— Тату, не паліть...

— То он же хлопці курять...

— Вони не у формі. А ми повинні бути дисциплінованими. Тут не можна курити. Підійде патруль... Навіщо вам ці неприємності?

Я обернувся на чоловічі голоси й побачив на пероні північної платформи №1 Приміського залізничного вокзалу Києва двох вояків: молодого в береті морського піхотинця та старшого, із сивою борідкою. Останній, до речі, після слів сина заховав пачку цигарок до кишені і сперся на свою ковіньку.

Такими, з чистими рішучими поглядами, запам’яталися мені батько з сином на пероні. Бережіть себе, воїни! Фото автора

За станом здоров’я

Перше, що мені впало у вічі — медалі на грудях обох чоловіків: у батька Віктора Васильовича їх було чотири на куртці, а в сина Назарія — три. Пізніше дізнався, що 64-річний (!!!) «Полкан» (позивний чоловіка), учасник бойових дій, інвалід війни другої групи просто довше служить у війську. Він встиг побити ворога ще в зоні АТО. А Назарій («Син полку») носить погони лише третій рік. Хлопець пішов до війська на три роки за контрактом. Останню третину відбуває з 24 лютого 2022 року вже під час повномасштабної війни на півдні України.

Батько із сином поверталися додому, «в бік Фастова», сказали, із шпиталю з Одеси. Туди потрапив Назарій з осколковими пораненнями грудей після рашистського артобстрілу позицій, на яких стояв його підрозділ. Поранення були серйозними, через що 20-річного розвідника навіть оперували. Хлопець показав фото, на якому грізно чорнів шматок металу, що його вийняли із грудної клітини. «Місяць, — сказав воїн, — лежав у шпиталі, а тепер їду додому на два тижні. Здоров’я відновити, так би мовити. Разом з батьком. Ото мама зрадіє»...

Морпіх за час нашого спілкування на пероні, а потім і в електричці вперше й востаннє усміхнувся. Очевидно, давалися взнаки не лише свіжа рана, а й пошкоджений раніше у двох місцях хребет. Коли я запитав про поранення в хлопця, він лише сказав: «Терпіти можна». Батько промовчав, бо добре знав, що Назарій ніколи нікому не скаржитиметься на фронтові рани. Бо не такого він складу людина.

Майдан, школа, контракт

До речі, хлопців характер сформував ще Майдан: 13-річним Назарій поїхав до Києва брати участь в Революції Гідності. Звісно ж, батько теж там був. Ще й у найважчі дні. Дружина Світлана тоді очі виплакала. Але нічого зробити з чоловіками не могла: вони так вирішили, то відмовляти немає сенсу.

У Назарія і досі перед очима пропливають події 2014 року. Поруч зі справжніми чоловіками хлопець і сам ставав таким: рішучим, небагатослівним, конкретним, сміливим.

Повернувшись додому з Києва юнак мріяв швидше закінчити школу (батько пішов в АТО разом з добровольцями з восьмої сотні), щоб допомогти майданівцям втілити в життя їхні наміри. І коли у школі пролунав останній дзвоник, Назарій зібрався до війська. Адже був переконаний, що його місце — на донбаському фронті.

«За два із трьох років контракту, — Віктор тепло дивиться на сина, — він мене, нашу родину жодного разу не підвів. Служить чесно й добросовісно. І медаль від Залужного — яскраве свідчення цього. Вона, до речі, найдорожча для Назарія. Він у госпіталі мені про це сказав. Син уже пройшов першу військово-лікувальну комісію. На черзі ще одна. Хвилюється (а раптом комісують), бо не все ще зробив на фронті».

«У вас, мабуть, є справи на передовій, якщо в 64 одягнули військову форму?» — не витримав я й запитав Віктора. «Мій час настав, — по-філософськи відповів він, спершись на ковіньку. Потім, перехопивши мій погляд, додав: — А на це не звертайте уваги. Це тут я із ціпком ходжу, бо проблеми із хребтом, а на фронті здоровий. Як усі».

Ми там, щоб ви тут...

Доки спілкувався з воїнами, підійшла електричка. Батько із сином не кинулися до дверей, щоб якнайшвидше увійти всередину й зайняти вільне місце. Але коли вже опинилися у вагоні, то в першому ж купе воякам поступилися місцем —  поважають все-таки цивільні нашу армію.

Я примостився на сидіння поруч з Назарієм, до якого одразу ж причепилась якась бабуся: звернулася до хлопця із застереженням, щоб не говорив зайвого мені. Мовляв, ви ж не знаєте цього чоловіка, який записує вас на диктофон. А вона, бачите, чула по радіо, що всі удари ракет у наші міста й села — це робота українських (!) корегувальників, які живуть поруч із нами, але здають позиції ЗСУ ворогові. За гроші!

Потім старенька висловила невдоволення із приводу відсутності на фронті дітей високопосадовців (через те, мовляв, так довго і воюємо). Запевнила, що готова віддати місячну пенсію, щоб хлопцям на фронті всього вистачало, а закінчила розповіддю, як одного разу нарахувала сім руских ракет із дев’яти, які пролетіли над її селом у бік, мабуть, столиці.

«Бойова бабуся, — тихо, аби щоб почула старенька, сказав мені Назарій. — Ми, до речі, і воюємо там нині  безкомпромісно, щоб тут такі бабусі могли спокійно їздити в електричках і розповідати свої історії. Що ж до передової, то не бідні чи багаті потрібні нині, а професіонали. ЗСУ воює не як російська армія, кидаючи в атаку непідготовлених солдатів. Через те й почали останнім часом переважати ворога в усьому. І настрій у наших бійців бойовий. Ми переважаємо орків в усьому: витримці,  єдності, людяності».

Коли ж я запитав у Назарія, чи спілкувався він з полоненими росіянами і що ті говорили про війну, хлопець відрубав: «Дехто казав, що прийшов «на Украіну» «ладу» отримати. Їм командування золоті гори обіцяло, якщо укрів поб’ють. Але рускі не врахували, що ми боремося не за «ладу», а за свою землю. І захищатимемо її до останньої краплі крові. Навчилися робити це продуктивно: я, наприклад, пройшов добру підготовку в навчальному центрі, навіть із парашута стрибав. Тож до війни був готовий. Як і більшість однополчан».

Майже 40 хвилин я ще спілкувався з батьком і сином в електричці. Більше, звісно ж, з Назарієм. Бо нагадав він мені чомусь мого онука-студента, якому у грудні має виповнитися 22. Але порівняння, зрозуміло, були на користь морпіха-розвідника: війна робить наших синів, онуків значно дорослішими, ніж цивільне життя. А також мужніми, розумнішими, витривалішими та сильнішими.

«Бережіть себе на фронті, хлопці!» — це вже сказав сам собі на пероні залізничної станції «Васильків», вийшовши з електрички.