теж може бути недосконалим чи навіть спеціально ухваленим у чиїхось корисливих інтересах.

Отож якщо суддя впевнений, що ухвалив юридично обґрунтоване рішення, він має бути кровно зацікавленим, щоб довести всім справедливість свого суспільно значимого вердикту. Найпростіший шлях до цього — прес-конференція для ЗМІ, де є змога особисто або за участі судді-спікера зрозумілою мовою пояснити, чим керувався слуга Феміди і чому вирок саме такий.

Однак будь-який журналіст, якому доводилося писати на судові теми, засвідчить, що наші судді не лише недоторканні, а й позбавлені обов’язку і найменшого бажання коментувати свої рішення. Нічим не зарадило у цьому сенсі навіть офіційне запровадження посад так званих суддів-спікерів, яким на громадських засадах доручили роз’яснювати представникам ЗМІ юридичну справедливість судових рішень.

Навіть за царських часів у судах була посада офіційного журналіста чи, за сучасною термінологією, речника, відповідального за співпрацю із представниками ЗМІ та їх інформування про суть і обґрунтованість резонансних для суспільства вердиктів людей у мантіях. За брежнєвських часів жодна критична публікація (звісно, якщо їй вдавалося прорватися через тотальну цензуру) не залишалася без обов’язкового реагування. Зате нині можна скільки завгодно писати чи розповідати в радіо- й телеефірі про, м’яко кажучи, сумнівні вироки Феміди, але не дочекатися ні справедливості, ні навіть елементарного коментаря згадуваних журналістами суддів з обґрунтуванням правильності їхніх дій.

Найгіркіше, що ці роз’яснення потрібні аж ніяк не журналістам, а суспільству, бо недовіра до суду надто дорого всім нам коштує. І не лише у моральному плані, бо, як слушно заявляв нинішній Генпрокурор Юрій Луценко ще працюючи головою фракції «БПП» у Верховній Раді, «у країні, в якій немає суду, немає ні економіки, ні справедливості, ні міжнародних інвестицій, ні захисту прав людини».

А українські судді найвищого рангу і далі роз’яснюють юридично неграмотному народу, що «публічність суду» — це всього-на-всього «обов’язок діяти в публічних (загальнонародних, загальнодержавних) інтересах», а не коментувати, чому різні суди в одній і тій самій справі ухвалюють кардинально різні рішення, що неможливо у правовій державі. Високоосвіченим фахівцям-юристам, може, і видніше, як застосовувати закон (як чомусь вважає простий люд, у корисливих інтересах самих слуг Феміди). Однак не варто забувати, що заміною суду, який втратив довіру народу, стає суд Лінча, на якому юридичне кривоблудство вже нікого не врятує і не захистить.